- Зустрілися з Лобановським на стадіоні «Динамо». Добре, що тоді був разом з татом. Йому теж описали перспективи, пояснили, що хлопчика не просто кидають аби куди. Не обійшлося і без якоїсь матеріальної винагороди. Я тоді у цій розмові не брав участі взагалі. Мені сказали, що наступного разу може вже не бути, тому що таких як я багато.
- В основному було розмежування за віком. Скажімо, Блохін, Буряк, Чанов, вважалися ветеранами, більше між собою спілкувалися. Свою компанію утворили Безсонов, Баль і Дем'яненко. Так само і ми, тоді неодружені, хто жив в гуртожитку, на чолі з Яковенко. До нас, щоправда, примкнув і Заваров, який мав уже сім'ю. Але все це не означає, що в команді були ворогуючі угруповання.
- Лобановський сам сидів за пультом і кнопки натискав. Коли аналізували помилки, він голос підвищував вкрай рідко. А якщо хтось чогось не розумів, він пояснював, вчив, переконував.
- Коли я ще почав виступати за «Динамо», мене поселили з Блохіним в одній кімнаті. Можливо, інші просто побоювалися ділити номер з футболістом такого масштабу. Мене ж, молодого, ніхто не питав, з ким я хочу жити. Так от за п'ять років, які ми разом прожили на базі, я добре вивчив Олега Володимировича. Він дуже амбітний і вміє досягати поставленої задачі.
- Спочатку кожен з нас десь почав подумувати про виграш Кубка Кубків, ну а потім футболісти вже почали піднімати цю тему в розмовах між собою. Адже ми прекрасно розуміли, що другого такого шансу в кар'єрі більшості з нас, можливо, вже ніколи не буде. Так що ближче до фіналу всі були налаштовані дуже рішуче.
- Пригадую півфінал Кубка чемпіонів в 1987-му. На виїзді, звичайно, програли «Порту» без варіантів. Велике щастя, що Яковенко тоді за рахунку 0:2 забив і подарував нам надію. Відвозили нас португальці серйозно. Вдома хотіли відігратися, але пропустили два швидкі м'ячі після рикошетів. Можливо, трохи перегоріли. На трибунах було 100 тисяч глядачів, великий ажіотаж. Не виключено, вплинув совковий менталітет, невміння грати вирішальні матчі.
- Преса теж передбачала чвертьфінал СРСР - Іспанія. Писали, що в цьому матчі зустрінуться дві найбожевільніші команди чемпіонату. У підсумку ми програли бельгійцям, а іспанців данці розгромили 5:1. Безперечно, розмови перед матчем вплинули на чиюсь свідомість.
- У часи перебудови існувало суворе правило: їхати за кордон може тільки той футболіст, який досяг 28-річного віку. Виняток зробили лише для Заварова. Та й лише тому, що за нього поклопотавсь сам Лобановський. Мені ж, скажімо, в 1989 році було тільки 26.
- Я свій останній динамівський сезон провів в 1990-му. Ми тоді стали чемпіонами СРСР, обігравши у вирішальному поєдинку московський ЦСКА з рахунком 4:1. Це був мій прощальний матч.
- Виснажливим був лише той період, який провів за «Динамо». Тоді був інший футбол, інші методи відновлення. До того ж тоді ми не знали такого поняття як чартер, літали звичайними рейсами, з пересадками. Фактично, з грудня і до листопада наступного року щодня через три дні на четвертий доводилося грати - за збірну чи клуб. Перейшовши в «Рейнджерс», можна сказати, відпочивав.
- Це у них між собою вважається, що якщо ти протестант - дорога тобі в «Рейнджерс», якщо католик - в «Селтік». Легіонерів це стосувалося в меншій мірі.
- І ніхто ніколи не ображався, якщо йому шнурки на п'ять вузлів зав'яжуть, бутси приклеюють до підлоги, одяг заховають або костюм заберуть. Але це – дитячі забавки в порівнянні з тим, що витворяв Пол Гаскойн - за розповідями Михайличенко. Одного разу велику рибину поклав в багажник партнеру, так машина так «пропахла» за три дні, що довелося на переплавку відганяти!
- У Шотландії дуже сильний діалект. Навіть англійці не завжди все розуміють. Було непросто, траплялися просто анекдотичні ситуації. Коли я відновлювався після травми і грав за другу команду, примудрився пропустити два матчі. Ми їздили на ігри в сусіднє містечко. Хто хотів, міг їхати на машині слідом за клубним автобусом. В одному із заторів я загубив автобус. Начебто і знав, куди їхати, але в результаті опинився не на тому стадіоні. Наступного разу ситуація повторилася. Після цього я вже їздив тільки на автобусі.
- Ізраїльський етап кар'єри всерйоз не сприймаю. Мій друг Андрій Баль в той час був одним з тренерів «Маккабі» з Хайфи. Він переконав мене, що у них збирається відмінний колектив з серйозними завданнями. Тренуватися доводилося, коли стовпчик термометра підскакував до 40 градусів. Загалом, довго я там не витримав. Хоча в плані побуту гріх було скаржитися. Жив на березі моря в готелі з басейном. Навколо було багато ресторанів з чудовою кухнею. Ідеальне місце для відпочинку, але не для футболу.
- Чи звали грати за Росію? Було таке діло, відразу після виступу за збірну СНД. Але ми з Михайличенком, Литовченком і Протасовим сказали - ні, оскільки Батьківщину міняти не збиралися. Наша відповідь, напевно, дуже переконливо прозвучала, адже ніхто нас сильно і не вмовляв...
- Але за враженнями чемпіонат для тренера і гравця особливо не відрізняється. Хоча для мене, звичайно, від ЧС-2006 враження яскравіші, ніж, припустимо, від 1986 року. Там була Мексика після землетрусу, ні телебачення, нічого іншого. А тут кожен день як свято - і преса, і телебачення, і народ...
- Жодна команда не доб'ється серйозного результату тільки 20-річними або навіть 25-річними. Тому, звичайно, ветерани важливі.
