Кубок володарів Кубків 1975 став історичним не лише для динамівців. Ця перемога сприймалася тоді як досягнення всього нашого футболу у виконанні, безумовно, найкращої футбольної команди країни того часу. Серію інтерв'ю з творцями тієї перемоги ми продовжуємо розмовою з Олегом Блохіним.
- Чи відчували ви на початку 1975, що цей рік буде особливим, неповторним?
- Неповторним для діючого футболіста є кожен рік, поки він грає у футбол. Напевно, це добре, що тоді, у двадцять два роки, я ще не розумів справжнього значення того, що ми зробили. Були впевненість у своїх силах, бажання перемагати. І, звичайно, удача. Без неї нікуди. Це футбол: м'яч може один раз відскочити не туди - і сезон пропав. Вочевидь, того року ми заслужили, щоб м'яч влучав туди, куди ми його відправляли... У попередньому, 1974-му році, ми виграли все, що могли - і чемпіонат СРСР, і Кубок країни. Майже у повному складі запрошувалися до збірної.
- Збірна і київське «Динамо» стали практично одним цілим. Як це виглядало зсередини?
- Саме життя, гадаю, до цього призвело. У сезоні 1974 гравець «Динамо» практично на кожній позиції був найсильнішим у країні. Це було видно всім, цього не можна було обійти. «Динамо» чи не в повному складі залучалося до збірної, де команду готував інший тренер. Вирішили, що буде простіше, якщо тренувальний процес у збірній і в «Динамо» буде об'єднано. І все це прийняли як належне: адже Лобановський і Базилевич, які прийняли збірну СРСР, були тоді найкращими тренерами країни. То був унікальний випадок, який навряд чи повториться. Той склад «Динамо» збирався не для виступів за збірну. Так склалося, що група гравців «Динамо» вийшла в той рік на дуже високий рівень, виявившись сильнішими за всіх. І збірна була як би «в навантаження». Це вже потім стали планувати підготовку з урахуванням того, що «Динамо» - базовий клуб, гравців стали запрошувати з урахуванням інтересів збірної...
- Чим «Динамо» зразка 1975 відрізнялося від інших команд?
- Роботи було більше. Доводилося грати удвічі частіше, та й відповідальність у нас була не та, що у команд, які боролися за місце в середині таблиці. Іншого місця, крім першого, для нас не існувало. Так було, коли я прийшов у «Динамо», так залишилося, я гадаю, і тепер. У цьому, по-моєму, є унікальність команди. Іншої такої більше немає.
- Ким ви і ваші товариші по команді почувалися у футбольній Європі, враховуючи, що перехід до іноземного клубу тоді був неможливий?
- Це зараз може прозвучати старомодно, але ми дійсно відчували себе за кордоном представниками своєї країни, свого народу. Потрапляючи на кілька днів в інший світ, в інше життя, ми намагалися показати цьому світові, що і ми чогось варті, що люди, не зі своєї вини знаходяться за «залізною завісою», нічим не гірші, а в чомусь навіть кращі. Ми відчували, що за нас уболівають мільйони, цього почуття не передати словами. Про перехід до іноземного клубу, про вигідні контракти навіть думати сенсу не було. Та й часу для цього не залишалося.
- Якими були стосунки з уболівальниками? Як це впливало на ваше життя поза футболом?
- Життя поза футболом майже не було. Коли у вільний від тренувань і зборів час виходили в місто, нас впізнавали майже всі. У тому віці це було приємно. Увага до нас була поважною. Тієї прірви в матеріальному плані, яка є зараз між зірками спорту і простими людьми, тоді не існувало. Ми жили у звичайних квартирах, їздили у звичайних автомобілях, були в побуті як усі, ну сувенір з-за кордону привезеш - і все. Було, що розповідали і про нас усілякі казки, але всі розуміли, що це вигадки. Преси та телебачення тоді було в багато разів менше, тому люди усю увагу до футболістів віддавали на стадіоні. Вболівальники старші за віком кричали на нас з трибун, як на дітей. Простіше все було, сердечніше.
- З висоти життєвого досвіду, що б ви зробили в 1975 році не так?
- Мені гріх скаржитися на долю. Стати в неповних 23 роки найкращим футболістом Європи вдається далеко не кожному.
То був гарний час, в якому вже не можна нічого змінити, тому що він минув. І мене двадцятитрирічного вже ніколи не буде. А якщо ми згадуємо сьогодні саме той рік, а не інший, значить, я тоді робив усе правильно!
- Коли ви відчули, що увійшли в історію, стали зіркою футболу, гордістю нації?
- Усі ці історії про зірок і видатних особистостей створюють журналісти, письменники, режисери... Життя людини однакове, хоч зробив він щось, хоч ні, хоч видатний, хоч невідомий. У мене в житті були і є ті ж проблеми, що й у всіх. Я настільки рано став знаменитим, що вже забув, як можна жити, коли тебе не впізнають на вулицях, не просять автограф або інтерв'ю. Сприймаю це як належне і на свою «зірковість» не відволікаюся.
- Якби можна було повернутися в один із днів 1975, який день ви б обрали для себе?
- Увесь 1975 був напрочуд вдалим. Цей рік пролетів для мене і для всієї команди як один щасливий день. Таким і залишився в пам'яті назавжди.
Copyright © 2015 FC Dynamo Kyiv
