Його називали «людиною з двома серцями» – тому що без зупину та перепочинку він бігав від воріт до воріт через свій фланг, неначе й не бувало у нього жодної втоми. Але тяжкі навантаження футболу далися взнаки вже пізніше – Володимир Федорович Лозинський важко хворів і помер сьогодні в віці 65 років. У пам’яті футбольної спільноти він залишиться як душа-чоловік – людина великої доброти та особистих чеснот, лідер усіх колективів, у яких доводилося працювати.
Народився Володимир Лозинський 6 січня 1955 року в селі Сапичі Брянської області – на самому кордоні РРФСР та УРСР. Проте зростав уже в Києві, куди родина переїхала, коли Володя був зовсім маленьким. Жили Лозинські на Дарниці, на тодішній робітничій околиці міста.
Грати Володя почав у дитячій футбольній секції «Схід» у Віталія Баранова, а коли в «Динамо» (Київ) оголосили набір молодшої групи, його брат Олександр привів його на перегляд, забравши прямо зі школи. Кілька днів із півтисячі дітей імениті динамівці Олександр Леонідов та Віталій Голубєв відбирали найкращих. Серед тих, кого вирізнили відомі в минулому захисники, був і Лозинський – майбутній багаторічний оборонець «Динамо».
Після Голубєва та Леонідова 1955 р.н. Лозинський потрапив до Євгена Котельникова – ще одного корінного динамівця, відомого в минулому футболіста, майбутнього прославленого футбольного функціонера. Спершу Володю Лозинського він використовував у якості форварда – міцний, непоступливий юний футболіст багато забивав, часто повертався з турнірів найкращим бомбардиром.
Але коли в «Динамо» почалася зміна поколінь, а Коман із Пузачем почали залучати до ігор дубля кількох найбільш обдарованих випускників школи підготовки 1955 р.н., вони побачили в Лозинському задатки флангового футболіста. Спочатку – правого півзахисника, а з часом – і правого захисника. Саме на цій позиції Володимир стане гравцем міжнародного рівня, але шлях до цього буде напрочуд непростим.
«Спочатку мене обміняли в Полтаву на Ваню Шарія, а я в армії тоді служив, тому нічого сказати не міг – довелося пакувати речі. На щастя, від’їзд не відбувся – той, на кого мене обмінювали, не захотів грати в «Динамо», а вирушив з нареченою в Одесу. Я почекав трошки, а потім прийшов на тренування. А Анатолій Пузач мені відразу сказав: «Ну, берися за роботу. Годі байдикувати». Так я й продовжив грати за дубль до кінця служби», – пригадував пізніше Володимир Федорович.
Втім, у команді Маслова та Севідова дебют все відкладався. Був навіть момент, коли, відразу після завершення служби в МВС молодого захисника запросив «Шахтар». Але, коли Володя прийшов до Лобановського із заявою про звільнення, Валерій Васильович здивовано запитав: «А ти куди зібрався? Ми ще тебе будемо дивитися». «Так а що – дивитися, я три роки за дубль відіграв, армійська служба у мене пройдена». Але Валерій Васильович знайшов аргументи, щоб повернути в команду футболіста.
І слово стримав: уже невдовзі в складі великої команди, яка щойно виграла Кубок кубків і Суперкубок Європи, почав грати молодий захисник Лозинський. 4 квітня 1976 року на 75 хвилині домашнього матчу з московським «Динамо» він замінив Володимира Безсонова. А вже через кілька місяців провів і перші матчі в стартовому складі, загалом, відігравши шість ігор за «Динамо» в експериментальному сезоні весни 1976 року. А справжній прорив стався влітку 1977-го, коли міста-побратими Київ і Флоренція проводили низку культурних заходів. Серед них був і товариський матч «Динамо» – «Фіорентина». Лозинський добре себе показав, підопічні Валерія Лобановського завдали поразки команді під керівництвом Карло Маццоне (4:2), і відтоді за ним було закріплене місце правого захисника.
«Мій великий попередник Володимир Трошкін став моїм вихователем і наставником, коли я ще грав за дубль. Це був для мене справжній кумир – я захоплювався його грою на правому фланзі, тоді в СРСР ніхто не міг зрівнятися з ним за швидкістю та регулярністю підключень до атак. І коли він взяв наді мною «шефство», я був дуже вдячний і вчився у нього. Як мені не по собі було, коли назвали склад на «Фіорентину», а я на місці самого Трошкіна! Але він підійшов, обійняв і каже: «Володя, ти вмієш грати, виходь і покажи це». Після цього з'явилася впевненість і наснага», – розповідав Лозинський.
Після міжнародного прориву та повного набору медалей і кубків від «Динамо» вимагали тільки перемог. Здавалося, у космос потрапити легше, ніж в основний склад найкращої команди України та СРСР. Навіть на тренуваннях кресалися іскри! Свідчив сам Володимир Федорович: «Під час заняття з баскетболу без правил Володя Онищенко мене схопив жорсткіше, потім ліктем дав у лоб. Тут Міша Фоменко підбігає і – йому в відповідь! Їх обох вигнали з тренування. Мене дуже здивувало, що за мене заступилися. Ми-то на них молилися, для нас це були небожителі... Команда була велика, такої вже може і не бути. І тут я бачу, що вони – люди, готові завести й підтримати, коли треба…».
«Фізично сильний, витривалий, енергійний, відрізнявся чіпкістю, жорсткістю в єдиноборствах, умінням діяти від воріт до воріт», – так оцінювали Володимира Лозинського сучасники. У чемпіонатах СРСР він провів 286 матчів, записав на свій рахунок 10 голів (в тому числі в «Динамо» – 234 матчі, 9 голів у 1973-84 роках). Тричі став чемпіоном СРСР (1977, 1980 та 1981 роки), ще двічі здобув срібні медалі (1978 і 1982), одного разу - бронзову (1979). Став володарем Кубка СРСР у 1978 і 1982 роках. Виграв Кубок сезону 1981 року. Провів у єврокубках 24 матчі (14 у Кубку чемпіонів, 10 – у Кубку УЄФА). Чотири рази називався у списку «33-х найкращих» за підсумками сезонів чемпіонату СРСР - №1 (1971), №2 (1980, 1982), №3 (1983).
У 1979 році в складі збірної УРСР став бронзовим призером Спартакіади народів СРСР. У збірній СРСР провів 4 матчі у 1979-82 роках. Дебютував 14 жовтня 1979 року в матчі СРСР – Румунія (3:1), брав участь у відбіркових матчах чемпіонату світу 1982 року. Цілком міг зіграти й на фінальному турнірі в Іспанії, куди збірна Радянського Союзу потрапила вперше за 12 років, пропустивши два попередніх Мундіалі. Але завадили… дружні посиденьки.
Після заключного матчу чемпіонату СРСР 1981 року «Динамо» переможцем повернулося з Москви (виграли 2:1 у «Спартака»), і дружня компанія у складі Лозинського, Безсонова та Баля зібралася в Дем’яненка. Посиділи, поговорили, випили по 50 грамів – але інші наступного дня були в строю, а Володимир заспав, тож не встиг на літак, який відвозив динамівців Києва в Тбілісі – де збірна СРСР таборувала напередодні відбіркового матчу ЧС-82 проти Уельсу. Лобановський, поглянувши на годинника, сказав: «Хай Лозинський пішки добирається». Хоча пізніше Володю залучали до збірної й давали грати в «Динамо», «осад» залишився й тріумвірат Бєсков-Лобановський-Ахалкаці в заявці на Мундіаль віддав перевагу мінчанину Боровському та тбілісцю Сулаквелідзе…
Слово – Лозинського: «Випадок трагікомічний. Через нього навіть розійшовся з першою дружиною. Заговорилися, засиділися допізна. Приїхав додому дуже пізно, якщо не сказати на ранок. Вона образилася, вранці пішла на роботу, а мене не розбудила. Я будильника теж не наставив. Прокинувся з переляку, немов обухом по голові отримав – восьма година! Мчу в аеропорт. Там кажуть, що літак щойно полетів…» Треба розуміти ще ось що: той час – розквіт футболіста Лозинського. В 1980-81 роках він відіграв 45 матчів за «Динамо» поспіль без замін, навіть отримав спеціальний кубок із написом «Незамінний». І цілком мав право розраховувати на поїздку в Іспанію, якби не той триклятий будильник…
Футбольна доля розпорядилася так, що Володимир Лозинський за два десятиліття в «Динамо» пройшов усіма сходинками, добрих десять сезонів був основним правим захисником, але «розминувся» з найголовнішими міжнародними досягненнями уславленого київського клубу. Дебютував відразу ж після видатного сезону 1975 року, пішов невдовзі перед тріумфальним 1986-м. Два роки провів Лозинський у харківському «Металісті», ще один сезон (1987) відіграв за «Кривбас», а завершував виступи в «Кремені». До 1990 року грав, а далі на два роки став головним тренером кременчуцької команди.
Як тренер, Володимир Лозинський віддав свої найкращі роки армійському та студентському футболу. Від 1994 року працював у ЦСК ЗСУ (ЦСКА). Був головним тренером команди, посприяв розкриттю талантів низки «зірочок» – Рева, Федоров, Костишин, Закарлюка, Цихмейструк, Каряка та багато-багато інших. Очолював полтавську «Ворсклу-Нафтогаз», був спортивним тренером футбольного клубу «Освіта» (Київ) – а потім багато років очолював студентську збірну України. Під керівництвом В.Ф.Лозинського вона двічі поспіль – у 2007 та 2009 роках – виграла Всесвітню Універсіаду, а до того доходив до півфіналу, що є й залишається найвищим досягненням в історії студентського футболу України.
Також Лозинський працював в академії ФК «Динамо» (Київ) та в селекційному відділі рідного клубу. Знайшов багатьох талантів. В останні роки входив у тренерський штаб ветеранської збірної України. Коли дозволяло здоров’я, із задоволенням під оплески вболівальників і товаришів по футболу виходив на поле. «Людини з двома серцями» не стало. Залишилася добра пам’ять.
