Сьогодні виповнюється 93 роки від дня народження знаменитого гравця київського «Динамо» 50-х Віктора Фоміна.
Щоб молодим шанувальникам футболу було зрозуміло, наш сьогоднішній герой був гравцем на кшталт Карлоса Де Пени чи Віктора Циганкова – стрімкий фланговий гравець, який чудово використовував свою швидкість, умів як особисто завершити атаку, так і видати таку передачу, що промахнутися – гріх.
У 50-х роках Віктор Фомін вважався найкращим лівим крайнім українського футболу. Його перехід із «Шахтаря» в «Динамо» був чи не найбільш резонансним за десятиліття в УРСР, а та стрімкість, із якою він розривав свій фланг, робила «Фому» одним з улюбленців уже тоді вибагливої київської публіки. То хто він був – Віктор Трохимович Фомін? Чому згадуємо його й сьогодні, через більш як 12 років після смерті?
Яскрава зірка з Донбасу
Він народився 13 січня 1929 року в Слов'янську, де й почав грати ще підлітком. Утім, обдарування юного гравця не залишало сумнівів – удома затримається ненадовго. Поступило запрошення з команди майстрів заводу імені Ілліча міста Маріуполя (тоді якраз почав називатися Ждановим) – як тоді казали, «звільненої команди», команди майстрів, за яку грали співробітники підприємства. Числячись робітником цеху з випуску танків, Фомін весь свій час міг присвячувати футболу.
В одному з матчів за заводську команду «Сталь» Вітя вийшов грати проти команди вищого рівня в області – «Шахтаря». Забив кілька м’ячів і отримав запрошення в Донецьк. Досить швидко проминув дубль і вже з 1950 року почав стабільно грати в основі. У нападі був «постачальником снарядів» для легендарного форварда Пономарьова – і в першому ж повному сезоні у «Шахтарі» потрапив до списку 33 найкращих футболістів СРСР (№3 на позиції лівого крайнього).
1951-го року «Шахтар» здобув бронзові медалі, але наступний сезон став фатальним для клубу з Донбасу – у зв’язку з підготовкою до Олімпіади в Гельсінкі чемпіонат СРСР з футболу пройшов за експериментальною схемою в скороченому варіанті, і «гірники», посівши передостаннє 13-е місце, вилетіли з Класу «А». Забивши 24 м’ячі в 90 матчах за «Шахтар» і віддавши незчисленну кількість гольових передач (шкода, облік тоді такий не вівся), Фомін мав підстави не опускатися в нижчий дивізіон. Так і сталося. Причому, за допомоги МВС.
Хоча сезон 1953 року Фомін почав у «Шахтарі», отримавши навіть капітанську пов’язку та місце центрфорварда після Пономарьова, який очолив донецьку команду, ним активно цікавилися команди Класу «А». З-поміж різних варіантів він вибрав саме «Динамо» – хоча тоді славна київська команда лише відновлювала сили після страшних потрясінь і втрат часів Другої світової війни.
Був розпал сезону, травень місяць, коли легендарний динамівський адміністратор Рафаїл Фельдштейн знайшов спосіб перехопити Фоміна. Попри те, що це був розпал чемпіонату, гравець дав згоду на перехід у «Динамо», а питання з заявкою пообіцяли вирішити в галузевому відомстві – республіканському міністерстві внутрішніх справ. Рафа попросив про допомогу першого замміністра Соломона Мільштейна. От тільки в зв’язку зі скиненням Берії та наступними перестановками в МВС заявка розтягнулася на кілька місяців.
Зате вже в другому півріччі Фомін вийшов на поле. Дебютувавши в матчі з московськими одноклубниками (0:2), вже через тиждень у матчі з московським «Торпедо» Віктор видав першу гольову передачу (на Комана!), а через півтора місяці відзначився першим голом – з розбігу розстріляв ворота московського «Локомотива», поклавши початок надважливій перемозі. У тому сезоні кияни ще боролися за виживання в Класі «А»…
Пас… на кубок
Крок за кроком, матч за матчем, стрімкий фланговий форвард ставав одним із тих, на кого ходила публіка. Сміливий, спритний, настирний форвард розривав лівий край за рахунок дриблінгу, сольних проходів, а також своєї «фішки» – несподіваної зміни руху, оманливого замаху, перекидання м’яча в вільні зони. Чудово взаємодіяв із гравцями, що були поруч на полі – Поповичем, Кольцовим, Михалиною. Став справжньою знахідкою для динамівських центрфорвардів, адже вмів не просто виконати простріл на силу, а направити м’яча саме туди, де буде зручно до нього дотягнутися. З часом синхронність дій динамівської атаки набула вражаючого вигляду.
«Фомін виконує чудові проходи по краю і так точно віддає м'яч партнерам, що тим залишається тільки добивати його», – таку характеристику одноклубнику надав Воротар Республіки – Олег Макаров.
Фомін – це прізвище вимовляли з особливою повагою. Настільки, що «позичали» його в київського «Динамо». Московські команди, відправляючись у зарубіжні турне, просили надати Віктора для допомоги. Так він пограв за «Торпедо» та «Динамо» – з Метревелі, Стрельцовим, Івановим – у товариських матчах проти команд з-за кордону. Грав настільки добре, що знаменитий Якушин пропонував йому змінити прописку – але «Фома» вже не уявляв себе без Києва, міста, в яке закохався з першого погляду, ще молодим зовсім хлопцем, форвардом заводської команди Маріуполя, побувавши тут і захотівши залишитись на берегах Дніпра на все життя.
І столиця України відповіла взаємністю – Фоміна на руках готові були носити. Особливо – після фінального подвигу. Пройшовши в перший в своїй історії фінал Кубка СРСР, київське «Динамо» грало важкий матч проти єреванців. Важкий не лише через відчайдушний опір вірменських футболістів, а й через погодні умови – того осіннього дня в Москві встановився важкий непроглядний туман. Який не завадив Фоміну виконати свою фірмову передачу на Комана, а вже Михайло завдав вирішальний удар повз воротаря Затікяна. 2:1 наприкінці зустрічі – в Київ динамівці поверталися з Кубком СРСР!
Збірник, тренер, ветеран
1954 рік став багато в чому переломним як для команди, так і особисто для Фоміна – преса та спеціалісти наче вперше роздивилися гравця, який давно вже вирізнявся й заслуговував на визнання. У лютому місяці 1955-го збірна СРСР вирушила в азійське турне, зігравши два матч в Індії. Виграли легко, і дебютант Фомін пройшов бойове, хай поки й неофіційне, хрещення. А 26 червня 1955 року в матчі проти шведів Віктор дебютував у першій збірній СРСР. Виграли 6:0. Унікальний випадок: усі п’ять матчів із «Фомою» на полі радянська збірна виграла з загальним рахунком 19:1! Жаль тільки, що пізно розгледіли українського «самородка» і лише кілька матчів у період із 1955 по 1957 роки дали зіграти. У той же період зрілий майстер не один десяток матчів провів у якості капітана київського «Динамо».
На жаль, позиція флангового форварда (а особливо тоді – в час без нинішнього медичного забезпечення та тренувального ритму) була вразливою перед невблаганним часом. «Віктор Фомін, якого кияни стільки років бачили на лівому краї, помітно втратив швидкість», – читаємо таке свідчення в книзі Юрія Войнова. Він догравав у київському «Арсеналі» та вінницькому «Локомотиві», де на «Фому» збиралися повні стадіони, але вже на 32-му році життя змушений був повісити бутси на цвях.
Зарано? Та безперечно! Гравці фактури Фоміна зараз грають і довше, але то був інший час, інший футбол. Зате безмежно відданий грі чоловік віддав ще декілька десятиліть футболу як тренер. Очолював такі команди, як «Полісся» (Житомир), «Шахтар» (Кадіївка), «Металург» (Запоріжжя), «Атлантика» (Севастополь), «Суднобудівник» (Миколаїв), «Спартак» (Івано-Франківськ), СКА (Київ), «Кремінь» (Кременчук), «Океан» (Керч). Входив у штаб «Дніпра». А найголовніше – працював із юними футболістами, і багато майстрів можуть згадати уроки Віктора Трохимовича. Саме він радив динамівцям лідера свого СКА – Ваню Яремчука…
Часто героям минулих днів важко знайти себе в подальшому житті. Пройшов через свої труднощі й Фомін, але футбол – переміг. Він був відданим грі й тонко її відчував. Не грав для заробітку чи самоствердження, а заради задоволення. Був по-спортивному лукавим і веселим. Наостанок – такий «горбаль» із історії, наведений одноклубником Віктора Олегом Макаровим:
«Грали якось особливо відповідальну гру. Наприкінці гри залишається виконати «формальність» - забити пенальті, і тоді команди розійдуться мирно при рахунку 4:4. Від одного удару залежить дуже багато - перемога або нічия, нуль очок або одне, яке вже набуває ваги «золота». Але хто ж буде бити пенальті? Москвичі теж напружені до межі. Вони вирішують: нехай це зробить центральний захисник.
Той прямує до м'яча. У цей момент наш Фомін втомлено каже:
- Захисник б'є пенальті. Анекдот. У житті не заб'є. Іди, друже, на своє місце. Тут тобі робити нічого.
І ми побачили, що той завагався.
- Гаразд, я проб’ю, пусти, - відштовхнув його в сторону інший захисник. Він узагалі гарячий і рішення приймає, мабуть, занадто поспішно.
Борис поставив м'яч на місце. Пробив. І... послав м'яч вище воріт».
Віктора Трохимовича Фоміна не стало 29 грудня 2007 року. Помер на 79-му році життя.
