Складно сказати, чи чув Мілош Нінкович рядки зі знаменитого твору Олександра Розенбаума, але кар'єрі своїй на самому її зльоті він цілком міг махнути ручкою. Підписавши в 2004 році у віці 19 років контракт із київським «Динамо», молодий серб порахував справу виконаною, пішовши в загульне життя, яка заманювала його у столиці України. За його зізнанням, був час, коли він практично через день ходив до нічних клубів. Кров вирувала, хотілося гуляти та знайомитися з дівчатами.
Чекати чогось путнього від півзахисника, який не дотримувався режиму й постійно травмувався, довелося цілих три роки. Чудове перевтілення сталося в сезоні 2007/08, коли прихильники «біло-синіх» нарешті побачили справжнього, змужнілого, вмілого на полі Нінковича, який уже не в барі, а на благопристойній клубній вечірці, присвяченій здобуттю чергового трофею, цілком зміг би під фонограму того ж Розенбаума, взявши мікрофон, заспівати: «І зіграю, якщо я ще на щось здатний. І заспіваю вам, якщо я чогось гідний...»
А-ля Просінечкі...
Шлях до футбольної секції вийшов для Мілоша випадковим. У гості до Нінковича прийшов друг тата зі своїм сином. Посиденьки зайняли три години, сину гостя необхідно було йти на тренування, і він узяв Мілоша з собою за компанію. «Це була маленька команда «Рушад», – згадує Нінко. «Їм не вистачало народу. На тренуванні було сім людей, і, щоб була рівність на полі, вони запропонували пограти з ними. Ось так у моєму житті з'явилася перша команда. Позаймавшись там рік-другий, я перейшов до футбольної школи клубу «Чукарички», де й відбулося моє становлення як футболіста». Маловідомі «Чукарички» стали першим клубом Нінковича зовсім не випадково. Вся справа була в тому, що сім'я юної зірочки мешкала в белградському районі Чукарички й секція цього клубу знаходилася недалеко від його будинку. Мілош уже не мислив себе без футболу, намагаючись на полі й за його межами в усьому бути схожим на свого кумира – Роберта Просінечкі. «В арсеналі цього найкращого югославського гравця всіх часів та народів усе було на найвищому рівні – і удар, і культура пасу, і фантастичний дриблінг. Коли мама водила мене до перукаря, я весь час просив її, щоб мені зробили зачіску, як у Просінечкі».
Далі події розвивалися стрімко. У 16-ть Нінкович відмовився від можливості переїзду до туринського «Ювентуса», вважаючи для себе неможливим згодом заграти в основному складі «зебр». У 17 років він дебютував за «Чукарички» в чемпіонаті Сербії на славетній «Маракані» проти клубу свого кумира «Црвени Звєзди» (0:2), а в 19 отримав абсолютно несподівану пропозицію з Києва, гадаючи, чи правда це, що клуб, який постійно грає в Лізі чемпіонів, хоче мати у своєму складі гравця з команди з першої сербської ліги...
Задоволення від футболу
Спочатку в столиці України молодому сербу було дуже складно. Він практично ні з ким не спілкувався й адаптувався лише десь за півроку. Саме в цей період стався його вихід до основного складу київського «Динамо» в чемпіонаті України. 11 листопада 2004 Йожеф Сабо випустив Мілоша на заміну в рагромній перемозі динамівців над земляками з «Оболоні» 7:0.
Далі стався трирічний провал, викликаний зовсім не футбольними причинами. Але талант Нінковича сумнівів не викликав і майже кожен із тренерів, які ставали біля керма київського «Динамо», так чи інакше намагалися поставити на правильний шлях гравця, що насолоджувався нічним життям, а не футболом. «З усіма наставниками я добре ладнав, ніколи не ображався, наприклад, на Леоніда Буряка, який уперто не бачив у мені перспективи. Найскладніші стосунки були з Йожефом Сабо – втім, напевно, як у всіх. Він – тренер старої закалки, мало розмовляв із футболістами, що негативно позначалося на стосунках усередині команди. Коли прийшов Юрій Сьомін, я почав прогресувати в ігровому плані. Мені дуже сподобалися його перші слова, коли він очолив команду: «Грайте у футбол. Давайте будемо отримувати задоволення від своєї роботи, посміхатися на тренуваннях і будемо щасливі від спільної праці».
Ставши гравцем основи, він неодноразово, завдяки своїй техніці та баченню поля, викликав захоплення у вболівальників «біло-синіх».
На жаль для сербського півзахисника, другий прихід до команди Юрія Сьоміна не став сходинкою для постійного потрапляння до стартового складу. Прихід же Олега Блохіна, який змінив росіянина, і взагалі зробив Нінковича твердим гравцем запасу...
Бажаємо успіхів у Франції!
Після того, як Нінковича було виставлено на трансфер, інтерес до нього відразу ж проявили команди з Німеччини, Греції та Сербії, а найсерйозніша пропозиція надійшла від французького клубу Ліги 1 «Евіан», куди, власне, й вирушив після вісьмох із половиною років, відданих «біло-синім», грати сербський півзахисник (на фото на одному з тренувань у своєму новому клубі), що дозволило президенту київського» Динамо «Ігорю Суркісу заявити наступне: «Всі формальності стосовно Мілоша Нінковичу влагоджені й він уже став повноправним гравцем «Евіана», підписавши з цим клубом контракт. Ми раді за нього, він багато років віддав київському «Динамо». Добре, що він продовжить кар'єру у французькому клубі. Сподіваюся, він там буде грати в основному складі. Ми же будемо стежити за його кар’єрою й бажаємо йому успіхів!».
