У колишніх громадян України є всі можливості, аби не втрачати зв’язку з рідною країною: церкви, школи, музеї, фінансові установи, магазини, ресторани, клуби... Помітне місце в житті «нових американців» посідає футбол. Звісно, коли звучать слова «Україна» та «футбол», третім у цьому рядку є «Динамо». Сьогодні наш співрозмовник – спортивний журналіст Яків Стрельчин, організатор Клубу вболівальників «Динамо» в Чикаго.
– Народився я в Могилів-Подільську, це Вінницька область, де й мешкав до сімнадцяти років. Згодом переїхав на навчання до Москви, звідки 1988 року вирушив до Сполучених Штатів. Коли почав уболівати за «Динамо»? У шість років із батьками приїхали в гості до родичів у Київ. Це був 1961 рік, і ми, звісно, одного вечора пішли на футбольний матч. Як зараз пам’ятаю, тоді «Динамо» грало з «Молдовою», була шалена кількість глядачів, а особливо закарбувалися в пам’яті емоції людей, коли Лобановський ішов подавати кутовий. Враховуючи мій тодішній вік, це я краще пам’ятаю, ніж події на полі. Люди кричали, плакали, це був справжній прояв народної любові. У тому матчі кияни перемогли 3:1, а я на все життя став уболівальником клубу.
– Цієї осені в Києві відзначали 55-річчя першого чемпіонства. Тоді й вас можна привітати з ювілеєм...
– Таких, як я, палких уболівальників «Динамо», в Україні та в СРСР мільйони. Це була справді народна команда. Пізніше я багато спілкувався з динамівцями зі складу 1961 року, вони зізнавалися, що Москва гальмувала Київ. Переможний гол Турянчика у ворота «Торпедо» в падінні через себе! Тоді це по телебаченню не показували, але в усіх кінотеатрах перед початком сеансів у якості «додатка» включали кіножурнал «Новини дня». І скільки в Могилів-Подільську «крутили» журнал із цим матчем, стільки разів я купував квитки в кіно.
– Коли відбулося ваше перше особисте знайомство з динамівцями?
– У мене була нагода зустрітися з Лобановським у Москві. Товаришував із футболістом московського «Динамо» Геннадієм Єврюжихіним, і він, знаючи про мою дику любов до киян, подзвонив і запропонував зустрітися з Валерієм Васильовичем. Не знаю чому, але тоді я злякався, про що й досі шкодую. А вже тут, у Чикаго, працюючи журналістом, мав багато зустрічей та інтерв’ю з динамівцями: з Каневським, Бібою, Безсоновим, Михайличенком, Дем’яненком та іншими.
– Творчі люди, особливо ті, які працюють зі словом, емігруючи, зазвичай змушені змінювати професію. Як сталося, що ви й у Сполучених Штатах залишилися журналістом?
– Переїхав до Чикаго 1988 року. Тоді тут діаспора порівняно з нинішньою була дуже невеличкою, інформації з СРСР майже не надходило. Я намагався не втрачати зв’язку, постійно телефонував до московських друзів та брав усю цікаву мені футбольну інформацію, у тому числі й про київське «Динамо». А через рік дізнався, що в одну з бібліотек Чикаго, нехай і з тижневим запізненням, надходить газета «Правда України». Для мене це був справжній інформаційний прорив! Що стосується професії... Моя англійська не настільки досконала, аби займатися журналістикою. Тоді, наприкінці 80-х, на радіо була годинна передача російською. І я домовився, що 15 хвилин беру собі та розповідатиму про спорт. Також, ще мешкаючи в Москві, нетривалий час працював у «Советском спорте», де навчився фотографувати. Це мені дуже допомогло й стало основною роботою. Зараз маю свою студію. Що стосується журналістики, нині російське радіо мовить цілодобово, а я маю на ньому власні дві години. Одна присвячена всім видам спорту, а друга зветься «Мир футбола». Звичайно, «Динамо» та збірна України займають у ній основне місце, цим темам відводжу до 20 хвилин, а потім уже йдуть чемпіонати Англії, Франції та інші.
– Як виникла ідея створити в Чикаго Клуб уболівальників «Динамо»?
– Це сталося 24 серпня 2004 року, на День Незалежності України. Була така потреба, люди хотіли спілкуватися, підтримувати інтерес до улюбленої команди, цікаво проводити час. Спочатку приходило до сорока осіб, ми збиралися, переглядали матчі. Тоді не було прямих трансляцій, нам із Києва приходив диск із матчами, найчастіше це була Ліга чемпіонів, ми дзвонили один одному та запрошували на перегляд. Наступного року до нас приїхали Віктор Каневський та Андрій Біба, була надзвичайно цікава зустріч, яка завершилася десь опівночі. Потім до Чикаго у складі «Челсі» приїжджав Андрій Шевченко. Хотіли запросити і його до себе, але щільний графік тренувань та матчів не дозволив. А в інтерв’ю для радіо Андрій не відмовив, чемно відповів на всі запитання. Наразі Фан-клубу «Динамо» вже 12 років, продовжуємо зустрічатися, але технічний прогрес не оминув і нас. На відміну від тих років, нині в США транслюють ледь не всі матчі Ліги чемпіонів, за символічну плату можна підписатися на канал із чемпіонатом України та збірною. Найчастіше збираємося самі пограти у футбол, а потім відпочиваємо і спілкуємося. Чекаємо, коли матимемо запис фільму «Лобановський назавжди», уже домовилися разом його переглянути.
– Скільки в Чикаго потенційних уболівальників «Динамо»?
– Думаю, що практично всі, хто приїхав сюди з України. У листопаді цього року ми провели турнір «Кубок Легенд», на якому виступала ветеранська збірна України. Перед цим на радіо в прямому ефірі спілкувався з Володимиром Лозинським. Дуже багато було дзвінків, запитань, передача мала високий рейтинг. Мені важко окреслити число вболівальників «Динамо» якимись цифрами. Легше сказати про збірну України. У Іллінойсі, за різними оцінками, мешкають зо дві-три сотні тисяч вихідців із України, це і є аудиторія збірної. Переважно це люди середнього та старшого віку. Їхні діти, які народилися та виросли в Америці, уже віддають перевагу місцевим командам та видам спорту. Тут маю відзначити ентузіастів, наприклад, футбольний клуб української діаспори «Коннекшн» та його голову Романа Третяка. Чотири роки тому було відкрито школу футболу, у якій займаються до двохсот дітей різного віку, беруть участь у турнірах, є доросла команда. Тренерами працюють переважно ентузіасти, які люблять футбол та хочуть через спорт об’єднати українців.
– За годину польоту від Чикаго, у Нью-Йорку, мешкає Віктор Каневський. Чи є з ним зв’язок?
– Цієї осені йому виповнилося 80, є певні проблеми зі здоров’ям, з ногами. Я запрошував його на «Кубок Легенд», але він не ризикнув їхати так далеко. Був у нього на 75-річчі, дуже гарна вийшла зустріч. Після переїзду до Нью-Йорка він відкрив власну футбольну школу, було багато дітей, доволі успішно працював. Зараз через поважний вік від активних справ відійшов, але школа продовжує функціонувати, тренерами працюють його колишні учні.
– Провідні європейські клуби під час міжсезоння проводять виставкові ігри в США, причому непогано на цьому заробляючи. На ваш погляд, можливий візит «Динамо» викличе подібний інтерес?
– Безумовно, певний ажіотаж буде. Але не варто його порівнювати з матчами грандів футболу. Наприклад, улітку в Чикаго грали «Мілан» та «Баварія» – стадіон на 70 тисяч глядачів був ущерть заповнений. Ось другий стадіон міста, на 20 тисяч, більше підійшов би для «Динамо». Не сумніваюся, що матч між киянами та «Чикаго Файр» збере аншлаг. Ніхто в Америці не гратиме, якщо не буде глядачів. Організатори спочатку ретельно все прорахують і лише після цього запросять до себе команду. Тут це бізнес, жорстка боротьба за глядачів в умовах конкуренції з десятками інших видів розваг. Якщо приїде «Динамо», для тисяч людей це буде незабутнє свято. Тож, користуючись нагодою, радо запрошую до Чикаго!
Дмитро Шаповал
Повну версію матеріалу читайте в свіжому номері журналу «Динамо Київ», №6 (89)
Copyright © FC Dynamo Kyiv
