Віктору Хлусу – 55!

Віктору Хлусу – 55!

Зараз форвард «Динамо» першої половини 80-х, який відзначає сьогодні 55-річний ювілей, очолює Асоціацію ветеранів футболу міста Києва.

- Вікторе Івановичу, згадайте свої перші кроки у футболі, як вдалося потрапити до «Динамо»?

- У сезоні 1979 року я грав за «Буковину» у другій лізі, багато забивав. Тоді в команді тренером працював Іван Терлецький, який мав хороші зв'язки з «Динамо». Коли мене перевели до основного складу «Буковини», я на нього ображався. Гра вдавалася, багато забивав, але на полі проводив по п'ять-десять хвилин. Через деякий час тренер мені сказав: «Вікторе, я тебе ховав від великих команд». Напевно, ховав не дуже добре, тому що незабаром я отримав запрошення від дніпропетровського «Дніпра», московського «Торпедо». Моєю же мрією було «Динамо». Коли надійшла пропозиція з Києва, разом із начальником команди поїхав на зустріч із Валерієм Лобановським, який сказав, що я йому потрібен.

- Разом із вами тоді до «Динамо» перейшли талановиті гравці з інших українських команд. Хто з них затримався?

- Перед підготовкою до нового сезону Валерій Лобановський брав на перегляд новачків. У 1980 році, якщо не помиляюся, таких було п'ятеро. Окрім мене, Іван Шарій, Олег Серебрянський, Олександр Сопко, Вадим Євтушенко. Після зборів залишилися лише я та Євтушенко.

- У першому сезоні в «Динамо» ви багато забивали за дублюючий склад. Згодом пояснили це тим, що від вас тренери не вимагали суворого дотримання ігрових схем, дозволяли в нападі бути «вільним художником». Пристосуватися до жорстких тактичним схем Лобановського було складніше?

- У «Буковині» та дублі «Динамо» мені було дозволено все. Я брав м'яч, обігрував суперників, багато імпровізував, робив те, що хотів та вмів. Не відразу зміг звикнути до ігрової концепції Лобановського. Кілька разів тренер навіть казав: «Граємо сьогодні двома м'ячами. Один для Хлуса, другий – усім іншим». У певний період мене поставили в рамки. На мою думку, я від цього щось втратив, а щось і придбав. Став гвинтиком у злагодженій системі Лобановського. Зараз вважаю, що це було правильно, без цього неможливо створити команду європейського рівня.

- Хто для вас був найзручнішим партнером у нападі?

- У нас були зібрані чудові виконавці – Олег Блохін, Олександр Хапсаліс, Вадим Євтушенко. Краще за всіх було взаєморозуміння з Євтушенком, можливо, тому що ми одночасно прийшли до команди, були одного віку. А незручним був Блохін. Я – пацан, а він – зірка, яка вимагає до себе підвищеної уваги. Блохін тільки відкрився, а вже отримує м'яч. Його авторитет тиснув на всіх так, що іноді, як мені здавалося, це заважало на полі. Були моменти, коли я міг сам забити гол, але у вигідній ситуації віддавав передачу Олегу. З іншого боку, саме завдяки йому навчився бути командним гравцем.

- Що відчуваєте, коли зараз переглядаєте матчі «Динамо» за своєї участі?

- Не розумію, як ми могли виконувати такий величезний обсяг роботи. На мій сьогоднішній погляд, це було занадто. Якби я був трохи спокійнішим, економив би сили, у мене би залишалося їх більше для корисних дій. Багато часу витрачав на відбір, на пресинг, відходив назад. У мене зараз перед очима Лобановський біля поля, кричить: «Хлус, назад, підкати». З іншого боку, якщо я цього на полі не робив, навряд чи на п'ять років затримався в «Динамо».

- Команда зразка 1980-1981 років за рівнем гри мало чим поступалася своїм попереднім та наступним складам. Цю команду чомусь незаслужено забули, можливо, через невдачі в єврокубках. Могли в Європі претендувати на більше?

- Час усе розставив на свої місця. У чемпіонаті СРСР нам не було рівних, а в єврокубках спрацював закон циклічності. Пам'ятаю матчі у чвертьфіналі Кубка чемпіонів з «Астон Віллою». Перша – в Сімферополі, на засніженому полі, а друга – в Бірмінгемі в умовах сильної зливи. Ми були сильніші за англійців, але футбольне щастя посміхнулося тоді їм. А за рівнем гри «Динамо» вважалося фаворитом турніру.

- У 1983 році Валерій Лобановський залишив «Динамо» ленінградцю Юрію Морозову, в якого нічого не склалося. Чому так сталося?

- Вважаю, за всю мою футбольну кар'єру Морозов був одним із найгірших тренерів. У «Динамо» він за короткий проміжок часу усе перевернув догори дригом. Почав експериментувати: замість основного складу випускав дубль, і навпаки. Хлопці без досвіду, наприклад, Гуйганов, Савельєв, Черніков, виходили за першу команду, а Буряк, Євтушенко та інші перейшли до дубля. Ніхто не мав нічого проти молоді, але на тренуваннях було видно, що молоді хлопці виглядають ще не так переконливо, як більш досвідчені гравці, вони не готові грати на високому рівні. Час це підтвердив: ніхто з названих мною гравців так і не став видатним футболістом. Як наслідок, дубль у тому сезоні фінішував першим, а перша команда – сьомою. Авторитету тренер не мав, тому далі експериментувати з «Динамо» йому не дозволили.

- Вашу кар'єру в «Динамо» можна розділити на дві частини: до Морозова та після. Чому в 1984 та 1985 роках, коли до Києва повернувся Лобановський, ви не змогли вийти на колишній рівень?

- Справді, 1981 та 1982 роки були для мене найкращими. Я грав в основному складі, багато забивав. Сезон 1984 року розпочався дуже добре, був найкращим бомбардиром команди, повірив у себе. Бачив, що потрібен «Динамо» та Лобановському. Але футбол непередбачуваний: в одній з ігор отримав пошкодження ахіллового сухожилку. Належним чином його не залікував, вийшов на тренування, про що згодом пошкодував. Той сезон я дограв, а в наступному знову травми про себе нагадали. Тим часом до «Динамо» прийшов Ігор Бєланов, ставку почали робити на нього. Наприкінці 1985 року я з дружиною відпочивав в Одесі, де підійшов тренер Віктор Прокопенко: «Вікторе, «Чорноморець» виступає в Кубку Кубків, ми хочемо бачити тебе в нас». Після цього двічі розмовляв із Лобановським. У підсумку, враховуючи всі моменти, погодився на перехід. Час назад не повернути, тому сталося так, як сталося. На цьому моя динамівська кар'єра й закінчилася.

- Як виявилося, не назавжди. Під егідою очолюваної вами Асоціації ветеранів футболу міста Києва колишні динамівці в останні роки здійснили виїзди на сотні ветеранських матчів та турнірів...

- Команда ветеранів «Динамо» завжди була популярною й недоліку в запрошеннях не відчувала. А минулий рік став для нас особливим. Ми провели понад п'ятдесят матчів в Україні, а в першій половині року здійснили виїзди до Молдови та Росії. Скрізь нас дуже добре зустрічали, надавали для ігор центральні стадіони міст, приходило багато вболівальників. Іноді нашими суперниками виступали місцеві команди ветеранів, а іноді й молоді хлопці, які виступають у чемпіонатах областей. З ними змагатися непросто, особливо у швидкості. Намагалися використовувати свої переваги, динамівці ще здатні на багато чого.

- Як зустрічаєте 55-річний ювілей, в якій компанії підіймете святковий келих?

- Не вважаю цю дату ювілеєм, швидше – напівювілей. Тому гучних святкувань не влаштовую, вирушив разом зі своєю великою родиною – дружиною, дітьми, онуками – покататися на лижах у Буковелі. Ввечері відзначимо мій день народження, мають друзі з Коломиї приїхати. Останнім часом у нас святкова пора. Наприкінці 2012 року відзначали зі Стелою (Олімпійська чемпіонка Стелла Захарова, – прим.ред.) тридцятиріччя спільного життя, а в цьому році у дружини ювілей – 50 років. Ось тут доведеться розгорнутися, адже дата серйозна (сміється).

- У вас, як публічної людини, дуже цікаве та насичене життя. Ніколи не було бажання зменшити запал, змінити її на більш спокійну?

- Ви знаєте, дорогу в житті я завжди обирав собі сам. Мені цікаво бути в епіцентрі подій, об'єднувати людей, ініціювати та втілювати в життя нові проекти. Цієї енергій в мені накопичилося після десяти років перебування у спокійній Швеції. Потім, повернувшись на рідну землю, прийшов час діяти. Складно сказати, як би мені все вдавалося зробити, якби не були поруч улюблені дружина, син, дочка... Вони – мої головні натхненники та помічники. А те, що мені сьогодні 55?.. От і добре, життя триває!

www.fcdynamo.kiev.ua

Інші новини

Титульний партнер
Технічний партнер
Офіційний партнер