У матчі останнього, 30-го, туру чемпіонату України сезону 2024/2025 «Динамо» - «Колос» першого символічного удару по м’ячу завдавав ветеран Віктор Дикий. Він служив командиром відділення у батальйоні «Донбас», отримав поранення у Луганській області, у лісах під Кремінною у 2022 році, втративши обидві ноги. Віктор Миколайович є срібним і бронзовим призером Ігор Нескорених у Канаді 2025 року, де виборов срібло у бігових лижах та бронзу у командному виді спорту з волейболу сидячи. Зараз він серйозно займається баскетболом на кріслах колісних, біговими лижами та парахокеєм.
А ще він – батько захисника «Динамо» U19 Дениса Дикого. Про життєвий та військовий шлях, захоплення футболом та сина-динамівця ми поговорили з Віктором Миколайовичем в інтерв’ю:
- Ви завдавали першого символічного удару по м’ячу у матчі останнього туру чемпіонату України «Динамо» - «Колос», розкажіть про ваші враження. Що відчували, коли вам аплодував увесь стадіон?
- Я був дуже вражений, для мене це – честь бути на відкритті матчу. Було дуже приємно, коли мене запросили зробити перший удар. А коли увесь стадіон аплодував, це було неймовірно та дуже зворушливо. Дружина запитувала, чому я не посміхався. Просто у мене грудка у горлі стояла, коли ведучі розповідали, де я служив, адже багато побратимів ще продовжують службу і досі перебувають на фронті.
- Як вам «Динамо» запропонувало це зробити, чи ви одразу погодилися?
- Коли я зі своїми побратимами з Ігор Нескорених за день до матчу основної команди «Динамо» з «Колосом» був на поєдинку юнацького складу, за який виступає мій син Денис, до мене підійшов Григорій Суркіс та запитав, чи не хотів би я взяти участь у відкритті матчу. Я одразу погодився, адже раніше вже думав про це. Вдвічі приємніше, що у цей день чемпіонство святкувала і команда U19, і основний склад «Динамо».
- Чи давно захоплюєтеся футболом? За кого уболіваєте?
- Так, скільки себе пам’ятаю – років з шести. У 80-х разом з батьком по чорно-білому телевізору дивилися матчі «Динамо», коли за команду виступали Блохін, Заваров, інші легенди. Зараз вони вже у поважному віці, але, коли зустрічаю їх, приємно вітатися з ними за руку. Також пам’ятаю гучні перемоги «Динамо», зокрема над «Барселоною» 3:0 та 4:0 - я тоді саме ніс строкову службу в армії у спортроті. Пам’ятаю, ми всі в казармі дивилися, уболівали. Тож футбол зі мною з самого дитинства.
- Ви й самі грали у футбол? За яку команду виступали?
- Так, займався футболом, але не на професійному рівні. Грав за свій район. Також грав у хокей, а незадовго до війни почав серйозно займатися бігом, підкорював дистанції у марафонах. У мене була мрія взяти участь у змаганнях Iron Man. А тепер – пробігти марафон на протезах. Усім про це розповідаю, щоб точно виконати і позбавити себе шляху назад, якщо з’явиться спокуса відмовитися (посміхається). Та спочатку потрібно навчитися добре ходити, а потім вже побіжу.
- Розкажіть про свій військовий шлях. Знаю, що ви служите з 2014 року, а у 2015 у Дебальцевому отримали поранення та втратили пальці на нозі. А як опинилися на повномасштабній війні, враховуючи, що у вас троє дітей?
- Пішов добровольцем, куди було діватися? По-перше, я з сім’єю жив на Донбасі у місті Лиман. Коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу сказав сім’ї виїжджати, а сам з побратимами пішов до військкомату. Я був учасником АТО, мав бойовий досвід, тож мова про те, щоб ховатися, не йшла. Ще з 2014 року ми розуміли, що війна неминуча, і тікати від неї немає сенсу – все одно наздожене. Оскільки вона вже прийшла у наш дім, його потрібно захищати. Звісно, можна було виїхати, сховатися десь у Європі, але що було б, якби усі так зробили? Якби хлопці не стояли на Донбасі, біля Києва, нас давно б захопили, і ми б зараз на боці кацапів воювали б проти Європи. Звісно, ніхто не хотів цієї війни, втрат, поранень, але вибору у нас не було.
- Чи знаєте, яка зараз ситуація у вашому рідному Лимані?
- Так, знаю. Людей там залишилися одиниці, в основному – пенсіонери. Майже у кожен дім і у приватному секторі, і у багатоповерхівки були прильоти мін або бомб. Крім того, увесь ліс замінований ще з 2022 року, лежить купа нерозірваних снарядів та й лінія фронту за 10-12 кілометрів. Тож до життя там нічого не пристосовано. Звісно, боляче знати, що таке відбувається у моєму рідному місті, де я провів майже усе своє життя. Зараз з сім’єю – дружиною та дітьми – мешкаємо у Києві, нам подобається, гарне місто. Я сюди приїздив й раніше – на забіги для ветеранів АТО «Ветеранська десятка», для участі у відборі до Ігор Нескорених.
- Як ви отримали поранення? Що сталося?
- Ми з двома побратимами, які теж, як і я, з Лиману, тримали позиції у Кремінському лісі, противник стояв від нас за 150 метрів, тривала постійна перестрілка. Після чергового бою, здавалося, усе стихло, заспокоїлося, аж тут прилетіла міна 120 калібру прямо під ноги. Ударною хвилею мене викинуло з окопу, побачив, що ніг вже немає. Решта хлопців теж отримали поранення, але менш серйозні, без ампутацій – виходить, основний удар прийшовся на мене. Також у мене був відкритий перелом руки, тому сам собі накласти турнікети я не зміг, добре, що побратими допомогли та на ношах півтора кілометра несли мене з поля бою на евакуацію. Спочатку привезли в лікарню у Лимані, де поставили крапельницю та перетягнули турнікети, а вже у Краматорську зробили операцію. Поранення я отримав о 13.50, а десь о 19.00 ампутували обидві ноги. Протягом усього часу намагався перебувати у свідомості, бо розумів: якщо «вирублюсь», подумають, що я 200-й, і не будуть рятувати.
- Найголовніше, що ви залишилися живим.
- Це, дійсно, так. Безумовно, мені важко без двох ніг, є незручності, це правда, але декому ще важче. Маємо триматися та показувати, що життя на цьому не закінчується. Якщо ми залишилися живими, значить, для чогось ще потрібні, у долі на нас свої плани. Не варто просто сидіти вдома, дивитися у вікно чи телефон і нічого не робити. Вважаю, моя найголовніша місія – надихати своїм прикладом інших. Коли я вийшов на стадіон на біговому візку, відчув неймовірні емоції. Так, у мене немає ніг, але я знову на біговій доріжці, відчуваю вітер у волоссі, у вухах, напругу та втому в тілі.
Хоча вже пройшло два з половиною роки, відколи я отримав поранення, мені досі часто сниться, що я бігаю або ходжу на своїх ногах. Наче уві сні усвідомлюю, що цього не може бути, адже у мене немає ніг, але з’являється надія, раптом, усе це сталося не зі мною. А потім прокидаюся – а ніг немає, це викликає розчарування, але що поробиш.
- Чи сучасні протези відчутно полегшують життя?
- Так, безумовно. Спочатку мені видали звичайні, механічні протези, вони потрібні для навчання, як правильно ходити, натискати на протез, щоб гнулося коліно, як переступати, тримати рівновагу тощо. А потім, коли я їх освоїв, поставили електронні коліна. Це стало можливим, завдяки Григорію та Ігорю Суркісам, які допомагають мені з першого дня після отримання поранення. Коли я лежав у лікарні, мені зателефонував Григорій Михайлович, допоміг фінансово і сказав, щоб я звертався з будь-яких питань. Коли приїжджав на базу на матчі Дениса, він запитував, як справи, у чому є потреба. Мені було ніяково про щось просити, але він наполягав, щоб я не соромився казати, якщо щось потрібно. Для мене найголовніше – мати більш функціональні ноги. Він дізнався, де я буду протезуватися та посприяв тому, щоб я отримав якісні, сучасні протези.
Тепер буду думати, де отримати спортивні протези для бігу, адже вони відрізняються від повсякденних.
- Як пройшла ваша реабілітація? Хто вас найбільше підтримував, допомагав? Та що було найважчим у цей період?
- Найбільше мені допомагали дружина, яка постійно була зі мною у шпиталі з першого дня поранення, та діти, які теж часто приїжджали то по черзі, то разом. Також морально підтримували друзі, побратими, писали підбадьорливі повідомлення. Мабуть, найважчим було перебування у шпиталі, адже відчував фантомні болі, від яких жодні ліки не допомагають. Тоді здавалося, що вони будуть зі мною усе життя. На щастя, усе вже минулося, тепер нормально.
Найбільша моя мотивація – моя сім’я. Мрію потанцювати з донькою на її весіллі.
- Зараз багато уваги приділяється інклюзивності, а з якими найбільшими труднощами для людей з ампутаціями та для тих, хто пересувається на протезах ви зустрілися в українських містах?
- На жаль, у нас ще не вистачає зручностей у місцях та закладах, до яких доводиться часто звертатися. Наприклад, у відділеннях банків. Пандуси, якщо і є, то до них важко дістатися – ні на кріслі колісному не заїдеш, ні на протезах не зайдеш. Добре, що зі мною завжди дружина або сини, які допомагають, бо самому було б нереально впоратися. Така ж ситуація у деяких державних установах, наприклад, у паспортному столі. Коли мені знадобилося оновити паспорт пару років тому, на третій поверх неможливо було вибратися, ліфту не було, тож мене на кріслі колісному підіймали на руках. Це неприємні моменти, коли я почуваюся інвалідом. У нових ЦНАПах ситуація дещо краща.
А ось у супермаркетах більш-менш нормальні умови, плюс у нас вже почали робити пішохідні переходи для маломобільних людей та прибирати бордюри, які дуже важко подолати на протезах, особливо взимку, коли ожеледиця. Коли орендуємо житло, намагаємося знаходити більш-менш сучасні будинки, щоб було менше сходів та зручний ліфт, щоб можна було швидко спуститися у разі повітряної тривоги. Сподіваюся, з часом у цьому питанні буде прогрес.
- Ви стали призером Ігор Нескорених у Канаді, що проходили цього року. Які враження у вас залишилися від змагань?
- З Іграми Нескорених я познайомився ще у 2018 році. На той момент, окрім легкої атлетики – бігу на різні дистанції та стрибків у довжину, я більше нічого не пробував. Тричі брав участь у відбірних змаганнях, але до збірної не потрапляв. А цього разу таки пройшов. Спробував багато нових видів спорту: баскетбол на кріслах колісних, волейбол сидячи, регбі. Мені так усе сподобалося! Плюс драйв, адреналін, які присутні у командних видах спорту, особливо, коли все виходить, - це неймовірні емоції та відчуття. Мені це дуже підходить по духу, це круто.
Незабутні спогади залишило те, як з перших хвилин перебування там нас зустрічала українська діаспора в аеропорту Ванкувера. Ми лише приїхали на змагання, а нас вже зустрічали, як переможців, навіть тепліше, ніж в Україні. А під час церемонії відкриття, коли оголосили наш вихід, 40-тисячний стадіон увесь піднявся на ноги, усі нам аплодували та підтримували. У той момент відчував, як пробігли мурахи по тілу, та грудку у горлі – було дуже щемко та бентежно. До речі, ми виступали на трасах, де у 2010 році змагалися спортсмени під час зимових Олімпійських Ігор та ставали олімпійськими чемпіонами, цей факт теж викликав особливі емоції та дозволяв почуватися переможцями. А коли я сам виграв медалі – не вистачає слів, щоб описати, як я почувався. На окремі приємні слова заслуговує наша командна бронза з волейболу, адже це була перша медаль збірної України у командних видах спорту. Неймовірно приємно розуміти, що потрапив в історію.
Крім того, вразив високий рівень інклюзивності у Канаді. На будь-якому пішохідному переході зручно переїхати чи перейти дорогу, немає бордюрів, у магазинах, готелях теж усе передбачено – навіть не потрібно відчиняти двері – достатньо натиснути на кнопку – і це відбувається автоматично. Хоча ми говоримо про країну, у якій немає війни. У нас же війна триває вже понад 10 років, і лише зараз почали говорити про безбар’єрність та інклюзивність.
- Зараз ви серйозно займаєтеся баскетболом на кріслах колісних, біговими лижами, регбі, волейболом сидячи та парахокеєм. Як вам вдається опанувати стільки різних видів спорту?
- Раніше я думав, що Ігри Нескорених – це моя вершина, а виявилося, що це лише сходинка. Зараз мені пропонують стільки різних видів спорту, що аж дух захоплює від усіх можливостей, які відкриваються, від кількості вершин, які можна підкорювати. Наприклад, нас запросили на чемпіонат світу з парахокею наступного року, тож потрібно тренуватися. Вже доводиться обирати, а це складно, бо хочеться усього. Прагну своїм прикладом усім показувати, як багато можуть люди з ампутаціями. Кросфіт, легка та важка атлетика, кіберспорт – перелік може бути нескінченним. У кого є хоча б одна нога, може грати в ампфутбол у Лізі дужих.
Часто військові після поранень не знають, що робити далі. Згоден, що важко прийняти себе нового, але ніколи не повірю, що немає чим займатися. Зараз стільки можливостей, стільки напрямків стільки заходів проводять різні організації – було б бажання. Просто потрібно усе пробувати та обирати, що найкраще виходить та найбільше подобається. Найголовніше для нас – це зустрічі, спілкування, нові знайомства, друзі, можливість перебувати у колі своїх однодумців, побратимів, які пройшли таке саме пекло, як і ти. Ми розуміємо одне одного з пів слова, у нас є свій «чорний» гумор, ми можемо так жартувати, що цивільні не зрозуміють. Наприклад, коли зустрічаємося, кажемо: «Що сидиш, вставай, підемо кудись» або: «Обережно, ти на ногу мені наступив» тощо. Жарти з’являються не свідомо, а самі собою, природно.
Крім того, я хочу мотивувати своїм прикладом не лише поранених та людей з ампутаціями, а й тих, хто здоровий, у кого всі кінцівки на місці. Бо часом вони шукають відмовки, щоб не тренуватися, не займатися собою, кажуть, що їм важко, що вони втомилися. Нехай подивляться на нас, людей з фізичними обмеженнями, на те, як ми справляємося. Тож ведіть здоровий спосіб життя, тримайте себе у формі, живіть з користю для себе, своєї сім’ї та оточуючих. Це ж круто.
- Мабуть, і дітей змалечку привчали до активного способу життя? Чи хтось ще з трьох, окрім Дениса, обрав спортивний шлях?
- Старший син Максим теж починав займатися футболом у школі олімпійського резерву, коли навчався у Бахмуті, але не пішло. Він закінчив навчання за спеціальністю вчитель фізичного виховання. А донька Вікторія займається спортивним орієнтуванням в Ірпені у нашої землячки з Лиману, а також лижоролерами (роликовими лижами) – їй дуже подобається.
- Чи хотіли, щоб Денис став футболістом, чи готували для нього інше майбутнє?
- Ми особливо не думали про його професійну кар’єру футболіста. Просто він з 5 років грав, добре буцав м’яч, мав сильну ліву ногу, хоча ми в сім’ї усі правші. Коли жили у Лимані, віддали його до Академії донецького «Шахтаря», там він займався років до 15, потім перевівся до Академії «Маріуполя», де він провів пів сезону. В одному з матчів проти «Динамо» його помітила селекційна служба киян та запропонувала перейти до складу «біло-синіх». Він спочатку сумнівався, думав, що «не потягне», але я переконав його спробувати, адже повернутися назад завжди можна встигнути. Тож відтоді він в «Динамо».
- Після випуску з Академії Денис сезон 2022/2023 разом з іншими динамівцями провів в оренді у «Зорі». Що ви відчули, коли він дебютував у юнацькій першості у віці 15 років?
- Велику радість. Хлопці були на кілька років молодшими за своїх суперників, їм було складніше, але вони непогано виступили в тому сезоні, посівши восьме місце та отримали неоцінений досвід, який дозволив вирости не лише фізично, а й психологічно. Було приємно спостерігати за його матчами, багато з них були хорошими. Коли він повернувся до «Динамо», я саме служив, і під час матчів завжди старався знайти старлінк, щоб увімкнути YouTube-канал «Динамо» та подивитися його ігри. Та й хлопці-побратими завжди підтримували, запитували, як він зіграв, цікавилися, хто переміг.
- Денис вже двічі став чемпіоном України у складі «Динамо» U19. Чи пишаєтеся сином?
- Дуже пишаюся. Я сам з дитинства мріяв стати професійним футболістом, а коли діти перевершують досягнення батьків – це найкраще, що може бути.
- Чи аналізуєте гру Дениса, даєте сину поради? Чи обговорюєте футбол вдома?
- Так, обговорюємо. Після кожної гри кажу йому про помилки, які я помітив, але стараюся більше підтримувати. Можу дати пораду, над якими компонентами варто більше працювати. Відтоді, як ми переїхали до Києва, на матчах сина буваю частіше, але все ще не так часто, як хотілося б, оскільки протягом тривалого часу готувався до Ігор Нескорених, брав участь у тренувальних таборах тощо. Сподіваюся, з нового сезону буде можливість більше часу приділяти іграм сина.
Найголовніше – щоб війна якомога швидше закінчилася, щоб усі воїни повернулися додому живими та здоровими. Тоді б взагалі усе б було добре. Можна було б ходити на матчі основної команди, стадіони знову були б заповнені вщерть, усі б повернулися до нормально, безпечного життя.
