Сьогодні виповнюється 104 роки від дня народження Олександра Антоновича Скоценя – одного з найбільш самобутніх форвардів в історії вітчизняного футболу.
В історії київського «Динамо» його ім’я звучить побіжно – один із цілої плеяди західноукраїнських майстрів, які після возз’єднання України опинилися в головній команді УРСР. Як і в багатьох майстрів довоєнного періоду, його найбільш плідні роки вкрала Друга світова. Але, навіть не зреалізувавшись у футболі бодай на 50%, Олександр Скоцень залишив свій слід як один із найяскравіших львів’ян у «Динамо», перший відомий нам українець у вищих дивізіонах Франції та Бельгії, гравець, що забивав «Баварії», а також один із найбільш невтомних організаторів і літописців українського діаспорянського спорту в Північній Америці. З нагоди дня народження пригадуємо дивовижну історію Леня Скоценя.
Олександр Скоцень народився 28 липня 1918 року в Львові. Вони були двійнята, але старший на кілька хвилин брат помер через кілька годин після народження. Леньо, як називали його в родині, зростав на Левандівці. У родині було троє синів і двоє дочок, а також дівчина, яку вдочерила їхня бабуся. Усі разом не шикували, але були ситі, ошатно зодягнені, освічені.
Леньо з братами з дитинства полюбив «копаний м’яч», як у цій частині України називали «футбол». Перший «бальон» (себто м’яч) Олександрові подарував святий Миколай – це тато постарався, щоб син мав те, про що найбільше мріяв. Будучи найменшим на полі, Леньо Скоцень був і найвправнішим. Грати розпочав у юнацькій команді Українського спортивного клубу «Богун», але притиски проти української громади з боку тодішніх властей призвели до того, що це спортивне товариство було закрите й припинило існування. Олександр продовжив футбольну освіту в команді УСК «Тризуб», дуже швидко висунувся в найбільші таланти клубу й уже 16-річним дебютував у першій представницькій команді.
У 1935 році Леня Скоценя запросили до головної спортивної організації української громади Галичини – Спортове товариство «Україна». Пізніше Олександр Антонович пояснював, що для пригнобленого в своїх поривах національного відродження українства означала ця спортивна організація: «СТ «Україна» (Львів) – це символ українського спортового і національного духу. Уже сама назва товариства була на той час політичним актом». Грали за команду винятково ідейні спортсмени, які визнавали право українського народу на самовизначення та існування. Вони відмовлялися від переходу в команди інших громад, навіть ті, в які їх запрошували за великі на той час гроші. Особисто Леньо Скоцень, як найкращий снайпер «України», відхилив низку пропозицій, в тому числі – від львівської «Погоні». Найкращої команди Польщі міжвоєнного періоду, яка й нині входить у чільну десятку найтитулованіших клубів сусідньої країни.
Футбольна команда СТ «Україна» – це була більш ніж команда. Провід товариства відстоював братання українців по всі боки кордонів. За ініціативи великого натхненника, організатора та ідеолога українського спорту Івана Боберського було започатковано спеціальний турнір – «Мистецтво Західноукраїнських земель», у якому львівська СТ «Україна» гостинно приймала (й перемагала) в турнірі за участі команд із Чернівців, Станіславова, Перемишля та інших міст із розділених між іншими країнами етнічних українських земель. Окупанти норовили не допустити команди з різних куточків України на цей турнір, але вони з’їжджалися й проводили турнір високого рівня. Виблискував тут Скоцень – на той час уже зірка українського футболу першої величини.
СТ «Україна» здобула низку титулів і трофеїв: фіналіст Всеукраїнської Чаші 1925 і 1926 років, переможець Мистецтва західноукраїнських земель 1932 і 1936 років, віце-чемпіон Львівської окружної ліги 1937, 1938 і 1939 років. От тільки в радянському футболі, який прийшов до Львова після возз’єднання 1939 року, місця для «України» не було. Клуб розформовано, гравців переведено в новостворені клуби з ідеологічно вірним найменуванням і прив’язкою.
Скоцень, як один із найцінніших гравців, у складі цілої делегації провідних львівських футболістів був переведений у львівське «Динамо». 26 листопада 1939 року в Львові організували показовий товариський матч «Динамо» (Львів) – «Динамо» (Київ) за присутності понад 15 тисяч глядачів. Яким же було здивування гостей, коли, забивши відразу кілька м’ячів, вищолігова команда отримала серйозну опозицію в другому таймі. Скоцень забив двічі, і хоча кияни виграли – 6:2, його та відразу кількох гравців помітили й поставили за мету перевезти.
Втім, Скоценя заледве не перехопило московське «Динамо» – від січня й до перших матчів зборів Олександр перебував у цьому клубі. Але, за першої можливості, як військовозобов’язаний повернувся до Львова – став одним із організаторів і граючих тренерів команди Львівського Будинку Червоної Армії, паралельно граючи за місцеве «Динамо». Київські одноклубники не забули про Леня – і в підсумку став гравцем києводинамівців. Яким гравцем він був, один із найбільш багатообіцяючих новачків нашого клубу в сезоні 1940 року? Цитуємо характеристику від історика футболу Володимира Баняса, підготовану на основі ретельного вивчення довоєнної преси та книг: «Будучи центрфорвардом, відповідав усім вимогам амплуа — мав добрий удар, виняткове відчуття гола, тільки швидкість із часом зменшилась. Втім, на відміну від більшості центральних нападників 1930-х — 1950-х, чудово орієнтувався — часто підігравав партнерам, «опускаючись» углиб поля».
Дебютувати Скоценю випало 18 жовтня 1940 року в матчі проти ЦДКА (ЦБЧА), і треба ж – попри штурмові атаки армійців, нереалізований пенальті в ворота Ідзковського та підтримку своїх вболівальників, вони пропустили першими. Олександр прорвався повз іменитого Лясковського, вийшов на ударну позицію й пробив повз Ніканорова – 0:1 на 70-й хвилині. Хоча ЦДКА вдалося відігратися через п’ять хвилин, нічого більше нічиєї вони не вирвали. Забив Скоцень і в ворота сталінградського «Трактора» (поразка 2:3). Два голи в двох матчах – хоча динамівці фінішували лише восьмими, у Києві мали надії на продовження тріумфальної ходи нового форварда.
У чемпіонаті СРСР серед показових команд майстрів 1941 року київське «Динамо» йшло восьмим серед 15 учасників. Скоцень забив два м’ячі – віддалений штрафний одеському «Спартаку» та рятівний нічийний м’яч у Ленінграді в ворота місцевого «Динамо», одним із лідерів сезону, який виявився недограним. Загалом, за ті кілька місяців, які Олександр грав за києводинамівців, у 9 матчах він відзначився чотирма голами. На 22 червня 1941 року було заплановано відкриття після капітальної реконструкції Республіканського стадіону ім. М. С. Хрущова, мав відбутися черговий календарний матч «Динамо» (Київ) – Червона армія (Москва). Але, як відомо, Київ бомбили, їм оголосили, що почалася війна…
Під бомбами німецько-фашистських загарбників люди розбігалися, хто куди. Скоцень повернувся до родини у Львів. Пограв певний час за місцеві команди, але, рятуючи родину від війни, на родинній нараді прийняв непросте рішення – емігрувати. Довелося братам Скоценям і зазнати тяжкої праці на шахтах Бельгії та Німеччини, і пережити справжній злет – коли відразу кількох українців запрошували місцеві професіональні команди, і справжнє розчарування – коли, по суті, жіноча частина родини вирішила, що надалі Скоцені емігрують за океан, що забрало останні надії Олександра на плідне завершення виступів у футболі…
У загальних рисах опишемо шлях Леня та його рідних. У 1944 році Скоцень пограв за словацький клуб «Жиліна» в неофіційних матчах, далі приєднався до товаришів-емігрантів у складі футбольної команди СТ «Україна» (грав за клубні команди в Зальцбурзі та Ульмі). Пережив перебування в таборах «ді-пі» для переміщених війною осіб. У Німеччині українські спортивні команди часто зустрічалися з місцевими клубами. 5 червня 1946 року в місті Ульм футбольна команда СТ «Україна» зі Скоценем у складі за присутності 15-тисячної публіки розгромила мюнхенську «Баварію» – 5:0, а потім у матчі-реванші в Мюнхені довела свій рівень нічиєю 1:1 із розлюченим грандом. Відразу кількох українців запросили в місцеві команди.
Скоцень, який забивав баварцям, погодився на пропозицію клубу «Фенікс-Алеманія» з міста Карлсруе. У сезоні 1946/47 вона стала 20-ю в другому дивізіоні, зате сам Леньо забив 16 м’ячів у 25 матчах (дані історика футболу Віктора Стріхи). Він мав різні варіанти – від бельгійського «Олімпіка» з Шарлеруа до французького «Ресінга». Але в підсумку віддав перевагу іншому варіанту.
Клуб «Ніцца» відомий і нині, а наприкінці 40-х він також входив до еліти французького футболу. В 1949 році фінішував сьомим, у 1950-му – п’ятим. За два сезони в складі «чорно-червоних» Олександр Скоцень забив 29 м’ячів у 53 матчах чемпіонату та кубка Франції! І навіть зараз в історії «Ніцци» залишається досвідчений легіонер-апатрид, який скрізь підкреслював, що є українцем – хоча держави такої тоді не було і чотири десятиліття ще не буде…
У найкращих матчах нестримний Скоцень демонстрував усі найкращі свої якості. Забивав багато й на різні смаки. Протистояв найкращим гравцям тодішньої Франції – в тому числі великому захиснику «Реймса», майбутньому бронзовому призеру чемпіонату світу Жонке. Удостоївся прекрасних характеристик від FranceFootball – «великий майстер м’яча». Забивав у товариському матчі «Ювентусу», хоча перед грою захисник туринців зазначав, що не боїться «того маленького хлопчика». Справді, Скоцень був тендітної, субтильної статури – але сповна використовував гольове чуття, був добре оснащений технічно, міг пробити з обох ніг навіть зі складних положень.
Тим прикріше, що сам час грав проти Скоценя – його найкращі роки вкрала війна, тож у 32-річному віці він (вважаємо, завчасно) попрощався з європейським футболом і перебрався з родиною за океан. Осіли в Канаді – Скоцень грав за команди спортивних товариств «Україна» в Едмонтоні та Торонто, потім тренував українські футбольні команди Канади в 1956-1975 роках. Був відомим в українській діаспорі спортивним журналістом. Спочив 1 вересня 2003 року у 85-річному віці в Торонто, Канада. Але встиг ще у своєму житті побувати в рідному Львові й ступити на землю вільної України, про яку так мріяло його покоління.
