- Перш за все, хочу подякувати «Динамо». Цей час був для мене незабутнім. Окрема подяка президенту клубу Ігорю Суркісу за те, що нам вдалося порозумітися й він погодився піти назустріч та відпустити мене на півроку раніше закінчення контракту без будь-яких компенсацій та відступних. Протягом усіх років, проведених у «Динамо», я до нього звертався не так часто, але кожного разу, коли він щось казав або обіцяв, свого слова обов’язково дотримувався. Словом, працювати з ним було дуже приємно.
Звичайно, хотів би згадати всіх тренерів, з якими я працював у київському «Динамо» – Дем'яненко, Сабо, Лужний, Сьомін, Газзаєв та Блохін. З усіма ми нормально спрацювалися та знаходили порозуміння, з кимось більше, з кимось менше, але я їм усім однаково вдячний, у кожного чомусь навчився. Всі вони зробили свій внесок у моє становлення, як гравця. Футбольної школи, як такої, в мене не було, тому майстерності доводилося навчатися впродовж кар’єри. У підсумку, вийшов такий футболіст, яким я є зараз.
Не можу не згадати добрим словом наших уболівальників, наших фанатів, вони повноправно можуть стати темою для окремого інтерв'ю. У мене з ними завжди були теплі, поважні, я б сказав, дружні взаємини, як і в них зі мною. Тому, гадаю, їм немає за що на мене ображатися чи тримати зло. Упевнений, вони завжди будуть підтримувати команду й надалі.
Ну і, звичайно, величезне спасибі всім працівникам клубу, починаючи від масажистів, лікарів та адміністраторів, завершуючи людьми, які нас годували, прибирали, дивилися за полями – кухарями, офіціантами, охоронцями. Їхня робота не така помітна на перший погляд, але вона дуже важлива й цінна. З усіма ними в мене завжди складалися хороші стосунки, ми легко знаходили спільну мову.
- З Ігорем Суркісом попрощалися по-доброму?
- Так, дуже добре. Мені сподобалося те, як до мене поставився президент, після спілкування з ним залишився позитивний настрій. Ми розлучилися в дуже добрих стосунках.
- Ви встигли попрощатися зі своїми партнерами, адже їхали якраз тоді, коли команда вийшла з відпустки?
- З тими хлопцями, які були на базі, попрощався, але не з усіма. Гравців збірних, наприклад, не було. Але після того, як у ЗМІ з'явилася інформація про те, що мені дали статус вільного агента, багато дзвонили, розпитували, як справи, бажали успіху. Особливі, незвичні почуття виникли, коли збирав останні речі в кімнаті на базі... якось засумував.
- Але ви ж не назавжди їдете? Будете приїжджати до Києва в гості...
- Звичайно, не назавжди! Подивимося, як там надалі складеться, все ж залежить від мене, якщо буду добре грати, затримаюся в Росії довше. Зараз для мене найголовніше – повернути колишні кондиції, набрати оптимальну форму й довести, насамперед, самому собі, що я ще вмію грати у футбол (посміхається). А народження сина буде в цьому плані додатковим стимулом.
- Що вам сказав Блохін на прощання?
- Він не був проти мого переходу, ми з ним добре попрощалися, без будь-якого осаду. Вважаю, що вся справа в мені, я відчував, що щось не складалося, я став гірше грати, а тренер перестав мені довіряти, а без довіри на полі мало що вдається. Було замкнуте коло, важко було психологічно. А сидіти на лавці запасних та отримувати за це гроші я не звик, хочу грати й відпрацьовувати свою зарплату. А ще я дуже хочу повернутися до збірної України, а для цього, як відомо, потрібно стабільно грати. Мрію взяти участь у фінальній стадії чемпіонату світу в Бразилії.
- Ви провели в «Динамо» сім із половиною чудових років. Якщо повернутися до дня, коли ви тільки підписували свій перший контракт із клубом, чи на таке майбутнє розраховували? Чи повною мірою виправдалися ваші сподівання?
- Якісь виправдалися, якісь ні. Коли прийшов до «Динамо», мріяв закріпитися в цій команді, почати грати й вигравати трофеї. Гадаю, це вдалося, якщо затримався у клубі майже на вісім років. Але у футболі не буває, щоб усе складалося ідеально, бували й розчарування.
- Який період або матч, проведений за сім із половиною сезонів у «Динамо», запам'ятався вам найбільше?
- Потрібно подумати... Працював із різними тренерами, з усіма мені було цікаво, у кожного чомусь навчився, отримав для себе щось нове. У кожного наставника звертав увагу на характер тренувань, відзначав якісь речі для себе на майбутнє. Що особливо подобалося, навіть записував собі до конспекту. Так було із самого початку. Який сезон виокремити? Зрозуміло, запам'ятовуються періоди, коли перемагаєш, стаєш чемпіоном. Тоді й уболівальники задоволені, і тренери, футболісти. Втім, стоїть і досі перед очима один матч – коли ми грали молоддю матч за Суперкубок із «Шахтарем». Основний час тоді завершився з рахунком 2:2, і ми перемогли по пенальті. Мабуть, це був найяскравіший поєдинок – грали майже всі українці, причому молоді хлопці, в той час, як у «Шахтаря» – основний склад. Але ми не здригнулися й перемогли. Ця гра, справді, стоїть окремо.
- За Юрія Сьоміна вам довелося перекваліфікуватися в центрального захисника, ця позиція стала для вас визначальною на всі наступні роки?
- Ні, я б так не сказав, за Газаєва, а з часом і за Лужного я знову грав опорного півзахисника. Бувало по-різному: коли потрібно було, грав у захисті, хоча не можу сказати, що був у захваті від цього. Але обирати не доводилося, тренер сказав треба, значить, треба. Коли була можливість грати в центрі поля, зізнаюся чесно, мені це більше подобалося. Тож до захисту я не «прикипів». Де тренер бачив, там і міг зіграти, з цього приводу ніколи не сперечався з наставниками. Який сенс суперечити, якщо тренер бачить, що ти можеш зіграти на тій чи іншій позиції, й це буде корисно для команди. Потрібно робити те, що добре для колективу, а не так, як подобається тобі.
- Ви неодноразово виводили «Динамо» на поле з капітанською пов'язкою. Наскільки важливою була для вас ця відповідальна місія?
- Зрозуміло, що це завжди приємно. Головне, щоб тобі довіряли партнери. Якщо в тебе вірить команда, хлопці, які грають з тобою на полі, нічого не страшно. Коли колектив до тебе прислухається, дотримується порад, коли ти намагаєшся щось підказати, в цьому запорука згуртованості та єдності. Зараз, наприклад, Саша Шовковський справжній капітан – людина, яка може повести за собою, й за ним підуть, адже він має авторитет у команді. Те ж стосується й Олега Гусєва, який чудово виконує ці функції. Останнім часом із молодих хлопців бере на себе роль лідера Андрій Ярмоленко. Вважаю, за своїми ігровими та людськими якостями він має повне право на капітанську пов'язку. Щоправда, коли грають Шовковський та Гусєв, йому важко на неї претендувати, а взагалі, вважаю, він гідний бути капітаном.
- За весь час у «Динамо» ви забили десять м'ячів у всіх турнірах. Який із них вам запам'ятався найбільше?
- Напевно, виокремив би два м'ячі, які я забив «Шахтарю» в пам'ятному матчі за Суперкубок, напевно, в тому числі й тому мені так запам'ятався той матч. А ще відразу згадується мій останній гол «Борусії» з Менхенгладбаха у кваліфікаційному етапі Ліги чемпіонів минулого року. Але насправді, забиті м'ячі не так важливі. Навіть якщо ти забив три, але команда програла 3:4, це досягнення втрачає свій сенс та значимість. А іноді ти можеш не забити, але команда переможе, це набагато цінніше.
- У сезоні 2010/2011 ви отримали лише дві жовті картки у 21-му матчі. З чим пов'язана така лояльність до суперників?
- Насамперед я завжди намагався грати обережно. До останнього сезону я взагалі жодного разу за кар'єру не отримував червоні картки в жодному турнірі. А от за останній рік заробив відразу два вилучення (посміхається). Хоча друге, вважаю, не зовсім справедливим. Тож не можу назвати себе грубим футболістом. Жорстким або чіпким – так, але тишком-нишком бити ззаду по ногах я ніколи не буду.
- Чи будете продовжувати стежити за виступами «Динамо»?
- Звичайно! І стежити, і переживати буду. Цей клуб для мене рідний, тут я навчився грати у футбол. Авжеж, в Україні я буду вболівати лише за «Динамо», за клуб, який мені багато чого дав.
www.fcdynamo.kiev.ua
