Незважаючи на те, що хлопці родом із різних міст, уболівають вони за «Динамо». Із Юрієм Корявченковим (Юзік) та Євгеном Кошевим (Лисий) ми говорили про дружбу з динамівцями, походи на футбол та жарти над футболістами:
- Яке місце у вашому житті займає футбол, і як вдається знаходити для нього місце в вашому щільному графіку?
Є.К.: Футбол займає значну нішу у нашому житті. Коли видається можливість, чи є вільна годинка, Юра прагне вивести нас «в народ», маю на увазі, на стадіон.
Ю.К.: Я такий собі профорг, який намагається залучити наших акторів до масових заходів. На жаль, це не завжди виходить. Багато матчів «Динамо» доводиться пропускати через роботу. Вона у нас також переважно, у вечірній час та по вихідним, як, власне, ігри команди. Дуже прикро, що не змогли на стадіоні подивитися матч «Динамо» - «Шахтар», який перенесли з 22 квітня на 21-ше. Ми 22-го лише повернулися з Ізраїлю, тож довелося слідкувати по телевізору.
Є.К.: Коли є можливість, звичайно, ходимо на стадіон, а коли не виходить, телевізор нам у поміч. Але все одно за усіма результатами слідкуємо, і, якщо не вдається подивитися поєдинок наживо, робимо це наступного дня у повторі чи в огляді. Виїзні ігри дивимося вдома, дружини у курсі, дозволяють, тож усе добре (посміхається). А взагалі, потрібно, щоб Прем’єр-ліга узгоджувала з нами дати та час початку матчів, врешті-решт, ми ж найголовніші уболівальники команди (посміхається).
- Чому ви вболіваєте саме за “Динамо”?
Є.К.: Взагалі, я з дитинства великий прихильник «Динамо» - мені тато передав цю любов, адже сам був відданим уболівальником київської команди. З якого саме моменту почав підтримувати динамівців точно не скажу, але пам’ятаю, що тоді мені було років 8-9. З тих пір і вболіваю.
Ю.К.: Я також давній уболівальник «Динамо». Спочатку підтримував команду мого рідного міста – криворізький «Кривбас», який у радянські часи виступав у другій лізі. Звісно, рівень був не той, але ми все одно їздили на стадіон, дивилися матчі. А «Динамо» у мене асоціюється із періодом 1986-1988 років, «золотими роками» клубу. Тоді ж збірна СРСР, основну частину якої складали динамівці, посіла друге місце на чемпіонаті Європи. А після того, як ми переїхали до Києва, вільного часу спочатку було більше, тож стали постійно відвідувати матчі.
- Хто з вашого колективу вважається знавцем футболу?
Є.К.: У нас є колектив знавців і колектив гравців. Коли збираємося пограти у футбол, я дію у нападі, Юра та Олександр Пікалов – у захисті. За Юрою, як за кам’яною стіною, він захисник знатний. Юрій Крапов – півзахисник, Вова Зеленський та Міка Фаталов – форварди. Олена? Вона продає квитки (посміхається). А взагалі, я можу грати за усю команду – дома маю Play Station. Зазвичай там граю за «Манчестер Юнайтед», тому що української Прем’єр-ліги немає – це суттєве недопрацювання розробників. Якби була українська версія, «Манчестер» змінився б на «Динамо» за секунду, і воно просто б розривало усіх суперників у Лізі чемпіонів – дайте лише джойстик! (посміхається).
Ю.К.: Наш колектив нараховує близько 150 людей, і серед них є уболівальники різних команд. Наприклад, Євген родом із Луганська, тому вболіває за «Зорю», так само, як я за «Кривбас». Є хлопці – прихильники «Шахтаря». У нас є навіть іноземці. Уявляєте, один хлопець вболіває за «Ювентус», та навіть татуювання емблеми клубу собі зробив! Тож футбольні уподобання абсолютно різні.
- Не сваритеся?
Є.К.: До бійки ще справа не доходила, але, думаю, скоро влаштуємо (посміхається). Футбольні смаки різні, і у цьому є свій інтерес. Звичайно, можна збиратися і обговорювати одну команду, але якщо усі вболівають за різні колективи, можна десь посперечатися чи «заїхати в рило» (сміється).
- Як почалося ваше знайомство з футболістами?
Є.К.: Це Юра нас знайомив. Коли артист виступає на сцені, хочеться піти до нього за лаштунки, привітатися, тому шукаєш якісь ходи, щоб підібратися ближче. Так само і з футболістами – нам хотілося потрапити до роздягальні, поспілкуватися. Часом після матчів чемпіонату України це вдавалося.
Ю.К.: Знайомство відбувалося поступово. Гравці стали приходити на наші концерти, а ми – про них жартувати (посміхається). Також знаходимо можливість пробратися до них. Але у той же час розуміємо, що інколи як нам після виступу хочеться побути самому у гримерці, перевести дух та нарешті розслабитися, так і у них є бажання, щоб ніхто не смикав після матчу. Одна справа, коли поєдинок склався вдало, і настрій гарний, а ось у разі невдачі краще просто відправити смс зі словами підтримки. Набридати своїми запитаннями у такий момент просто неетично.
- Чи часто на ваших концертах бувають футболісти?
Ю.К.: Так, причому, і «Динамо», і «Шахтаря», і «Дніпра» (коли у Дніпрі виступаємо) - словом, ходить уся українська Прем’єр-ліга. А також тренерський склад, зокрема Олексій Михайличенко, Михайло Михайлов, Андрій Шевченко, який бував на наших концертах і у якості гравця, і тренера збірної України, також ходить Олександр Шовковський...
Є.К.: Динамівці часто приходять цілими сім’ями: зокрема подружжя Гармашів, Рибалок, Кравців, Рибок та інші.
- Як реагують на жарти про них?
Є.К.: Бували випадки, коли ображалися. Пам’ятаю, ми жартували про Артема Мілевського після ряду його «залетів», а коли пізніше запрошували на концерт, і у передачу «Вечірній Київ», він через це відмовився. Взагалі, коли кепкуємо про «Динамо» чи «Шахтар», гравці або у крісло вдавлюються, або аплодують, дивлячись, «пройшов» дотеп чи ні. Усі хлопці з хорошим почуттям гумору, тож нормально реагують. Бажаємо їм здоров’я та успіхів, щоб не давали нам приводу жартувати, адже якщо команда грає добре, дотепи придумати складніше.
- Роль якого футболіста вдається вам найкраще на сцені?
Є.К.: Я грав Шевченка. До речі, він за це трохи образився. Андрій тоді був у політиці, а не жартувати про політиків – просто гріх для нашого колективу. Хачеріді? Женю важко зіграти, бо, якщо вийде не дуже добре, то він потім може і в носа дати, це лише на перший погляд він усміхнений (сміється). Якщо серйозно, то усі хлопці нормальні – кого дадуть, того і зіграємо. Але, повторюся, нехай краще вони добре грають, а не гуморять на полі, а ми будемо добре жартувати на інші теми, а не сміятися з них.
- Чи доводилося зустрічатися із Сергієм Ребровим? Яке враження він справив?
Ю.К.: Так він приходив на наші концерти і коли був гравцем, і після того, як став тренером. Але оскільки зараз робота займає більше часу, став з’являтися трохи рідше. Проблема у тому, що свої концерти ми плануємо на півроку наперед, існує жорсткий графік. І часто виходить так, що саме у цей день «Динамо» грає матч. Але співробітники палацу «Україна» за лаштунками мають телевізор, і у перерві між номерами ми одним оком заглядаємо туди.
Є.К.: Пам’ятаю, коли був матч Ліги чемпіонів із «Челсі», ми у Пущі-Водиці знімались в якомусь лісі, але все одно увімкнули телевізор, а режисер постійно робив зауваження: «Куди ви заглядаєте? Дивіться в кадр!»
- А з президентом клубу Ігорем Суркісом перетиналися?
Ю.К.: Колись зідзвонювалися, і він мав прийти на концерт. Здається, його сім’я була, а у нього самого щось не вийшло.
Є.К.: Ми завжди раді усіх бачити, особливо, якщо це стосується футбольного клубу «Динамо».
- Олег Блохін бував на ваших виступах?
Є.К.: Так, якось він прийшов на наш концерт, у нас якраз був номер про його дочку Ірішу Блохіну. Начебто, йому сподобалося, бо він потім підійшов, сказавши «В точку, в точку».
Повну версію інтерв’ю читайте у свіжому номері журналу «Динамо Київ» (№2, 2017)
Copyright © FC Dynamo Kyiv
