Можна неспішно побродити лабіринтом затишних подільських вуличок та поринути в галасливе життя Хрещатика, відвідати музеї, золотоверхі церкви та собори, оцінити пишноту парків, що розкинулися над Дніпром... Але є в столиці Україні місце, яке дивовижним чином поєднує в собі прекрасний ландшафт та оригінальну архітектуру. Це – стадіон «Динамо», який носить нині ім'я легендарного Валерія Лобановського.
Футбольне поле замість теплиць
На початку ХХ століття на території нинішнього стадіону поруч із Петрівською алеєю розміщувалися теплиці, які поставляли овочі та фрукти до царської резиденції – Маріїнського палацу. Тут же знаходилося і вельми популярне серед городян «Шато-де-Флер» («Замок квітів») з кафешантанами, розважальними закладами з відкритою сценою, кабаре, концертними майданчиками і т.п. Більшість споруд «Шато» не пережили громадянської війни.
У 20-ті роки на їхньому місці Київська губернська рада товариства «Динамо» збудувала кілька спортивних майданчиків, футбольне поле з дерев'яною роздягальнею, гімнастичне містечко, баскетбольний, волейбольний та гандбольний майданчики... За кілька років фізкультурникам-динамівцям стало на них тісно.
В результаті було ухвалено рішення про спорудження тут великого стадіону з усією необхідною спортивною інфраструктурою.
Проект архітекторів В.Осьмака та В.Беспалого був реалізований за два роки. У комплексі «Динамо» були передбачені місця для дозвілля: ультрасучасний конструктивістський ресторан, кіномайданчик, естрадний театр, раковина для оркестру, фонтани. Але головною спорудою було, звичайно ж, спортивне поле з трибунами на 23 тисячі глядачів, що вдало вписалося в природні схили навколишнього парку.
Перший матч і перший гол на «Динамо»
12 червня 1933 року відбулося відкриття стадіону «Динамо».
В рамках цього свята був проведений матч між принциповими суперниками – командами Києва та Харкова. Кияни перемогли гостей (2:1), а автором першого гола в історії прославленого стадіону став Микола Борисович Махиня.
Коли Київ став столицею УРСР, було вирішено оформити вхід на стадіон більш солідно, і до 1936-го на розі вулиці Кірова (тепер Михайла Грушевського) та Петровської алеї з'явилася ефектна колонада. Оскільки спочатку стадіон «Динамо» входив до системи ГПУ-НКВС, його називали іменами керівників карального відомства – Всеволода Балицького, потім Миколи Єжова. Але незабаром вони самі стали жертвами репресій, і їхні прізвища зникли з колонади стадіону.
24 травня 1936 року київські динамівці на своєму стадіоні провели перший матч у чемпіонатах СРСР проти московських одноклубників. Ось як описувала подію одна з українських газет: «Вже з другої години дня в прекрасну сонячну погоду потоки киян прямували до стадіону «Динамо». Центральна вулиця Києва імені Воровського, незважаючи на всю свою широчінь, у цей день перетворилася на вузьку вулицю з одностороннім рухом. До 4-х годин дня близько 40 тисяч глядачів заповнили трибуни одного з найкрасивіших стадіонів Союзу».
З точки зору власне футболу повторилася історія з забитим голом у день відкриття стадіону, який прийняв перших глядачів три роки тому. Перший історичний гол київських динамівців знову на свій рахунок записав Микола Махиня, який вразив ворота Квасникова за 10 хвилин до фінального свистка.
Післявоєнне відродження
Потім була війна...
Але стадіон пережив окупацію відродився і знову прийняв перший післявоєнний матч «біло-синіх» в чемпіонаті СРСР, проведений проти московського «Локомотива» (1:1), через чотири дні після Дня Перемоги, 13 травня 1945 року.
Із введенням в експлуатацію в Києві нового великого стадіону, поле «Динамо» відійшло на другий план. Але вболівальники захоплено дивилися тут тренування майстрів, ігри дублерів.
Потім на «Динамо» прийшли будівельники, коли стадіон вирішили підготувати до Олімпіади-80. Стадіон справді став кращим. Його архітектуру доповнили чотири освітлювальні вежі, електронне табло. Місткість трибун зменшилася до 18 тисяч, зате на один поверх «зросла» адміністративна будівля. Капітальної реконструкції зазнали легкоатлетичні доріжки, спортивні зали, плавальний басейн, тенісні корти та баскетбольні майданчики.
І, хоча матчі жодного з олімпійських групових турнірів стадіон «Динамо» не приймав, на ньому із задоволенням тренувалися олімпійці.
Під ім'ям Валерія Васильовича
Нове життя арени почалося в 90-х роках. Чергова реконструкція перетворила «Динамо» на виключно футбольний стадіон. Були прибрані легкоатлетичні доріжки, збільшено до стандартних розмірів поле. Відповідно до вимог міжнародних футбольних організацій на капітально відремонтованих трибунах встановили індивідуальні пластикові крісла для глядачів.
У перебудованих приміщеннях центральної трибуни за сучасним фасадом із скла та алюмінію розмістився триповерховий офіс ТОВ «ФК «Динамо» (Київ)» і практично всі його служби.
У 2001 році на території комплексу відкритий комфортабельний фітнес-центр із плавальним басейном. Поряд із будівлею клубного офісу відкрита автостоянка та підземний гараж.
У травні 2002 року після смерті видатного футбольного тренера Валерія Васильовича Лобановського, який привів клуб на вершини європейської футбольної слави, Рада акціонерів тоді ще ЗАТ ФК «Динамо» (Київ) прийняла рішення назвати клубний стадіон його іменем.
У 2003 році на території стадіону йому встановили бронзовий пам'ятник, який у 2013-му році разом із монументом на честь футболістів київського «Динамо», загиблих у роки Другої світової війни, було перенесено на нове місце – до входу на територію стадіону біля перехрестя вулиці Михайла Грушевського та Петровської алеї.
Кілька років арена була основним місцем виступів київського «Динамо». На смарагдовому газоні стадіону, що завжди відрізнявся чудовою якістю, проходили матчі чемпіонату та Кубка України, єврокубків, окремі ігри збірної. Тут вперше постав перед земляками після повернення до «Динамо» видатний форвард Андрій Шевченко.
В 2014 році біля нашрї клубної арени вирували події революційного Майдану.
В останні роки поле стадіону «Динамо» імені В.В.Лобановського знову стало місцем проведення поєдинків молодіжного складу, другої команди клубу та інших цікавих заходів.
Copyright © 2016 FC Dynamo Kyiv
