У гості до студентів завітали футболісти київського «Динамо» та національної збірної України Роман Безус та Андрій Ярмоленко.
До слова, цей вищий навчальний заклад було обрано не випадково – саме цей НПУ ім. Драгоманова є чинним чемпіоном студентської ліги «Динамо», що проводиться за ініціативою офіційного фан-клубу. Однак подібні візити футболістів до вузів обіцяють стати регулярними.
«Запізнилися не через затори, Андрюха довго збирався», – із жарту розпочав вітальну промову Роман Безус, відразу налаштувавши всіх присутніх на неформальне та невимушене дружнє спілкування.
Перше питання динамівським збірникам поставив президент фан-клубу ФК «Динамо» Сергій Михайленко, який проводив зустріч у якості ведучого:
- Що потрібно, щоб повернути до Києва золоті медалі? Який мікроклімат у команді?
А.Я.: Мікроклімат у команді нормальний, так було завжди, ніколи не було жодних проблем. А те, що ми зараз перебуваємо на п'ятому місці, не подобається нікому, в тому числі й нам. Звичайно, можна шукати причини в тренері, партнерах, але, гадаю, потрібно дивитися в першу чергу на себе, працювати, тренуватися. Через роботу прийде результат. Це моя думка.
Скористався можливістю поставити своє питання й проректор НПУ ім. Драгоманова Богдан Андрусишин, який активно брав участь у проведенні зустрічі й, як виявилося, сам добре розбирається в футболі:
- Що привело вас у футбол? Чому ви обрали саме цю стезю й як досягли таких значних успіхів на цьому терені?
Р.Б.: У футбол мене привела любов до цієї гри, яка, напевно, була в мене у крові й передалася мені від мого батька, який любив футбол, грав у футбол, а потім став дитячим футбольним тренером. Саме він привів мене на футбол, і я себе пам'ятаю із самого маленького віку з м'ячем та в цій грі.
А.Я.: Я теж закохався в цю гру з дитинства й, як тільки мені виповнилося сім чи вісім років, попросив батьків, щоб вони відвели мене до футбольної секції. І ось так усе пішло- поїхало...
«Пішло-поїхало» й у актовому залі університету, заповненого вщерть. Підтримали починання свого проректора й самі студенти, які, нарешті, впоралися із хвилюванням та вже сміливо почали шикуватися в чергу, щоб поставити запитання своїм улюбленцям:
- Андрію, у «Динамо» ви застали роботу трьох тренерів. За кого з них вам гралося найкраще?
А.Я.: Скажу чесно: мені було комфортно працювати з усіма тренерами. Про кожного з них я можу говорити лише хороше. Звичайно, комусь вдавалося краще, комусь трохи гірше, але всі вони – хороші тренери, й нічого поганого про них сказати не можу.
- Граючи у футбол, діти найчастіше носять футболку з номером та прізвищем свого кумира. Чиє прізвище було у вас на спині, коли ви були ще зовсім маленькими?
А.Я.: Гадаю, практично в усіх хлопців мого віку футбольним кумиром був Андрій Шевченко. І я, звичайно, теж намагався брати з нього приклад.
Р.Б.: Мене з дитинства привчали не створювати собі кумира, тому батьки в дитячі роки завжди дарували мені форму без номера. Різних команд, але без номера.
- Напевно, ви обидва чули аудіозапис розмови Віталія Кварцяного із його підопічними в роздягальні після гри з «Динамо». Чи були у вашій практиці подібні випадки? Як би ви сприйняли подібний «рознос»?
А.Я.: У моїй практиці такого не було. Кожен тренер вирішує по-своєму, як донести своє бачення, свої претензії до гравців. Хтось більш емоційний, а хтось говорить спокійно. Мені важко судити людину. Але, в будь-якому випадку, те, що говорить тренер, не має виноситися з роздягальні. Тому вважаю, що той, хто виклав цей аудіозапис в інтернет, зробив неправильно.
Р.Б.: У мене теж не було подібних історій. Цікаво послухати, що було після гри з «Таврією», коли команда, виграючи 2:0, зіграла 2:2... Це, звичайно, жарт. Але ж у цього тренера це вже не перше подібного роду інтерв'ю та висловлювання. Просто у нього така манера роботи, й у даній ситуації вона дає результат.
- Які у вас стосунки з легіонерами?
Р.Б.: Я погано розмовляю англійською, тому трохи складно з ними спілкуватися. Але загалом стосунки хороші, й на футбольному полі в нас немає жодних проблем із розумінням один одного. А от Андрій знає англійську досконало, тому в нього з цим проблем немає (посміхається).
А.Я.: Рома, звичайно, збрехав, англійською мовою я теж не володію (сміх у залі). Усі вони нормальні хлопці, загалом, ми нормально спілкуємося, але, звичайно, є певні складнощі з мовним бар'єром. Хтось знає англійську мову, хтось не знає, та й легіонери також не всі добре розмовляють англійською, тому буває, що спілкуємося жестами.
- Зараз у вашій кар'єрі спостерігається злет. Яким ви бачите своє майбутнє, в якому чемпіонаті ви хотіли б продовжити кар'єру, до якого клубу перейти? (невдоволені вигуки в залі)
А.Я.: На даний момент у мене контракт із «Динамо». До того ж, тут я отримую задоволення як від життя, так і від футболу. На даний момент не бачу сенсу щось змінювати. «Динамо» – це мій улюблений клуб, я ще маленьким був тоді, коли творили історію Шевченко, Лужний та Шовковський. Звичайно ж, мені прикро, що наша команда вже чотири роки не може виграти чемпіонат. І мені хочеться самому змінити цю «чорну смугу», назвемо це так.
Р.Б.: Щоб хоча б почати думати про це, мені потрібно спочатку тут грати, потрапляти до складу якомога частіше, стати одним із лідерів команди. Ось які в мене плани на майбутнє. А далі вже видно буде, не можна загадувати. Поки зарано про щось говорити, оскільки я не є постійним гравцем основного складу.
- Яка думка гравців збірної України: чи потрібно Фоменку продовжувати роботу в збірній?
Р.Б.: Між собою ми цю тему навіть не обговорювали. Гадаю, що всі гравці будуть лише раді, якщо він залишиться.
А.Я.: Я такої ж думки. Візьміть хоча б усі ігри, після того як Михайло Іванович очолив збірну. Результат говорить сам за себе.
- Гравці не пов'язували невдачі збірної в матчах із Молдовою та Чорногорією з тим, що з комнади пішов Олег Блохін?
А.Я.: Справа була не в Блохіні, а в нас. Першу гру з Англією ми зіграли гідно на виїзді. Нас усі хвалили, носили на руках. На хвилі успіху ми трошки розслабилися, й ця розслабленість зіграла з нами злий жарт у наступних двох іграх.
- Ви помічаєте в українському футболі корумпованість, упередженість суддів, які допомагають «Шахтарю»?
Р.Б.: Ви часом не дивитеся серіал «Молодіжка»? Хто-небудь дивиться? («Лише ти один», – жартує Ярмоленко). Так от, там є слова «Мафія, всюди мафія» (сміх у залі). Звичайно, це все жарти. Загалом, підозрювати, говорити про все можна. І люди говорять про це. Але ніхто не має жодних доказів. Можливо вони й є, але, принаймні, ми про це нічого не знаємо й навіть не маємо про це нічого говорити.
Що стосується суддівських помилок... Часом це, звичайно, прикро, але, напевно, у цьому й полягає футбол у деяких моментах. Можна згадати ту ж Францію, як вона потрапила на Євро, коли Анрі забив м'яча рукою на останній хвилині. Були помилки й у грі французів із нами. Тож це буває не лише в нас. Але ми маємо дивитися не лише на ці моменти. Іноді дивишся – м'яч до тебе ледь котиться, а ти його не прийняв. Це твоя помилка. Так само бувають і в суддів помилки, і в багатьох людей.
- Який був найяскравіший момент у вашому футбольному житті?
А.Я.: Навіть не знаю, важко згадати. Напевно, це перший вихід в «основі» «Динамо», й відразу ж забитий м'яч. Це було в матчі з полтавською «Ворсклою».
Р.Б.: У мене було багато моментів, тому складно виокремити якийсь один.
- Хто з футболістів, зокрема захисників, є для вас найбільш незручним, неприємним суперником, можливо, найбільш грубим?
Р.Б.: Загалом, є такі гравці в нашому чемпіонаті, яким нелегко протистояти. Б'ють, щипають нишком, але після гри образи забуваються, адже це футбол. Гадаю, на прізвища переходити не варто, оскільки це наші колеги, й буде некоректно їх називати.
А.Я.: Для мене найважчим суперником, із яким доводилося грати, є Дані Алвеш із «Барселони».
- Що, по-вашому, є ключем до успіху? Які компоненти є ключовими?
А.Я.: Звичайно, не в усіх у житті все добре, й не відразу всі стають зірками чи щось виграють, чогось досягають. Я вважаю, що лише через працю, через роботу можна чогось досягти в житті.
Р.Б.: Можливо, моя відповідь буде банальною: віра, любов та праця.
- Досягнувши певного віку, багато людей впадають у відчай та кидають спроби потрапити у великий спорт. Чи може людина досягти успіху в спорті, незважаючи на вік?
А.Я.: Гадаю, вік тут не має ставати на заваді. Головне – щоб людина сильно чогось хотіла, й тоді вона цього досягне.
Р.Б.: Просто потрібно реально оцінювати свої сили. У мене є багато знайомих, які дуже сильно люблять футбол, сильно працюють та віддають багато сил, щоб тренуватися. Іноді, можливо, не зовсім правильно, але вони люблять це. Але не всім же бути футболістами, боксерами, спортсменами, акторами, співаками чи ще кимось. Ти маєш сам реально оцінювати свої здібності.
- Як це бути зіркою українського футболу?
Р.Б.: Я не вважаю себе зіркою (бурхливі оплески в залі).
А.Я.: (Посміхається) Зараз що б я не відповів, усі потім будуть говорити, що ось Безус не вважає себе зіркою, а Ярмоленко вважає, значить, він «упіймав зірочку» (сміх у залі). Тому мені важко що-небудь додати, «без коментарів».
- Усім відомо, що у вас дуже багато фанатів, зокрема, фанаток. Який незвичайний вчинок робили дівчата-фанатки, щоб звернути на себе вашу увагу? Чи, можливо, подарунок, який запам'ятався вам?
А.Я.: Я вже давно одружений, тож давно вже не було жодних знаків уваги збоку дівчат... (у цей час Безус продовжує жартувати над партнером, розважаючи зал).
Р.Б.: Пам'ятаю історію, яка сталася, коли я ще виступав у Полтаві за «Ворсклу». Здається, ми тоді грали проти «Бенфіки». На футбол, напевно, вперше приїхала моя дружина, тоді ще лише дівчина. А якась дівчинка вивісила плакат із моїм прізвищем та 9-м номером у серці. Потім поговорили з дружиною... та з дівчинкою (сміх у залі). Були різні подарунки раніше, але зараз це все вже закінчилося.
- До якого клубу української Прем'єр-ліги ви ніколи не перейшли б?
А.Я.: До «Шахтаря»! (бурхливі оплески в залі)
Р.Б.: Я теж!
- Як ви ставитеся до ідеї об'єднаного чемпіонату?
Р.Б.: Як кажуть, є два боки медалі. З одного, ставлюся добре, хотів би спробувати пограти в такому чемпіонаті, де сильніший склад учасників, було б більше глядачів, якесь загалом нейтральне суддівство. Але з іншого боку, в нашій країні, напевно, має бути свій, український чемпіонат.
А.Я.: Найголовніше – щоб при цьому не помер футбол в Україні. Бо якщо будуть грати лише вісім команд із вісьмох міст, то що буде з іншими?! Головне, зберегти при цьому футбол в інших містах. А сама ідея об'єднаного чемпіонату мені подобається. Гадаю, глядачам було б цікаво подивитися на найкращі команди України та Росії в одній лізі.
- Які у вас інтереси окрім футболу?
А.Я.: Ви маєте на увазі хобі, так? Мені подобається баскетбол. Так, ось ще люблю хрестиком вишивати (Андрій скористався підказкою Романа)
Р.Б.: А в мене немає хобі (посміхається). Моє хобі – це сім'я.
- Прийнято вважати, що у кожного в кар'єрі є злети та падіння. Чи були у вас в кар'єрі подібні «падіння» й як ви з ними боролися?
А.Я.: У мене була така історія, коли я ще був маленький, і мене лише взяли до академії «Динамо» в Києві, чому я був дуже радий. Але буквально за півроку мене звідти вигнали, сказавши, що я слабкий футболіст. Коли тобі лише 12-13 років, психологічно ти ще не сформувався, не досяг нічого. Я дуже важко це переживав, хвилювався, й на футбольному полі мені не все вдавалося. До мене підходили знайомі тренери та казали: «Напевно, вже вистачить, час тобі закінчувати з футболом та починати вчитися». Тоді я сам на себе розлютився й вирішив, що зможу ще пограти. З того часу все налагодилося.
Р.Б.: У будь-якої людини бувають злети та падіння. У мене й зараз, напевно, не «злет», можна так сказати. Хочеться досягти більшого, але для цього потрібно більше працювати. Коли ти працюєш та з часом відчуваєш, що починаєш досягати успіху, у тебе з’являються великі крила, тому що ти знаєш, що ти працював, і за це отримуєш винагороду. Тоді відчуваєш підйом та навіть якесь самовдоволення.
- Які заклади ви відвідуєте, щоб відпочити?
А.Я.: Загалом, мені все одно, куди ходити. Головне – щоб була хороша компанія. З друзями скрізь буде весело.
Р.Б.: Іноді збираємося повечеряти сім'ями. Куди саме ходимо – казати не буду, щоб не рекламувати якийсь заклад. Коли зберемося поїсти, дзвонимо один одному й вирішуємо, куди поїхати. До якогось одного постійного закладу не ходимо.
- Учора на передматчевій розминці я спостерігав, як Аруна та Ленс замість виконання вправ стояли та сміялися. Вони ж ризикували отримати травми...
А.Я.: По-перше, Аруна вчора не грав... А що такого в тому, що сміються?! Від футболу потрібно отримувати задоволення, й завжди потрібно посміхатися. Звичайно, те, що хтось не робить якусь вправу, – це погано. Але кожен – професіонал і маэ готувати себе сам. Ми ж не маленькі діти.
- Хто для вас є найбільш гідним кандидатом на приз найкращому футболісту року?
А.Я.: На мою думку, цього року «Золотий м'яч» заслужив Рібері.
Р.Б.: Криштіану Роналду.
Автор найкращого, на думку самих футболістів, питання отримав в якості призу футболку з їхніми автографами, інша дісталася університету в особі його проректора. У відповідь Богдан Андрусишин від імені університету запросив Романа та Андрія на навчання, вручивши, окрім іншого, рідкісні й дуже високо ціновані у вузі медалі «Драгоманівська сім'я».
Потім прийшов час автограф- та фото-сесій, в яких наші футболісти не відмовили жодному з бажаючих, залишаючись у залі до останнього. Заповітний журнал із автографами та фото відразу з двома кумирами на тлі динамівського прапора займуть почесне місце в колекції студентів-уболівальників «Динамо» й будуть зберігати пам'ять про приємну зустріч.
фото А.Лукацького
© www.fcdynamo.kiev.ua
