Скільки разів я просив свого діда (царство йому Небесне) розповісти про своє минуле, про ті важкі часи війни, про те, як вони жили і через що зуміли пройти. Він вставав і, не зронивши жодного слова, йшов до своєї кімнати або у свою майстерню. Але завжди перша чарка за столом випивалася стоячи і за те, щоб НІКОЛИ НЕ БУЛО ВІЙНИ!
Пам'ятаю діалог, який відбувся у мене з нашим тренером Анатолієм Миколайовичем Крощенком перед першим "серйозним" матчем. Він: "Шовковський, будеш грати у воротах". Я: "Не буду!" Він: "Будеш!" Я: "Не буду!" Він: "Якщо станеш у ворота – одягнеш капітанську пов'язку". Такий аргумент мене звалив наповал: "Згідний!"
Коли прийшов Лобановський, ми дивилися на нього, як на Бога, з розкритими ротами ловили кожне слово.
У 1998 році перед грою з "Лансом" в Києві у мене брав інтерв'ю кореспондент тижневика France Football. Я вперше отримав величезне задоволення від спілкування з журналістом.
За логікою розвитку епізоду я діяв правильно, як навчали: намагався вибити м'яч в аут подалі від воріт в район центральної лінії поля. Але сталася елементарна зрізка, м'яч, на мою біду, потрапив до словенського гравця, якому нічого не залишалося, як відправити його в порожні ворота... Дикість, безглуздя! А всі тицяли в мене пальцем: ось він залишив нас без чемпіонату Європи!
Воротарські помилки, яких я припустився останніми роками, дуже болісно були сприйняті оточенням. Остання – в київському матчі з Уельсом, коли ми зіграли 1:1. Якщо вже трибуни, які ще зовсім недавно готові були тебе носити на руках, починають скандувати "Ганьба!", треба щось міняти. Перш за все в самому собі.
Свої помилки ніколи не забуваю. Але глибина психологічної рани багато в чому залежить від того, як цей "ляп" трактується оточуючими, в першу чергу журналістами.
Не втомлююся захоплюватись Олівером Каном – ось хто вміє боротися зі стресовими ситуаціями! Як би не складалася гра для його команди, Кан зовні завжди незворушний і абсолютно впевнений в собі.
Мене часто запитували – чи є у мене кумир, воротар, на якого я хотів би бути схожим. Я завжди відповідав однаково, що воротарів багато. Але у кожного я б виділив якісь певні риси, які мені більше подобаються, ніж у інших. Наприклад, у Дасаєва – гра на виходах, у Кана – харизма і гра на лінії воріт, у Нойєра – гра ногами.
Я люблю, коли багато роботи. Це легше, ніж протягом півтори години чекати 2-3 ударів. Концентрація зникає. Ігровий тонус втрачається.
Найчастіше орієнтуватися потрібно на людей, які турбуються про своє особисте зростання у контексті зростання команди в цілому. Де свої амбіції, інтереси стоять нижче інтересів команди. Ось такі гравці потрібні.
Як казав Валерій Васильович: "Мені не потрібні ремісники, мені потрібні творчі люди, які отримують задоволення від того, що вони роблять".
Будь-яка команда – це живий організм, у когось є травми, після кожної гри міні-пошкодження. І часто гравці виходять на поле з травмами. Це впливає на гру, але ж цього ніхто не враховує.
Коли тренуюся, ніколи не дивлюсь, як виконують ці ж вправи інші голкіпери. Якщо побачу, що гірше, можу мимоволі опустити планку вимогливості до себе, а якщо краще – виникає ризик втратити впевненість у власних силах. Намагаюся бути кішкою, яка гуляє сама по собі.
Футбол – це держава в державі. Не може держава функціонувати добре, коли погано державі, в якій вона знаходиться.
Наші судді вміють вмикати принциповість тільки тоді, коли це може зіграти їм на руку.
"Шахтар" грає в свої ігри. Різні тайми грають – перші і другі. Всі все бачать, але мовчать. Як завжди і всюди.
Вітаю "Шахтар" із перемогою. Вітаю їх зі срібними медалями – вони їх заслужили.
Претензії до мене можуть висувати футболісти, які віддали збірній України багато років, які грали за честь країни, не шкодуючи себе. А ті, хто ухиляється від матчів за збірну під приводом травм, граючи в цей час за клуб, нехай краще подумають про свою власну репутацію в очах уболівальників.
Мені коментарі людей, які не мають стосунку до футболу, спорту, взагалі не цікаві.Можливо, занадто самовпевнено, але людина, яка не знає специфіки роботи, не може висловитися досить грамотно і корисно для мене.
Я не хочу брати на себе відповідальність і щось коментувати, не знаючи, чим живе та чи інша людина. Можу говорити тільки за себе: я б не поїхав грати в Росію.
Майдан, за який люди боролися, повинен бути у наших серцях. Наші політики повинні розуміти, що люди стояли не за тих, хто зараз прийшов до влади, а за зміну існуючих правил.
Не розповідаю про свої плани і бажання, намагаюся тримати їх при собі. "Хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани на завтра". Тому ділитися чимось завчасно –не в моїх принципах.
Іноді поради можуть сприйматися як читання моралі.
Те, що ви думаєте про мене, це не моє – це ваше. Моє – це те, що я думаю про вас.
Ми часто самі собі ставимо обмеження. Ми самі себе в 30 років вважаємо ветеранами футболу. Ми самі говоримо про те, що чогось не можемо зробити, щось не вдасться. Всі обмеження починаються, перш за все, з голови.
Переглядаючи серію післяматчевих пенальті, в мене емоційна складова зашкалює, але я не пам'ятаю, що саме в тому епізоді я відчував і чому я діяв саме так, а не інакше.
Дрібні радості роблять людину щасливою. Як, наприклад, у фільмі "Москва сльозам не вірить", де звучала фраза, що для повного щастя не вистачає лише склянки газованої води.
У житті хочеться спробувати багато різних речей. Але потрібно бути щасливим, маючи те, що є.
Я вже не можу, не хочу бути тягарем для "Динамо". Якщо мені запропонують контракт, то я сім разів відміряю, щоб потім один раз відрізати.
Я не прив'язуюся до того, що сталося. Я його проаналізував, прийняв, що теж важливо, і поклав на "поличку" своєї історії.
Я не одним футболом живу, але без футболу жити не можу.