З нагоди 95-річчя футбольної команди «Динамо» (Київ) пригадуємо найголовніші матчі в історії клубу. На черзі — розповідь про другий здобутий Кубок України киян.
Сезон 1995/96 виявився дуже непростим для футбольного клубу «Динамо». Пробившись в групу Ліги чемпіонів і вигравши стартовий матч, перша клубна команда опинилася в центрі скандалу й була відсторонена від єврокубків. Довелося провести велику роботу, щоб втримати провідних гравців — перспективних і привабливих у спортивному плані. А що це вдалося зробити, засвідчила сама історія. Вже під час сезону стало відомо, що київський клуб знову зможе брати участь у єврокубках, не було втрачено жодного важливого гравця, а золоті медалі чемпіонату вдалося покласти в Кубок України — загалом, це шостий «золотий дубль» в клубній історії. Вінцем сезону став кубковий фінал — сонячний травневий день, майже півсотні тисяч глядачів і переконлива перемога. Трофей динамівцям вручив особисто Президент України.
«Родичі» з Вінниці
Свій похід за трофеєм динамівці розпочали з 1/16 фіналу, завітавши в Новомосковськ. Шість тисяч глядачів за повного аншлагу на невеличкому місцевому стадіончику спостерігали, як Михайленко, Головко та Коновалов забивали в ворота друголігового «Металурга» (3:0).
1/8 фіналу — суперник уже вищоліговий, «Зірка-НІБАС», яка напрочуд успішно адаптувалася на елітному рівні, в тому сезоні ведучи боротьбу навіть за місце в п’ятірці найкращих. Шкапенко та Леоненко допомогли «Динамо» спокійно виграти в домашньому матчі — 2:0.
Важким виявився дальній виїзд до першого чемпіона - «Таврія», хоча й пропустила від екс-одноклубника Головка вже в дебюті, чинила відчайдушний опір, і чвертьфінальний матч завершився мінімальною перемогою киян у непростій боротьбі. Важким був і півфінал — хоч і на своєму полі, «Динамо» цілу годину не могло забити вищоліговому середняку «Кременю». Гості, посилені «гірниками» Матвєєвим і Ателькіним, ледве не вчинили сенсацію. Пізні голи Максимова та Шевченка підсумували перемогу — 2:0.
***
Цікаво!
Враховуючи кубкові змагання УРСР, СРСР і незалежної України, це був уже 20-й фінал київського «Динамо». Команда виграла сім із восьми фіналів Кубка УРСР, дев’ять із десяти фіналів Кубка СРСР і тепер здобула — спойлер, спойлер! - другий Кубок України з другої спроби. Загалом 18 трофеїв із 20-ти фіналів — блискуче досягнення!
***
Паралельним курсом рухалися до трофею й інші фаворити, та, один за одним, складали зброю. Чинний володар Кубка України — донецький «Шахтар» - у скандальному матчі з отруєнням, суддівським протестом, переносом півфіналу на наступний день і «сухою» поразкою в серії післяматчевих пенальті поступився в Вінниці тамтешній «Ниві».
Ця сенсаційна перемога привернула загальну увагу до вінницької «Ниви», і ось що побачили спеціалісти та любителі футболу. «Нива», очолювана вихованцем київського футболу та зіркою московського ЦСКА Сергієм Морозовим, на шляху до фіналу проявила волю до перемоги та незламний кубковий дух. Уже на першому для себе етапі команда била післяматчеві пенальті й виграла в друголігового «Газовика» (Комарне) на його полі. В 1/8 фіналу завдяки голам Червоного та Матвійченка справилася з іще однією командою нижчого професіонального дивізіону — дрогобицькою «Галичиною». У чвертьфіналі завдяки пізньому голу Паршина переграла в вищоліговому дербі тернопільську «Ниву». А за вихід у фінал змагалася з володарями трофею — й після виснажливих 120 хвилин і 0:0 виграла по пенальті — 3:0.
Блискуче проводив турнір 32-річний воротар Володимир Циткін, який витягнув дві серії 11-метрових. Він, як і головний тренер і ще низка футболістів «Ниви», є вихованцем столичної школи футболу. Для вінницького клубу історичні зв’язки з Києвом і «Динамо» -- визначальні. У кінці 50-х, динамівські легенди Щегоцький, Ідзковський і Жилін стояли біля витоків команди залізничників - «Локомотива» (Вінниця), за цю команду грала низка динамівських вихованців на чолі з легендарним «Валетом» Трояновським, а із самого вінницького клубу на підвищення в «Динамо» перейшла низка футболістів. Серед екс-вінничан можна відзначити Решка, Раца та Косовського, на той час — одного з провідних гравців команди під керівництвом Сабо.
Тож «Динамо» та «Ниву» поєднували стосунки ледве не сімейні, а мотивацію «родичів», які прибули в рідне місто грати фінал у складі іншої команди, можна собі було тільки уявити.
«Злий геній» Максимова та офсайдні пастки для Леоненка
Тренерські штаби постаралися здивувати одне одного. «Нива», приміром, в атаці відмовилася від головного бомбардира Паршина та досить міцного форварда А.Головка — з перших хвилин вийшов Матвійченко. «Динамо» ж залишило в запасі правого півзахисника Похлєбаєва, так що номінально цю позицію займав Шевченко. Майбутнього володаря «Золотого м’яча» на початку кар’єри нерідко відправляли в півзахист і глибину поля.
Як беззаперечні фаворити фіналу, динамівці з перших хвилин пішли вперед. Уже на другій хвилині Леоненко міг забивати з подачі Косовського, пізніше щільно пробивав з передачі Максимова — в обох випадках неточно.
Гру Леоненка Йожеф Сабо жорстко розкритикував після матчу: «Розчарував Леоненко. Навіть не тому, що на початку матчу не зумів використати два гольових моменти. На теоретичних заняттях я неодноразово пояснював йому, як не потрапляти в положення «поза грою». Ви ж самі бачили, скільки разів він опинявся в офсайді. А чому? Тільки через його недисциплінованість. Що поробиш, якщо людині кажеш: виходь у двері, а він стрибає в вікно...» Сергій Морозов на це додав: «Хоч у одному компоненті, а саме створенні офсайдів, ми, як зазначив Йожеф Йожефович, виграли». Додамо, що тільки за перший тайм динамівці п’ять разів опинялися поза грою, і дійсно серед передовиків офсайдного браку був «Леон-кіллер».
Шевченко, Максимов, Ребров неодноразово опинялися на ударних позиціях. Тож, коли рахунок було відкрито, це не викликало здивування — все було закономірно. Шматоваленко на своєму лівому фланзі обіграв екс-динамівця Рябцева, подав від лицьової лінії, а Ребров, поклавши корпус вправо, з лету метрів із десяти влучив у кут — 1:0.
Ще до перерви могли забивати Максимов і Шевченко. Натомість у «Ниви» пошкодження отримали воротар Циткін і захисник Запорожченко (останній дограв матч до кінця, першого ж довелося все-таки замінити в середині другого тайму через розтяг м’язу). Після перерви все той же Максимов, а також Михайленко, Косовський, Шматоваленко перевіряли на міцність оборону вінничан і їхнього голкіпера.
А що ж «Нива»? На 58-й хвилині контратаку з довгої передачі Рябцева намагався завершити Лактіонов, а пізніше сам Рябцев ледве не вирвався на воротаря, проте його ціною жовтої картки зупинив останній захисник Беженар. В обох гострих моментах обійшлося навіть без ударів. Шовковський же нудьгував — за підрахунками «Українського футболу», з п’яти ударів вінничан жоден не прийшовся у площину воріт. У «Динамо» з 13 спроб третина була влучною.
За таких обставин другий гол був заледве що неминучим. Забив його Максимов, зреагувавши швидше всіх на кутовий від Леоненка. «Вітя класно подав, мені залишалося лише підставити ногу», -- зізнався скромний герой в інтерв’ю «Команді». Це була третя в сезоні 1995/96 перемога «Динамо» над вінничанами, і в усіх цих матчах забивав по одному м’ячу саме Юрій.
В останні хвилини матчу дуже активним був Шевченко — видав яскравий сольний прохід через пів поля, роздавав хороші передачі на товаришів (зокрема, екс-одноклубників після Андрієвого пасу «пробачив» Косовський). Перевага киян була очевидною, тож ще до завершення гри обабіч поля почали розставляти медалі, дипломи та красивий кубок. Із vip-ложі вже спускався Леонід Кучма...
***
Протокол
"Динамо" (Київ) – "Нива" (Вінниця) – 2:0 (1:0)
Голи: 1:0 Ребров (29), 2:0 Максимов (59).
"Динамо": Шовковський, Лужний, Беженар, О.Головко, Шматоваленко, Михайленко, Ребров (Шкапенко, 84), Максимов (Калитвинцев, 70), Косовський, Леоненко (Похлєбаєв, 62), Шевченко. Запасні: Ковтун, Дмитрулін. Головний тренер: Йожеф Сабо.
"Нива": Циткін (Немодрук, 68), Гайдаржи, Сосенко, Запорожченко, Солов’єнко, Лелюк (Балацький, 36), Рябцев, Романчук, Червоний (Лактіонов, 46), Матвійченко, Любинський. Запасні: Паршин, А.Головко. Головний тренер: Сергій Морозов.
Попередження: Леоненко (43), Беженар (77) - Солов’єнко (12), Запорожченко (40).
26 травня 1996 року. 17:00. Київ. НСК "Олімпійський". 47 000 глядачів. +23С. Сонячно
Суддя: В.Авдиш (Сімферополь).
***
Кубок вручав особисто Президент
«Уперше в історії Кубок України вручав переможцям Президент держави. Ще одну славну традицію започатковано у вітчизняному футболі!», -- щиро радів «Український футбол». І справді: з тих часів кожен глава держави не оминав почесної місії нагородити володарів Кубка України. Тим більше, обстановка сприяла святковому настрою — фінал ‘96 повторив рекорд трирічної давнини, зібравши 47 тисяч глядачів.
***
Цікаво!
Серед 64 володарів Кубка України станом на 1996 рік було семеро дворазових. До одеситів Парфенова та Яблонського додалися кияни Лужний, Шматоваленко, Ребров, Шкапенко та Леоненко. Вперше переможець фіналу виграв у два голи переваги. Йожеф Сабо, четвертий тренер-переможець кубка, Лужний — перший серед капітанів-володарів трофею, який став дворазовим лауреатом Кубка України. «Динамо» ж стало першою командою, яка виграла національний кубок, так і не пропустивши жодного м’яча в свої ворота.
***
Насичений подіями та надіями 1996 рік. Влітку «Динамо» (Київ), знову ставши чемпіоном, повернулося в єврокубки, а місто Вінниця, завдяки чудовій «Ниві», відкрило для себе континентальні клубні турніри. Національна збірна України з перемоги в Белфасті дебютувала в відбірному турнірі чемпіонату світу ‘98. Восени повернувся в рідний клуб Валерій Лобановський. «Динамо» та вітчизняний футбол відкривали нову еру — а вболівальники після кількох років суцільних розчарувань вчилися наново захоплюватися своїми улюбленцями.
