Вихованець "Динамо" Сергій Баланчук, який виступав за першу команду в 1990-х, героїчно загинув, захищаючи Україну від загарбників із росії. Згадуючи героя, публікуємо його інтерв'ю, опубліковане в 2017 році.
"Шовковський вчився найкраще"
– Сергію, ваш випадок – унікальний. Юриспруденція і футбол між собою не мають нічого спільного, однак вам вдалося успішно поєднати ці дві сфери.
– Все розпочалося ще тоді, коли я грав у футбол. Вступив на заочне відділення Харківського університету внутрішніх справ. Згодом мене почали переслідувати травми і адаптуватися до нового життя просто допомогли друзі, у яких я працював. Завершення футбольної кар’єри не застало мене зненацька. Я вже мав, чим заробляти на життя.
– Ви бачили себе у тренерській діяльності чи відразу розуміли, що після активних виступів попрощаєтеся з футболом?
– Все прийшло в процесі. Мої товариші були юристами і постійно нагадували, що освіту треба мати на майбутнє. Я планував, що колись цим займатимуся, але не думав, що так швидко. Тренерство? Це точно не для мене.
– Ваш інтерес до науки розпочався ще зі шкільної парти, коли ви здобули шкільну золоту медаль.
– Цю медаль, скоріше, отримав за заслуги ще у 5-7 класах. Було багато поблажок від вчителів. Вони ставилися з розумінням до речей, пов’язаних зі зборами і моєю відсутністю. Велика частина цієї медалі – заслуга вчителів.
– Яким був ваш улюблений предмет?
– Всесвітня історія.
– Поруч з вашою київською школою №170 розташовувався стадіон, який тепер зветься "Оболонь Ареною". Багато часу проводили там?
– У нашій звичайній загальноосвітній школі існував футбольний спецклас. Ми стабільно тренувалися на шкільному стадіоні. Тоді це був ще звичайний стадіон.
– Ваші батьки помічали успіхи у навчанні, однак не перечили футбольним інтересам сина?
– У мене зовсім неспортивна сім’я. Батьки не заперечували і підтримували мій вибір. Я зранку йшов до школи, а додому повертався лише ввечері після тренувань. Мені було простіше, адже я жив поруч зі школою. Деякі діти мешкали в дальніх районах і ще тривалий час витрачали на добирання.
– Ваш клас подарував українському футболу кількох зірок: Олександра Шовковського, Сергія Федорова, Геннадія Медвєдєва і Владислава Ващука. З ким ви товаришували найбільш тісно?
– З Владом сиділи за одною партою кілька років. Добрі відносини були і з Сашком та Сергієм. Школа подарувала мені справжніх друзів, однак вони не мають стосунку до футболу. Людина, у компанії якої я працював юристом, також була нашим однокласником.
– Хто з ваших однокласників-футболістів навчався найкраще?
– Шовковський, а також Медвєдєв. Геннадій закінчив школу зі срібною медаллю. Не пригадую тільки, якою була успішність в 11 класі у Сашка. Крім того, Шовковський вже тоді їздив у збірні різного віку – України та СРСР. Разом з ним часто викликався Сергій Федоров. Також з нами навчався Олександр Клименко, якого вважали чи не найбільш обдарованим хлопцем з-поміж усіх. Однак якось у нього не склалося з футболом.
– Я навчався у звичайній школі без футбольних спецкласів, тому майже всі однокласники проводили свої футбольні турніри безпосередньо у класі на перервах. На батьківських зборах потім батькам довелося вислуховувати про наші "подвиги". У вас таких проблем не було?
– Ви знаєте, у нас був дуже жорсткий класний керівник, тому про жодні "футболи" у класі мова йти не могла. Таку розкіш ми собі не дозволяли. Директор нашої школи просто дуже любив футбол і він запропонував провести такий експеримент із спецкласом.
– Зараз ви у футбол не граєте?
– Останні роки три взагалі не бігав з м’ячем. Попередні рази однокласники збиралися на штучних полях. Кожна гра коштувала мені дуже дорого – біль у ногах і тривале лікування. Тому зараз активно не бігаю. Лише по телебаченню дивлюся матчі "Динамо". Хотів би відновити традицію і повернутися на стадіон у якості вболівальника.
– Свого часу ви ставали переможцем районної олімпіади з німецької мови. Отже, захоплювалися не лише однією історією?
– Мови дуже легко мені давалися. Зараз німецьку я вже забув. Коли грав у Ізраїлі, то володів івритом. Практики не маю, тому забуваю мову.
– Існує твердження, мовляв футбол заважає науці. Згідні з цим?
– Насправді вся справа лише у концентрації і розподіленні часу. При бажанні можна все встигати.
– Ви виглядаєте дуже зосередженим і стриманим. Це типові якості юриста. Вони у вас набуті чи ви такий з дитинства?
– Я завжди таким був. З поведінкою у школі ніколи проблем не було. Зауваження в щоденнику? В жодному разі.
"У Шевченка були сумніви щодо перебування в "Динамо"
– У "Динамо-2" ви дебютували за три дні до свого 17-річчя. Запам’ятали перший матч у професійному футболі?
– Ой, хвилювання було таке, що сама гра практично не залишилася в пам’яті. Дуже сильно хвилювався, адже ще був школярем. Поруч перебували футболісти з іменами, на яких я дивився з широко відкритими очима. Саму гру навіть не згадаю.
– Тренував "Динамо-2" Володимир Онищенко. Вам пощастило з першим тренером у професійній команді?
– Це дуже вимогливий наставник, але без цього з молоддю ніяк. Мені з ним справді поталанило. Про Онищенка лише найтепліші спогади. Ставив нам "динамівську" гру, яка відповідала вимогам тодішнього сучасного футболу. Мені здається, що його тренерська кар’єра мала бути більш успішною.
– Ще один тренер, який допоміг вам на старті кар’єри – Анатолій Крощенко.
– Фактично це мій перший тренер. Він виховав багатьох гравців. Анатолій Миколайович згодом допоміг мені ще раз, коли відправив у Ізраїль. Ще один світлий спогад у моєму житті.
– Колектив того "Динамо-2" також був класним: Ковтун, Головко, Тернавський, Мізін, Зав’ялов, Лобас.
– Ми були дружніми, жодних проблем не виникало. Існували невеликі елементи "дідівщини". Старожили допомагали, але разом з тим вимагали з молодих.
– Хто відзначався особливою жорсткістю?
– Мізін. Він був дуже вимогливим.
– На ваших очах формувалася захисна лінія молодих динамівців, які згодом сформують оборону клубу в легендарній кампанії Ліги чемпіонів, коли команда проб’ється до півфіналу турніру. Головко, Дмитрулін і Ващук вже тоді були потужною зброєю?
– Головко відразу продемонстрував свої амбіції і силу. Типовий потужний центральний захисник. Ми його навіть жартома автогеном називали. На тренуваннях з Сашком ніхто не хотів йти у стики, адже розуміли, чим це може закінчитися. Дмитруліна і Ващука поступово вводили у склад. А згодом вони розкрилися у всій красі. До речі, у Ващука було ідеальне взаєморозуміння з Сергієм Федоровим. Вважаю, що Сергію завадили травми.
– У 1993-му році ви стаєте свідком історичного явища. У протистоянні зі СК "Одеса" в професійному футболі дебютує Андрій Шевченко. Пригадуєте той момент?
– Деталей не відтворю. Знаю, що Андрій вийшов на заміну замість Миколи Зуєнка. В Одесі нам завжди важко давалися матчі і тоді ми також програли. Шевченко вважався дуже перспективним серед своїх одноліток і разом з Олександром Голоколосовим наводив жах на всіх захисників. Ми разом їздили на матчі, адже грали у командах "сусідніх" років – я у 1975-му, Андрій – у 1976-му.
– Шевченко вигравав "Золотий м’яч", а Голоколосов, на жаль, зумів лише досягти рівня іспанського "Альбасете".
– Знаєте, Андрієві спочатку теж було важко і не все вдавалося відразу. Пригадую, що у Шевченка були навіть сумніви щодо перебування в "Динамо". Однак у певний момент він отримав шанс і його кар’єра пішла вгору. Голоколосов, як на мене, мав не менший талант, ніж Шевченко. На дитячому рівні у нього не було рівних. До речі, світла голова була в Ігоря Костюка – надзвичайний талант, якому теж завадили травми.
– Коли востаннє бачилися з Шевченком?
– (після паузи). Здається, Андрій вже повернувся в "Динамо" і грав на "Оболонь-Арені". Мене попросили підписати м’ячі для дітей. Зіткнувся з Шевченком, попросив його допомогти з автографами і він без проблем все організував.
– Тернистий шлях до визнання був і в Андрія Гусіна. Ви також бачили його перші кроки у Києві після переходу з "Карпат".
– Андрій також пережив не найкращий період. Навіть збирався повернутися назад до Львова. Але доля склалася так, що він добре провів одну гру, а Лобановський розгледів у форварді центрального півзахисника. Кар’єра Гусіна пішла по-іншому. До того йому було непросто себе проявити саме на вістрі атаки.
– Нещодавно Віктор Леоненко вкотре епатажно розповів у пресі про своє футбольне минуле. Цього разу дісталося "Динамо-2", у складі якого ви провели не один сезон. "Я жартома "Динамо-2" називав "команда-лайно". Так і доповідав: "Команда-лайно тренування закінчила і може їхати додому". Хоча там збірників було трохи менше, ніж в головній, нехай частина з них і колишні", – сказав екс-динамівець в інтерв’ю білоруському "Пресболу".
– Віктор був своєрідним і у той час, і тим більше тепер. На Леоненка ніхто не ображався, всі розуміли, що це не зі зла. У людини просто така натура. Щодо його вислову, то казав він не зовсім так. Віктор приїжджав на базу і з хлопцями з основи вітався так: "Привіт, лайно першого сорту!" Трохи молодших гравців він вітав фразою про лайно "другого сорту". Але це було не зі зла. Він, до речі, не змінився.
– На Леоненка справді не ображалися?
– Взагалі. Просто така людина. При цьому, він міг прийти на допомогу у будь-який момент. І незалежно від того, грав ти в основі чи у "Динамо-2". Своєрідний чоловік.
"Старші в грубій формі могли вказати на помилки"
– Свій дебют у Вищій лізі у 1995-му ви запам’ятали?
– Знову хвилювання і не найкраща гра, попри те, що виграли ми у СК "Миколаїв" з рахунком 3:0. Після поєдинку був хороший "рознос" у роздягальні від Йожефа Сабо.
– Дісталося особисто вам?
– Наступний матч я проводив вже у "Динамо-2". Здається, що Павло Шкапенко також був відправлений у другу команду. Психологічно було важко, але я розумів, що критика заслужена.
– Вам було важко працювати з Сабо?
– Не скажу, що у нас були конфлікти чи проблеми. Зрештою, конфлікти у Йожефа Йожефовича були лише з Леоненком. Інколи у тренера виникали непорозуміння з Сергієм Беженаром. Сабо – вимогливий і своєрідний тренер. Великих проблем ми не мали.
– Ви починали в основі "Динамо", коли у складі виходили Лужний, Похлєбаєв, Ребров, Косовський, Калітвінцев. Як вас прийняли в колективі?
– В тій команді не ставилися погано до молоді. Зрозуміло, що Леоненко, Лужний і Калітвінцев вимагали. Наприклад, в грубій формі могли вказати на помилки. Але якщо бачили, що людина працює з повною самовідданістю, то ніколи проблем не могло виникнути. Молоді носили м’ячі, допомагали адміністраторам на зборах. Але таке було і в Ізраїлі, і у "Ворсклі".
– Як виник варіант з поїздкою у Святі місця?
– Агентів, як таких, ще не існувало, тому все виглядало максимально просто. Зателефонували зранку: "Приїжджай в клуб і візьми з собою речі. Завтра ти летиш в Ізраїль". Просто поставили до відома.
– Перші враження від нової країни?
– Два дні я жив у готелі і не тренувався. За цей час міг пересвідчитися, що потрапив у інший світ. Дуже допомогли мені освоїтися Сергій Кандауров і Андрій Баль, Царство Небесне. Він якраз працював другим тренером у "Маккабі".
– У цій команді ви пограли з провідними ізраїльськими футболістами: Нір Давідовіч всю кар’єру провів у Хайфі, Хаім Ревіво згодом був лідером "Сельти", а Алон Мізрахі став кращим бомбардиром за всю історію ізраїльського футболу.
– Це все хороші гравці, які були відомими за межами Ізраїлю. Однак я все ж би відзначив Еяля Берковіча. Дуже талановитий гравець, який майже дві сотні матчі провів у англійській Прем’єр-лізі і виступав за "Манчестер Сіті".
– Ще одна зірка вашого "Маккабі" – 18-річний Йоссі Бенаюн. Ви мали нагоду спостерігати за стартом кар’єри майбутнього гравця "Челсі" і "Ліверпуля".
– Я з ним тренувався лише кілька місяців. У юному віці Бенаюн виступав за команду з Беєр-Шеви, яка стала справжньою сенсацією чемпіонату. Вони обіграли в тому числі і нас. "Маккабі" вдалося провернути гучний трансфер – запросити Йоссі у Хайфу. Відразу було помітно, що Бенаюн виросте у класного футболіста.
– Ізраїльський футбол також відомий завдяки місцевим фанатам. Вас вони чимось здивували?
– Коли ми вигравали, то мали прекрасну підтримку. Якщо програвали, а особливо в дербі, то на вулицю краще було не виходити. До рукоприкладства не доходило, але лайливі слова на івриті можна було почути. Легіонерам діставалося менше, а місцеві хлопці могли потрапити під гарячу руку.
– У складі "Маккабі" ви дебютували в єврокубках. У поєдинку з "Партизаном" у Кубку УЄФА ви "привезли" пенальті.
– Це правда. М’яч потрапив у руку. Хоча претензій мені ніхто не висував. У двох матчах ми поступилися і не пройшли далі. Серби були сильнішими.
– Більш приємна історія – фінал Кубка Ізраїлю 1998-го, коли вам вдалося забити гол у додатковий час у ворота єрусалимського "Хапоелю".
– То був не найкращий сезон для нас. Посеред чемпіонату команду прийняв аргентинець Даніель Брайловскі, який ставав чемпіоном Уругваю і Мексики. Все відбувалося поступово і ставку ми зробили саме на Кубок. Фінальна гра була абсолютно рівною. Все вирішила подача з кутового. На табло були "нулі" і мені пощастило відкрити рахунок. Згодом перевагу ми подвоїли.
– Один з найщасливіших моментів у вашій кар’єрі?
– Так. Я стримана людина, але тоді дав волю емоціям. Тікав від всіх по полю. Гнали мене аж до своїх воріт. Сили були навіть на 110-й хвилині. Щоправда, святкування вдома було не особливо помпезним. У нашому місті на пляжі сконструювали спеціальну сцену. Годину посвяткували і роз’їхалися хто куди.
– Легенда "Волині" Володимир Мозолюк грав під керівництвом Брайловскі у "Маккабі" із Кфар-Кани і відзначав, що до кожної гри вони готувалися по-різному. Ще Мозолюк розповідав про якісно організований тренувальний процес. Після Брайловскі вашу команду очолив чех Душан Угрин. Ще один видатний наставник?
– У нього теж був своєрідний стиль. Тренувальний процес відрізнявся від динамівського, як небо і земля. Я б зрівняв Угрина з Крощенком. Фахівці старої формації – розумні і виважені. Мені пощастило, що я мав нагоду грати у таких класних тренерів.
– Ми вже згадували про єврокубковий матч з "Партизаном", однак у вашій кар’єрі був ще один особливий поєдинок – "Маккабі" гостював на "Парк де Пренс". В тій грі з ПСЖ вас замінили на 25-й хвилині.
– Я порвав задню поверхню стегна. Хоча навіть за цей короткий час встиг захопитися атмосферою стадіону. То був ще один особливий день мого життя. Щодо травми, то я різко смикнувся до м’яча і відчув шалений біль. Поруч навіть нікого не було – все сталося несподівано. Шкода, що не вдалося провести більше часу на одному полі з Окочею, Уедеком, Сімоне чи Лама.
"Зайшов у магазин, а там на моніторах крутять голи у наші ворота"
– Після загалом успішного періоду в Ізраїлі ви повертаєтеся в "Динамо", де знову не маєте нагоди пробитися в основу.
– У той час почали ширитися чутки про зацікавленість у моїх послугах московським "Спартаком". Валерій Васильович Лобановський дізнався про це і сказав: "Який "Спартак"? Це наш вихованець". Мене повернули в Київ, але ніхто не перевірив, що я вже був заграний у єврокубках за "Маккабі". Мене знову відправили в дубль.
– Владиславу Ващуку дотепер не всі пробачили переїзд у Москву. Ви розглядали тоді такий варіант?
– Влад опинився в іншій ситуації. Він переходив у "Спартак" у статусі гравця основи "Динамо". Щодо мене, то на той момент футболіста Баланчука в Україні майже ніхто не знав. Не думаю, що був би резонанс.
– У вас були бесіди з Лобановським?
– Ми приїхали в Руйт на збори, тренер мене викликав до себе після першого спарингу. Говорили ми хвилини дві. Вказав, що у мене хороші роздруківки по ТТД. "Працюй у тому ж дусі", – сказав Лобановський. Я хвилювався дуже сильно. Розумів, що навіть дві хвилини з людиною нереального рівня стануть випробуванням. Не думаю, що хтось найближчим часом може наблизитися до нашого тренера в плані авторитету і поваги.
– В "Динамо" вам місця не знайшли і ви поїхали у Полтаву.
– На ходу Юра Дмитрулін, додав Андрій Несмачний. Шансів у мене не було і я поїхав у "Ворсклу", де потрапив у класну команду, яка проводила чудовий сезон. Ми фінішували четвертими і, якби фінансування було на тому ж рівні, то ми досягнули б більшого. А так команду було зруйновано. У нас були лідери: Андрій Ковтун та Ігор Костюк. Якісним легіонером вважався Йордан Петков.
– Особливо запам’яталася єврокубкова дуель "Ворскли" з "Боавіштою". Прохід португальців був би подвигом?
– Ми перебували на останньому місці. Мало хто знав, але на той момент існувала величезна затримка зарплати. Розумієте, це не додавало оптимізму. А ще з тренерського містка звільнили Андрія Баля.
– Початок 2000-х у Полтаві запам’ятався приїздом Патріка Ібанди і Емануеля Окодуви. Що за гравці?
– Доволі непогані легіонери. Окодува мені запам’ятався своєю нахабністю у грі. Виставлені лікті для нігерійця були нормою. Одного разу на тренуванні ми з ними зчепилися. На лікоть я відповів просто – вдарив по ногах. Були спалахи, які завершувалися рукоприкладством. Повторюся – і Ема, і Патрік могли розкритися ще більше. Що їм завадило? Важко сказати.
– У 2002-му році на матч з "Динамо" ви вивели "Ворсклу" у ранзі капітана. Яким чином ваша команда програла з рахунком 0:8?
– Особливих емоцій у мене не було. Я не звертав увагу на те, що це моя колишня команда. Але матч запам’ятався на все життя. У наші ворота залітало все, що можна. Зранку після гри збирався їхати у Полтаву, але мене попросили в столиці зайти у магазин побутової техніки. Переступив поріг, а там 20 моніторів і на кожному крутять голи "Динамо" у наші ворота. Було неприємно.
– Ви завершували кар’єру в "Металісті". У Харкові працювали під керівництвом Михайла Фоменка. Які враження?
– Відразу було видно, що це фахівець високого рівня. Вимоги і навантаження були серйозними. Однак за підсумками сезону ми вилетіли у Першу лігу. Всім, хто мав 28 років і більше повідомили – клуб на вас не розраховує.
– Це при тому, що вікових гравців вистачало: Горяїнов, Чуйченко, Пушкуца, Шопін.
– Горяїнов у Харкові – це як Шовковський для "Динамо". А я постав перед вибором. Пропозицій у Вищій лізі я не мав, а у Першу лігу опускатися не хотів. Інтенсивно мене почали "опрацьовувати" мої друзі юристи. "Досить займатися дурницями", – переконували. Не скажу, що це було легко, але в один момент прийняв рішення – досить. Через кілька місяців зателефонував Кварцяний з пропозицією стати гравцем "Волині". Я тактовно відмовив.
– З чого розпочинали у юриспруденції?
– З посади помічника юриста. За великим рахунком перші два місяці вчився працювати на комп’ютері. Лише через півроку почав вникати у юридичні справи. Зараз я відходжу від юриспруденції і займаюся логістичним бізнесом.
– Третейський суд теж у минулому?
– Мене фактично зробили суддею Третейського суду при Асоціації українських банків. Жодної справи я так і не розглядав. Секретів немає – я йшов по квоті одного з банків. Фактично запропонували стати третейським суддею, хоча я розумів, що цим не займатимуся.
– Зараз в Україні завершується тривалий процес судової реформи, активними учасниками якої стали адвокати, науковці і власне судді. У вас не було бажання долучитися до цього процесу?
– Жодного.
– У вас є унікальний досвід. Ви можете порівняти дві категорії суддів: футбольних і тих, які здійснюють в Україні правосуддя. Де більше бруду?
– Про чесність я би, в принципі, не вів мову. Однак, думаю, футбольні судді все-таки більш чесні.
Джерело - Football24
