Таке прагнення можна пояснити: відомі клуби грають не лише в чемпіонатах своїх країн, а й в єврокубкових та інших турнірах, футболістів часто викликають до збірних – значить, навантаження підвищені. Знову ж таки, від травм ніхто не застрахований. Ця виправдана логіка наставників ускладнює життя футболістам, хоча й загартовує їхню волю в боротьбі за місце у складі. Проте, футбольна історія знає багато перспективних гравців, які не реалізували свій талант повною мірою саме з цієї причини.
Із першого «золотого» складу «Динамо Київ» до таких футболістів, які не до кінця розкрили, можна віднести захисника Володимира Ануфрієнка (на фото четвертий праворуч). Ззовні він різко виокремлювався з дитячих років високим зростом, стрункою фігурою, був чіпким у боротьбі за м'яч, добре грав головою. Саме за зріст однолітки на довгі роки прозвали його Батьком Онуфрієм. За свої дані нашого героя й було відряджено до захисту. Починав займатися юний Володя у скромній команді київського «Будівельника», де робив перші кроки й Олег Базилевич, хоча той на рік молодший від Ануфрієнка. Вони вдвох у підлітковому віці вже тренувалися в київській ФШМ – дуже продуктивний у ті роки державній структурі з підготовки юних талантів. Нагадаємо, що в київській ФШМ «середню футбольну освіту» отримали ще й Біба, Лобановський, Трояновський. Одного разу до ФШМ звернувся головний тренер «Динамо» Олег Олександрович Ошенков із проханням делегувати до дублюючого складу «біло-сіних» двох вихованців: захисника та форварда. Таким чином, динамівські футболки вперше одягли вже включені до того до юнацької збірної СРСР Ануфрієнко та Базилевич. В одній із перших своїх ігор у дублі «Динамо» Ануфрієнко провів проти таких же резервістів московського «Спартака», при цьому за дубль «червоно-білих» після травми й, отже, перерви було виставлено Анатолія Ільїна.
Тут необхідне маленьке пояснення. У другій половині 50-х років у радянському футболі найгостріша боротьба за чемпіонство точилася між московськими «Динамо» та «Спартаком». Кожен непарний рік, починаючи з 1955-го, «за розкладом» золоті медалі вигравали динамівці. Кожен парний рік – «спартаківці». У такій «гонитві лідерів» цю звичну парочку клубів у 1960 році змінила нова: масловське «Торпедо Москва» та соловйовське «Динамо Київ». Але в роки дебюту Ануфрієнка, та й усієї тієї плеяди: Базилевича, Лобановського, Трояновського, Біби – саме московські «Динамо» та «Спартак» були беззаперечними авторитетами. І в кожної команди були свої козирі. «Динамо» мало найміцнішу оборону тих часів – трійку захисників: Володимир Кесарєв, Костянтин Крижевський та Борис Кузнецов на чолі з воротарем Львом Яшиним. «Спартак» – навпаки, сильніше за всіх діяв в атаці. Його лінія нападу: Борис Татушин – Анатолій Ісаєв – Нікіта Симонян – Сергій Сальников – Анатолій Ільїн повністю склала передню лінію на Олімпіаді в Мельбурні в 1956 році, де захист, звичайно, був «динамівським». У Мельбурні радянська збірна виграла золоті медалі. За два роки ці ж майстри склали кістяк збірної на першому для неї чемпіонаті світу в Швеції.
Тепер зрозуміло, що юному Ануфрієнку доводилося протистояти олімпійському чемпіону. Ільїн подивився знизу догори на височенного опікуна, на його бутси 46-го розміру, й... запропонував підказувати «молодому» його дії. Як грамотно боротися проти нього самого. Підказки безпосередньому супернику, звичайно, дивні, але й досвідченого Ільїна можна зрозуміти: вийшовши на поле після тривалої перерви, він не хотів отримати нову травму, а габарити «опікуна» давали підстави для таких побоювань. Отже, «наставник-суперник» дав путівку Володимиру в дорослий футбол. Але на флангах захисту київського «Динамо» були досвідчені Володимир Єрохін праворуч та Анатолій Сучков зліва. Від того в свої «дебютні» роки – 1957-й та 58-й – Володимир з'являється в основному складі лише по одному разу. У 1959-му році вже виходить на 5 ігор. У «зіркові» – 1960-й та 1961-й роки – вже грає по 15 матчів у кожному сезоні, що й дало йому право на срібні та золоті медалі. Але вже в 1962-му році його випускають лише на 10 ігор, а в наступному сезоні до «Динамо» приходить один із найсильніших флангових захисників СРСР, який грав на чемпіонатах світу у складі збірної Союзу – Леонід Островський, і перспективи Володимира бути повноцінним гравцем основи знову різко зменшилися. Щоправда, тренери інколи згадували, що Ануфрієнко починав не фланговим, а центральним захисником, але та позиція була міцно віддана досвідченому Віталію Голубєву, а після того, які пішов із великого футболу, віддавали перевагу Турянчику, а пізніше Соснихіну.
Ануфрієнко на довгі шість сезонів йде до «Дніпра», але перед призначенням головним тренером дніпрян Валерія Лобановського його колишній товариш по грі в «Динамо» вже завершував свою кар'єру гравця в Дніпродзержинську та Кривому Розі.
Володимир Миколайович проявив себе як талановитий дитячий тренер. Він був одним із засновників знаменитої школи «Дніпро-75», яка виховала Протасова, Литовченка, Лютого та інших. Особисто Ануфрієнко навчав футболу Олега Тарана, Віктора Кузнецова, але його найвідомішим учнем став Анатолій Дем'яненко. Саме за виховання майбутнього капітана команди – володаря Кубка кубків 1986-го року – Володимиру Миколайовичу присвоїли звання заслуженого тренера СРСР.
Після повернення до рідного Києва він ще довго продожує виховувати як дорослі заводські команди, такі як авіазавод, «Темп», так і юне покоління. Особливо вражала його благодійна робота у школі-інтернаті для дітей-сиріт. Пішов із життя ветеран чемпіонського «Динамо» 30 квітня 2009 року.
Copyright © FC Dynamo Kyiv
