Більше за нього лише двоє – воротар Олег Макаров та форвард Віктор Серебряников – по 29, нарівні з ним – лише Валерій Лобановський, усі інші виходили на поле менше за цих лідерів. Це говорить про корисність Кольцова. Наступного сезону він грає вже лише в 10 зустрічах, а далі – в 1963-му році виступає за «Динамо» лише до липня, і його переводять до харківського «Авангарду», так тоді називався «Металіст». По суті, Кольцов був у Києві лише два з половиною сезони, але це був дуже цінний гравець.
Микола Михайлович народився у Воронежі, але коли йому було п'ять років, почалася Велика Вітчизняна війна. Здавалося би, Воронеж – далеченько від західного кордону СРСР, але найважливіші оборонні заводи: повністю з усім обладнанням, з більшістю робітників та інженерів – в наказовому порядку евакуювалися на схід Радянського Союзу. Батько Кольцова працював на відомому досі Воронезькому авіаційному заводі, який виробляв тоді бомбардувальники Іл-4, штурмовики Іл-2. Тому вся сім'я, як і сім'ї тисяч інших фахівців, була перевезена з Воронежа до Куйбишева (Самара).
Саме там Коля й почав грати у футбол. Почав досить пізно порівняно з нинішніми наборами до футбольної секції, тобто в 15 років. Почав у ДЮСШ добре нам відомого клубу «Крилья Совєтов». Незважаючи на відносно пізній прихід до «організованого» футболу, тренери помітили здібності новачка. За три роки Кольцова запрошують до збірної юнацької команди Куйбишева, з якою він стає чемпіоном Росії, а звідти – й до збірної юнацької команди Росії. До речі, саме на одному з турнірів юнацьких збірних союзних республік Кольцов познайомився з першим зі своїх майбутніх партнерів по чемпіонському складу «Динамо» – своїм однолітком Віктором Каневським. Кольцов грав за збірну Росії, Каневський – за збірну Україну.
Чіпкий захисник із берегів Волги
До дорослого футболу Микола прийшов у складі команди свого міста – у куйбишевських «Крильях Совєтов». За волжан він відіграв шість сезонів. «Крильця» були міцним середняком. Вони славилися в радянському футболі двома моментами. Перший: своїм «бетонним» захистом. Приказка «Волзька защепка», що означала побудову командної гри від оборони, увійшла до футбольного лексикону значно раніше за італійське «катеначчо», що в перекладі треба розуміти як «двері, які не можна пройти». Захисник Кольцов саме в цій волзької команді придбав навички, як не лише оборонятися, але й як зі своїх захисних рядів починати власні атаки. Другий момент, який відрізняв «Крильця», – власне виховання або запрошення раніше невідомих талановитих футболістів, які згодом досягли своїх вершин уже в більш іменитих клубах. Такими до Кольцова були Віктор Ворошилов та Костянтин Крижевський. Разом із Миколою – Галімзян Хусаїнов, Володимир Сальков та Володимир Бреднєв, Після нього – Борис Казаков, Геннадій Саричев, Борис Кох, Микола Осянін, Володимир Сахаров, Василь Жупіков, Євген Харлачов, Сергій Ігнашевич та Олександр Анюков.
Саме в «Крильцях» починав свою тренерську кар'єру В'ячеслав Дмитрович Соловйов, лише повісивши на цвях бутси після тріумфальних сезонів в основному складі славетної «Команди лейтенантів». Вони – Соловйов-тренер та Кольцов-гравець – починали у куйбишевській команді в один рік – 1954-й.
Попрацювавши на Волзі три сезони, Соловйов повертається до Москви, працює з юнацькою збірною СРСР, а влітку 1959-го року бере під своє керівництво «Динамо» (Київ). Він не забув чіпкого захисника з берегів Волги, і єдиного, кого запрошує на береги Дніпра зі своєї колишньої команди, – якраз Миколу Кольцова. Так вони знову працювали разом, і працювали дуже продуктивно – здобули золоті медалі. Здобули, зрозуміло, не вдвох, а з усім колективом «біло-синіх». Але й недооцінювати роль Кольцова в тій перемозі було б несправедливо. На полі він відзначався сміливістю, грамотною позиційною грою та швидкістю прийняття правильних рішень.
Влітку 1963-го року Кольцов, як уже відомо, переїжджає з Києва до Харкова. Тут дуже важливо відзначити, що причиною тому – не різке зниження ігрових кондицій захисника, а «директивне» відправлення до «Авангарду» рішенням вищих керівників партійної влади України на прохання харківського начальства. «На підсилення». Там Кольцов, завдяки своєму досвіду, чемпіонському авторитету й суто людським позитивним якостям, стає одним із лідерів.
Вихователь від Бога
Микола Михайлович завжди думав про тренерську кар'єру, і завжди серйозно ставився до підвищення рівня знань, необхідних для тренерської роботи. Цікаво, що в знаменитій та авторитетній у ті роки Вищій школі тренерів (ВШТ СРСР) Кольцов навчався без відриву від гри за «Крилья Совєтов». Саме там, у ВШТ, його «відловив» Соловйов та зробив пропозицію грати у нього, у київському «Динамо».
Успішна тренерська кар'єра – не лише керівництво командами майстрів, яке приводить ці колективи до гучних перемог. Це й виховання юного покоління футболістів, талант першовідкривача майбутніх зірок. І тут Миколі Михайловичу Кольцову є чим пишатися. Достатньо згадати лише кілька імен учнів цього тренера у харківському спортінтернаті: Сергій Балтача, Віктор Каплун, Володимир Лінке, Валентин Крячко, почасти Володимир Безсонов (тому що він тренувався в ДСШ, але грав за спортінтернат). Пізніше Андрій Канчельскіс, а також, за визнанням самого Миколи Михайловича, півтора сезону в його команді грав тоді юний Олександр Горяїнов.
Саме за виховання починаючих футболістів, деякі з перерахованих, які виграли звання чемпіонів світу серед юнацьких збірних (!) у далекому вже 1977-му році в Тунісі, саме того ж року Кольцов отримує високе звання «Заслужений тренер СРСР».
Пішов із життя Микола Михайлович зовсім недавно – 27 грудня 2011 року.
Copyright © FC Dynamo Kyiv
