А в листопаді 2017-го вперше зіграв за основний склад. Але ця розмова з ним буде не про футбол, а про життя й захоплення поза його межами.
- Розкажіть про своє дитинство?
- Усе, що пам’ятаю з дитинства, – це тренування та навчання в школі. Почав захоплюватися футболом років із шести: як і всі діти, бігав із хлопцями у дворі або на майданчику за школою. З 11 років, після переїзду до Маріуполя, почав займатися футболом більш серйозно.
- Ви були слухняним чи розбишакою?
- Слухався батька, робив усе, що він мені казав, та не діяв без його згоди. Раніше він працював учителем фізкультури, а зараз – директор школи.
- Які у вас були улюблені предмети, окрім фізкультури? Як навчалися в школі?
- До сьомого класу навчався добре, а потім футбол вийшов на перше місце. Але все одно батьки наполягали, щоб я не пропускав школи та робив домашні завдання.
- Чи важко було звикати до нового місця, колективу, заводити друзів після переїзду?
- Звісно, допомогло те, що на цей момент мав друзів із Великої Новоселівки, які переїхали до Маріуполя раніше. Тому мені було легше. Знав, до кого можна звернутися по допомогу або просто поговорити. У Маріуполі я поміняв три чи чотири школи, адже спочатку займався в ДЮСШ, потім перейшов до «Іллічівця», як він тоді називався. Тому спочатку навчався в 61-й школі, потім у 54-тій і т.д.
- Як відбувся ваш переїзд до Маріуполя? В 11 років батьки не боялися відпускати?
- Ні, я сам дуже хотів поїхати. Спочатку разом із батьком прийшли на перегляд, мені сказали повернутися через рік – не підходив за віком. Коли рік минув, ми поїхали знову. Мене запросили залишитися – і я погодився. Спочатку було важко: сумував за домом, близькими. З понеділка по п’ятницю в нас були тренування та навчання в школі, а кожні вихідні їздив додому. Від Маріуполя до Великої Новоселівки – чотири години автобусом.
- Ви рано втратили матір. Як пережили той період?
- Якщо чесно, майже не пам’ятаю цього, мені було тоді три чи чотири роки.
- Про вас добре згадує тренер Микола Павлов, із яким працювали в Маріуполі…
- Ми досі часто телефонуємо один одному. Цікавлюся, як у нього справи, а він може мені щось підказати, буває, звертаюся до нього за порадою. Микола Петрович запрошував мене до себе на дачу, обіцяв подарувати автобіографічну книгу, яку він написав. Дуже цього чекаю. Добрі стосунки з ним підтримує мій батько.
- Як часто вдається бувати на батьківщині? Чи багато друзів у вас залишилось у Великій Новоселівці?
- Давно там не був. Під час зимової відпустки батько з дружиною приїжджали до мене в Київ. Хотілося б поїхати влітку, якщо вийде. Дуже близьких друзів там немає, лише знайомі. Більше друзів дитинства залишилося в селищі Роздольному, де я жив спочатку. Воно поблизу Великої Новоселівки. Також багато товаришів є в Маріуполі, як із першої команди, так і тих, із ким разом навчався в академії. Але там також давно не був, якщо не враховувати виїзди на матчі чемпіонату України. Хотілося б пройтися містом, згадати колишні часи.
- Велика Новоселівка – поруч із лінією фронту. Наскільки спокійно там зараз?
- Начебто все нормально, там перебуває українська армія. Раніше, коли все тільки починалося, там проводилися воєнні навчання, ми бачили, як проїжджали танки та інша техніка, але не більше. Стрілянини не було. Мав думку перевезти сім’ю до Києва, але батьки не захотіли.
- Що змінилося після переїзду до Києва? Чим відрізняється життя в столиці?
- Якщо чесно, я боявся сюди їхати. Мені було лише 16 років. Пригадую перше тренування з іспанцями, які щось кричали, підказували, а я нічого не розумів. У них була своя тактика, вони підлаштовувалися під першу команду. Пізніше трохи освоївся, познайомився з хлопцями, з’явилися друзі, відчув себе впевненіше. Почало щось виходити на полі, відчував довіру тренерів. І потім уже все було добре.
- Чи з’явились улюблені місця в Києві? Де вас найчастіше можна зустріти?
- Із моїми друзями Владиславом Дубінчаком та Артемом Козаком, які зараз грають в «Арсеналі», зустрічаємося та просто можемо поїхати в центр погуляти.
- Чи любите ходити в кіно? Який фільм останнім часом справив на вас найбільше враження?
- Дуже сподобалися «Месники». Незабаром планую сходити на «Детектива Пікачу».
- Чи могли б самі знятися в кіно, якби надійшла така пропозиція? Якого героя хотіли б зіграти? У якому жанрі?
- Думаю, зміг би. Для цього потрібно бути розкутим та імпровізувати. Хотів би спробувати себе в трилері, який би тримав у напруженні протягом усього фільму.
- Чи берете книжки із собою на збори чи у відпустку?
- Зазвичай, ні. Читаю лише автобіографії футболістів та відомих спортсменів. Як я вже казав, найближчим часом планую прочитати книгу Миколи Павлова.
- Чи правда, що ваша улюблена книжка – автобіогрфія Златана Ібрагімовича «Я – Златан»? Чим саме вона вам подобається?
- Це найкраща книга, яку мені доводилося коли-небудь читати. Сподобалося, що він не зважав на розмови навколо нього чи про нього, а йшов своїм шляхом, цілеспрямовано робив своє, не реагуючи на зовнішні фактори. Навіть коли йому казали, що він слабкий, виходив на поле та був найкращим. Звісно, щось беру для себе з таких книг, намагаюся в чомусь наслідувати героя. Ібрагімович мені імпонує і як футболіст, хоча й грає не на моїй позиції. Ще читав автобіографію Алекса Фергюсона. Узагалі, у нас у команді багато хлопців читають, зокрема часто бачу з книжкою Сергія Сидорчука.
- Де вам подобається відпочивати під час відпустки? Ви за активний чи пасивний відпочинок?
- Це залежить від компанії. Якщо їду з друзями, то, звісно, за активний, просто лежати – не цікаво.
- Яка країна з тих, де вже побували, справила найбільше враження та чому?
- Справив враження Ізраїль, коли ми їздили на матч Юнацької ліги УЄФА. Там дуже гарно: і готель, і саме місто, поруч море, погода сприяла. Ще сподобалося в Португалії, хотів би поїхати в ці країни не на матчі, а просто відпочити.
- Які у вас є захоплення, окрім футболу? Зважаючи на те, що ви довгий час провели в місті біля моря, мабуть, добре плаваєте?
- (Посміхається). Ні, у Маріуполі краще не плавати. Чогось особливого виділити не можу. Лише останнім часом на заїзді з хлопцями вп’ятьох граємо онлайн у «Контр-Страйк» на комп’ютері проти інших команд. Звісно, перемагаємо. Що стосується інших видів спорту, дивлюся баскетбольну НБА, раніше уболівав за «Клівленд» через те, що там грав Леброн Джеймс, а зараз більше подобається «Х’юстон Рокетс» та молода команда «Лейкерс».
- Микола Павлов відзначив ваші відповідальність та вихованість. А якими ще чеснотами володієте?
- Себе важко оцінювати. Потрібно запитати в людей, які мене знають. Узагалі, я спокійний, можу підтримати розмову. Коли перейшов у першу команду, швидко влився в колектив, не почував себе ніяково, запросто міг підійти до когось і щось запитати.
- Чи маєте недоліки?
- Авжеж! Часом буваю надмірно емоційним. Інколи на полі «заводжуся» й через це гірше граю. Знаю про таку свою слабкість, але не завжди виходить її контролювати.
- Вам багато дорікали за довге волосся, тепер його немає…
- Ще досі не звик до короткого волосся, машинально хочеться його поправляти, а поправляти вже немає чого (посміхається). Багато людей мені радили підстригтися, а я не розумів, яке кому діло до моєї зачіски. Тепер прийшов час змінити імідж. Мабуть, подорослішав (посміхається).
- Як реагуєте на невдачі? Дуже переживаєте чи швидко відходите?
- Раніше кожну невдалу гру, тренування чи свою дію сприймав дуже близько до серця та переживав. Зараз же стараюся на це менше зважати, а просто рухатися далі. Якщо я засмучений після матчу, можу не відповідати на телефонні дзвінки або навіть вимкнути телефон, щоб побути наодинці із собою.
- Хто в команді найбільший жартівник?
- Думаю, усі знають, що це Денис Гармаш. Раніше був Микола Морозюк. У нього рівень гумору і на тренуваннях, і в щоденному житті – просто топ! Ще – Сидорчук. Узагалі, усі можуть «притравити».
- А хто найкраще співає чи танцює?
- Співав добре Че Че. Із тих, хто зараз у команді, – Миколенко. Думаю, його можна запрошувати на корпоративи (посміхається). А в танцях немає рівних Вербичу. До речі, він і співає добре словенською мовою.
- Яка ваша улюблена страва? Чи подобається солодке?
- Подобається паста, її найсмачніше готують на базі, а із солодкого – усе. Але можу дозволити його собі раз на тиждень, намагаюся за цим слідкувати.
- А самі готувати вмієте?
- Ні, хіба що яєчню зможу посмажити або щось розігріти у мікрохвильовці.
- Яка музика допомагає вам налаштуватися на гру? Які пісні зазвичай лунають у роздягальні до та після матчів?
- Не знаю чому, але в роздягальні ми рідко вмикаємо музику. Зазвичай, хто має колонку, той і обирає пісні. Мені подобається американський реп, він допомагає сконцентруватися та налаштуватися. Наш також непоганий, але його можна слухати під відповідний настрій, він, навпаки, розслабляє.
- У вас багато татуювань. Коли зробили перше? Що це було?
- У 16 років. Хотів ще в Маріуполі, але не знайшлося хорошого майстра. Коли перейшов до «Динамо», у деяких хлопців із команди вже були татуювання, зокрема в Дубінчака. Я запитав, де він робив, та поїхав разом із ним до спеціаліста. Звісно, попередньо запитав дозволу в батьків – мені дозволили. Спочатку зробив одне, потім друге і т.д. Не можу сказати, що це щось значуще, просто набив те, що подобалося. Є два написи португальською, але не скажу, що саме. Це особисте.
- Ви активний користувач соціальних мереж? Чи багато часу їм приділяєте?
- Та який там активний (посміхається)! Останню публікацію зробив більше місяця тому, ще у квітні. Там переважно футбольні фото. Instagram використовую в основному для спілкування. У мене є друг, який сам із Києва, ми разом грали в Маріуполі. Останні чотири роки він виступає в Азербайджані, а нещодавно зареєструвався в Instagram та підписався на мене. Я йому зателефонував, то ми, мабуть, годин чотири розмовляли.
- Чи є у вас дівчина? Узагалі, які дівчата вам подобаються? Якими якостями характеру має володіти дівчина, щоб завоювати ваше серце?
- Дівчини в мене немає. Вважаю, це хлопець має завойовувати серце дівчини, а не навпаки. Узагалі, подобаються дівчата модельної зовнішності. Приємно, коли вона гарно одягнена, доглянута, слідкує за собою, і щоб мозок не виносила – це основні побжання (посміхається).
- Хто ваш найпалкіший уболівальник чи критик?
- Звісно, батько. Після поганої гри він може запитати: «Що це було?» Приїздив на матч із «Челсі», але, на жаль, ми зіграли погано. Узагалі, батьки приїжджають до мене взимку та влітку під час відпустки. Я живу на базі, а коли вони приїздять у гості, орендую їм житло та мешкаю разом із ними. Також кожну гру дивиться мій агент Олександр Карпов та багато чого мені підказує. У нас із ним швидше дружні стосунки, ніж офіційні.
