Жінки озиралися на вулиці буквально до останніх його днів. Це не перебільшення. Багато співробітників клубного офісу «Динамо» на Грушевського 3, виходячи пообідати, між собою по-доброму жартували, перехоплюючи жіночі погляди на нього: «Ось що значить бути легендою «Динамо»! Та ще вічним красенем». Юрій Войнов, кумир уболівальників «біло-синіх» 60-х, у відповідь лише доброзичливо відмахувався рукою.
А що бувало раніше! Семен Случевский, який тривалий час працював на радянському телебаченні, згадує: «Сам не зрозумію, чому досі пам'ятаю, як хлопцем мимоволі підслухав на шкільних сходах інтимний діалог двох старшокласниць. Одна з дівчат із захопленням розповідала іншій про побачений напередодні новий італійський фільм «про любов». Особливо збуджено вона доповідала про красеня-актора, виконавця головної ролі. На питання співрозмовниці, як прізвище артиста, відразу не згадала, залізла до шкільного зошита й не без труднощів прочитала: Марчелло Мастроянні. Нічого смішного. Це, ймовірно, була його перша роль на нашому екрані. Але змалювати принади ще невідомого радянським жінкам Марчелло не змогла й урятувалася фразою, яку я й запам'ятав на все життя: «Він приголомшливо гарний! Як тобі пояснити, він схожий на самого футболіста Войнова!» Подружка все зрозуміла й теж перейнялася – як перейнялася би в ті часи будь-яка її однолітка-киянка.
Войнов був зіркою, й не лише футбольною. Незабаром навпроти нашої знаменитої 45-ї школи на найстародавнішій вулиці Русі Володимирській (це я кажу від того, що саме по цій вулиці більше 1000 років тому дружинники Володимира гнали киян до Дніпра хреститися). Так от, навпроти школи побудували новий будинок для «непростих». І поруч із апаратниками з ЦК та генералами «Контори» (так у народі назвали КДБ) поселили футболіста Войнова. Як я пишався – й пишаюся до цих часів, що на моїй рідній Володимирській вулиці жили або навчалися не лише Булгаков, Паустовський, Вертинський та Віктор Некрасов, а й Войнов.
Ще він був красивим футболістом. Тобто мав власний стиль. Граючи правого півзахисника, по-старому – «п'ятірку», міг нейтралізувати будь-яку, найзірковішу «десятку», тобто за традицією не просто «забивного» форварда, а саме розумницю на полі. Згадайте, хто носив та носить у світовому футболі футболки з десятим номером: Пеле, Марадона, Мессі. У своїй тлумачній книзі «Століття футболу» класик спортивної журналістики Олександр Павлович Нілін дорікав Войнова, що той, дебютуючи у збірній СРСР, повністю закрив московським гурманам легендарного Ференца Пушкаша, який уперше приїхав до Москви з тієї великої угорської дружиною зразка до 56-го року, що увійшла до історії світового футболу під іменем «золотої команди».
А до того у складі «Зеніту» в контрольному матчі зі збірною (до Києва уродженець підмосковних Підлипок Юрій Войнов грав за Пітер) він запроторив, можливо, найбільш технічного радянського форварда Сергія Сальникова. Вдало грав Миколайович і проти юного Пеле на шведській першості світу-58. Адже недарма Войнова включили до символічної збірної світу тієї першості».
До речі, про Войнова та легенду світового футболу Пушкаша. Знову надамо слово Семену Случевскому: «Мені доля подарувала з Ференцом зустріч більше 10 років тому. Це був його єдиний приїзд до Києва. Інтерв'ю з Пушкашем для «Футбольного огляду» (ОРТ), якого вже немає в ефірі, я знімав, саме звівши разом великого мадярського форварда з його персональним опонентом у матчі збірних СРСР та Угорщини. Як ви вже самі здогадалися, саме з Юрієм Миколайовичем Войновим. Обидва герої інтерв'ю дуже тепло зустрілися, з цікавістю дивилися чорно-білу хроніку того матчу. Пушкаш весело реагував на кадри, в яких було видно, як Войнов «не давав дихати» йому на полі. Юрій Миколайович більше мовчав. Лише тепер я можу зізнатися, наскільки важко далася мені ця тема: Войнов завжди був знаменитий своєю скромністю та делікатністю, йому здавалося, що не дуже добре ображати гостя такими, ймовірно, неприємними для нього спогадами. Тому його ледве вдалося вмовити на цю зйомку».
Але Войнов був не лише руйнівником. Разом зі своїм знаменитим партнером по півзахисту Ігорем Нетто він починав організацію всіх атак радянської збірної. А ще у нього був фірмовий удар. Із носка, величезної сили, дальній, по нижніх кутах воріт суперників. Володимир Маслаченко зізнавався, що для нього, як воротаря, саме такі удари Войнова були дуже небезпечними.
У 60-61-му роках московське «Торпедо» та київське «Динамо» перервали монополію «Спартака» й яшинського «Динамо» на боротьбу за золоті медалі. Це були два сезони дивно красивого, розумного футболу. З одного боку, «Торпедо» Вороніна, Маношина, Метревелі, Іванова, Гусарова, Батанова під керівництвом Віктора Маслова (це за кілька років «Дід» із тріумфом три роки поспіль буде чітко вести наше «Динамо» до золотих медалей). Проти них «Динамо» Лобановського, Каневського, Базилевича, Трояновського, Біби, Серебряникова, але перш за все лідера «біло-синіх» Войнова! А на капітанському містку «наших» – одна з легенд післявоєнної «команди лейтенантів» – В'ячеслав Соловйов.
Невдовзі Юрій Миколайович повісить бутси на цвях, спробує себе тренером. Тут великих успіхів він не досягне. На жаль. Працював більше з українськими провінційними клубами. З Миколаєва, Полтави, навіть Шепетівки. Щоправда, недовго наприкінці 60-х та початку 70-х років очолював навіть «Шахтар» та «Металіст», але ті періоди не були «топовими» для цих клубів.
У середині 60-х вивів до вищої ліги одеський «Чорноморець». Саме там Войнов проявить свою третю красу – людську. Це він першим протягне руку допомоги Лобановському, якого після приїзду до Києва великий «Дід» Маслов спочатку прибере з основи, а потім і взагалі з команди. Саме під керівництвом Войнова норовливий «Рудий» грав за моряків.
Юрій Миколайович допомагав ще багатьом. І будучи тренером, і надалі футбольним чиновником. Допомагав, але сам допомоги не просив ніколи. Не просив, коли прийшли важкі для нього та його родини дні. Після розвалу СРСР у футбольному господарстві України тривалий час панували безгосподарність та анархія. Не в змозі втримувати себе та сім'ю на жебрацьку пенсію, заслужений майстер спорту, чемпіон Європи, СРСР та багато-багато іншого після 60 років іде до овочевого магазину підсобником.
Слава Богу, до керма динамівського, а потім й українського футболу прийшли нові люди, вони й допомогли Войнову повернутися до улюбленої справи. Працюючи головним інспектором українського професійного футболу, він виступав рідко, але його тихе й справедливе слово зазвичай було останнім та вирішальним. А сам він знову хотів сховатися.
У середині 90-х років Семен Случевский разом із Олександром Ніліним на НТВ знімав фільм про київське «Динамо». Олександр Павлович не міг втриматися й усе допитувався у Войнова, як той переживав момент, коли найближчий друг Ніліна, про кого він написав не одну книгу – Валерій Воронін – витиснув його зі збірної. Ю.М. відповідав просто та щиро: «Усе гаразд. Адже мій час пішов, а Валеркін прийшов».
Час Войнова пішов у реальності, але він має бути в нашій пам'яті назавжди...
Copyright © FC Dynamo Kyiv
