У неповні сімнадцять років він грав у вищій лізі за запорізький «Металург», а в двадцять став основним воротарем «Динамо». Добре відомо, що зберегти здобуті позиції складніше, ніж зійти на них, особливо коли поруч досвідчений Олександр Шовковський, який теж не сказав ще свого останнього слова.
- Максиме, наприкінці осені, коли «Динамо» переслідували невдачі, а кожне набране очко здобувалося величезними зусиллями, чи не виникало у вас бажання, аби цей футбольний рік скоріше закінчився?
- Ні в якому разі. Я й усі мої партнери по команді до фінального свистка останньої гри навіть не думали про те, що незабаром відпустка. Якщо розслабишся й зосереджуватимешся не лише на футболі, це неодмінно буде помітно на полі. Плануванням власної відпустки я почав займатися лише після гри із загребським «Динамо». Відсвяткував із друзями день народження, згодом з’їздив на батьківщину до Запоріжжя. Це для душі. А для всього іншого відпочив потім у теплих краях, на морі.
- 2012 рік для вас пройшов без літньої відпустки. Важко витримувати фізичні та моральні навантаження впродовж одинадцяти місяців?
- Організм молодий – і не таке витримає. Потрібно враховувати, що на Євро-2012 я не грав. Тренувався, підтримував хлопців морально. Сезон загалом минув нормально: отримав досвід виступів у Лізі чемпіонів, у товариській грі дебютував за національну збірну.
- Якщо зараз вам запропонували б знову бути в заявці на Євро, але не провести на полі жодної хвилини, як би відреагували?
- (після паузи) Погодився б. Це не просто команда. Це національна збірна. Ти знаходишся поруч із найкращими гравцями країни. Разом із ними ставиш високу мету та намагаєшся її досягти. Таке не щодня трапляється.
- Вам довіряли й попередні тренери «Динамо». Ви виходили на поле й за часів Валерія Газзаєва, і за часів Юрія Сьоміна, але першим номером стали лише після приходу до «Динамо» Олега Блохіна…
- Не сказав би, що Сьомін мені дуже довіряв. Узагалі приємно, коли відчуваєш увагу та допомогу з боку тренера. При Газзаєві ця увага та допомога були. Узагалі, вважаю його тренером дуже високої кваліфікації, справжнім професіоналом. Такі ж слова можу сказати й про Блохіна та його тренерський штаб. Особисто на мене довіра наставника впливає лише позитивно.
- Ваш перехід до «Динамо» пов’язаний із Валерієм Газзаєвим. Саме він побачив вас у складі «Металурга» та запросив до Києва. Були розчаровані, коли цей тренер залишив команду?
- Я вже сказав, що кожен футболіст хоче працювати з тренером, який йому довіряє, який на нього всерйоз розраховує. Валерій Газзаєв одразу почав підтягувати до основного складу молодих гравців – Ярмоленка, Хачеріді, Гармаша, Зозулю. Правильність його вибору підтвердило життя: усі вони зараз на провідних ролях в «Динамо» та «Дніпрі». Тому дуже приємно було чути від Олега Блохіна слова про довіру талановитій молоді. Звісно, робити це треба обережно. На перший план завжди виходить результат.
- Згадайте свій перший матч за «Динамо».
- Після підписання контракту відбулася доволі тривала бесіда з Газзаєвим. Він сказав, що розраховує на мене, але відразу ставити до складу не буде. Я мав звикнути до колективу, до нових вимог. Але вже за лічені дні зіграв свій перший матч за «Динамо», у кваліфікації Ліги чемпіонів проти нідерландського «Аякса». На мій погляд, це і є довіра з боку тренера.
- Чимало вболівальників оцінюють гру воротаря просто – або «добре», або «погано». Як сприймаєте такий підхід?
- Намагаюся менше уваги звертати на такі оцінки, адже нічого професійного в них немає. Сприймаю думку лише своїх тренерів у «Динамо» та в збірній, а також мого батька Анатолія Вікторовича. Він хоч і не футболіст, але пройшов разом зі мною всі етапи мого становлення й тому дуже непогано розуміється на грі воротаря. Також не поважаю аналітику експертів на телебаченні, особливо коли колишній воротар критикує свого колегу. Ми всі варимося в одному котлі та принаймні публічно маємо ретельно підбирати слова для оцінок.
- У якому випадку особисто ви схвально оціните дію голкіпера?
- Коли він не торкається м’яча. Немає потреби виконувати карколомні стрибки. Набагато ефективніше в потрібний момент дати підказку оборонцю, аби удар по воротах узагалі не відбувся.
- Ви самокритичний?
- Так. Розумію що це неправильно, але помилку прокручую в голові десятки разів. Змушую себе це робити вже після фінального свистка, аби зайві думки не заважали. У футболі немає безнадійних ситуацій, у воротаря завжди є шанс врятувати команду: або відбити м’яч, або своєчасно підказати захиснику. Добре, коли поруч із тобою тренери-професіонали – наодинці зі своєю проблемою ніколи не залишишся.
- Чи бувають пропущені м’ячі, своєї вини в яких не бачите?
- Ні. Кожен гол – наслідок чиєїсь помилки. Найчастіше – саме воротаря. Він перебуває скраю поля, усіх бачить та має підказати захисникам, як краще зіграти, принаймні допомогти обрати правильну позицію.
- Цьому також приділяєте увагу на тренуваннях?
- Підказки бувають різними. Іноді від воротаря можна почути панічний крик, коли навіть його партнери по команді не розуміють, що робити. Є й інші варіанти, наприклад «Тарасе, ліворуч», «Женю, ззаду», «вийшли» тощо. Підказка має бути короткою, конкретною та пролунати в потрібний момент. У голосі – спокій. Від нас, воротарів, тренери вимагають керувати захистом.
- Два роки ви були дублером Олександра Шовковського, допоки восени 2012 не стали основним воротарем. Чи змінилися після цього ваші стосунки?
- Олександр, дійсно, частіше грав у складі, проте я ніколи не вважав себе його дублером. Йому тренери більше довіряли, а я, щоразу виходячи на тренування, намагався довести, що саме я маю грати у складі. Хоча багато тут залежить від наставника. Щодо наших стосунків, вони дружні. Через різницю у віці ми не ходимо після тренувань разом вечеряти до ресторану, у нас різне коло друзів та різні погляди на життя.
- Шовковський часто повторює: «Людину важко чомусь навчити, поки вона сама цього не захоче». Чи просили ви колись поради в Олександра?
- Не буду приховувати, було кілька ситуацій, коли підходив до свого досвідченого колеги та питав його думку. Запитував не про те, що я маю робити, а який із варіантів вирішення проблеми він би обрав. Це були футбольні питання, не особисті.
- Тренер воротарів у «Динамо» – Михайло Михайлов, а в збірній був Юрій Роменський. Як тепер працюється з ними обома в клубі?
- Добре, мені подобається. Разом підказують, допомагають. Обидва хороші фахівці. Дві голови краще, ніж одна.
- Під час представлення тренером «Динамо» Олег Блохін промовив: «Знаю одне – сумувати не доведеться». Чи помітили це, трохи попрацювавши під його орудою?
- Із приходом нового тренерського штабу в нас помітно покращилася дисципліна, з’явився новий емоційний запал. Кожен хоче показати себе новому тренеру, стати в нього гравцем основного складу. Тому попри втому, насамперед емоційну, наприкінці року послаблення собі ніхто не дозволяв. Це позначилося й на результаті. Почали більше вигравати, підвищилася результативність. Олег Блохін будує нову команду, і почав він із захисту. Якщо захист буде надійний, свій м’яч нападники обов’язково заб’ють.
- Серед інших ваших футбольних якостей помітною є холоднокровність у будь-якій ситуації. Це вроджене чи набуте?
- Усьому можна навчитись, якщо поставити мету та наполегливо над нею працювати. Навіть не знаю, як інакше відповісти. На футбольному полі мене цікавить лише м’яч, я на сто відсотків зосереджений, ніщо не може мене відволікти від основного – перемоги команди.
- Який саме матч у 2012 році запам’ятався найбільше?
- Таких кілька. Виділити можу гру в Німеччині проти «Борусії». Ми перемогли 3:1 та відкрили собі шлях до групи Ліги чемпіонів.
- Чи підтримуєте ви стосунки з гравцями команд-суперниць?
- Ніколи над цим не задумувався, намагаюся не приділяти особливої уваги суперникам. Зосереджуюся на собі та на грі моєї команді. Щодо суперечок, то найпалкіші виникають з Андрієм Ярмоленком. Після кожного тренування ми залишаємося, відпрацьовуємо удари. Поступатися ніхто не хоче.
- За два з половиною роки відчули себе киянином?
- Так, уже вивчив місто та звик до ритму життя. Спочатку їздив на метро, а нині можу дістатися на авто в будь-який куточок Києва. В основному буваю в центрі, на Оболоні та на базі в Кончі-Заспі. Інколи з Мехмеді, Велозу, Ярмоленком, Богдановим, Калитвинцевим ходжу до кафе або в кіно. Режим не порушую – після опівночі ніколи додому не повертаюся.
- І все ж, ви відчуваєте себе киянином чи запоріжцем?
- Я – киянин із запорізьким корінням. До рідного міста приїжджаю за першої нагоди. Було дуже неприємно від того, як мене останнього разу зустріли на стадіоні в Запоріжжі. Свистіли, вигукували неприємні слова. Коли я грав за «Металург», то віддавав усі сили команді, тому, вважаю, не заслужив такого ставлення певної частини вболівальників.
- Спостерігаючи за вашою кар’єрою, так і хочеться сказати: «Мрії збуваються!» Самі очікували, що в двадцять років будете грати в «Динамо» та викликатися до збірної?
- Я завжди хотів грати за «Динамо» поруч із найкращими футболістами країни. Але це не межа моїх бажань.
- Наскільки далеко вони поширюються?
- Дуже далеко.
- За межі Києва?
- Хто знає… Спершу я хочу все виграти в Україні з «Динамо», а вже потім дивитися далі.
Дмитро Шаповал
