До 83-річчя від дня народження Валентина Трояновського.
Він був однією з найяскравіших зірок київської післявоєнної плеяди, утворював хорошу зв’язку з Лобановським і вважався яскравою зіркою. Один із чемпіонів-першопрохідців, Трояновський передчасно пішов із життя. Сьогодні йому б виповнився 83 роки, але Валентина Миколайовича вже десять років нема з нами. Офіційний сайт «Динамо» нагадує шлях у футболі «Валета», якого називали не інакше як козирним.
Валентин Трояновський народився 1 червня 1939 року в Києві. Хлопець із робітничої родини, він рано «захворів» футболом і був справжньою «зіркою» дворових чемпіонатів. Саме там його помітив легендарний дитячий тренер Степан Синиця, залучивши в дитячу команду заводу «Ленінська кузня», потім Валета перевели в легендарну ФШМ, звідки вийде велика плеяда на чолі з Лобановським і Базилевичем. Пройшов школу Володимира Балакіна, Анатолія Жигана та Миколи Махині – ветеранів «Динамо».
Юний Валет – це був чи не найбільш обдарований талант Києва. Істинний бразилець у плоті – технічний, винахідливий, умілий у грі один на один і використанні фінтів. Йому пророкували велику кар’єру, проте вже в юному віці позафутбольні проблеми загальмували його прогрес. Опинившись у «Динамо» вже 15-літнім, у вересні 1956-го Трояновський був відправлений у рівненський «Колгоспник».
Але по-справжньому Трояновський розкрився вже в вінницькому «Локомотиві». Команда, яку започаткував керівник залізниці Петро Кривонос із трьома легендарними динамівцями – Ідзковським, Щегоцьким і Жиліним, залучила цілу низку молодих вихованців київського футболу. Серед них – «Валет».
У Жиліна Валентин проявив ті свої риси, за які його ще школярем брали в київське «Динамо». «Незграбний, кострубатий, абсолютно, здавалося б, непристосований для гри в футбол, маленький, із заячою губою на виразному обличчі, злегка накульгуючий Валет Трояновський приймав м'яч і рухався з ним по полю так, що ніхто не міг до нього підступитися! І він, і м'яч – це було одне ціле, це був якийсь незвичайний, живий механізм для пересування полем між противниками. Якби його селекціонували так, як стали потім, то він ніколи не став би великим футболістом. Але він ним став», – таку характеристику дав Трояновському письменник-футболіст Олександр Ткаченко у своїй книзі «Футболь».
За неповних три сезони в Вінниці Трояновський забив 25 м’ячів у 64 матчах, а коли в 1959 році «Локомотив» виграв свою групу Класу «Б» – отримав звання майстра спорту СРСР. Секрет такої підготовки Валета знав, напевно, тільки старший тренер вінничан Віктор Жилін: «Валет вирізнявся технікою, небаченим дриблінгом, відточеністю дій, але «трюкач» був – мама не горюй! Весь час його дружина вартувала, щоб вагон з командою нічого не проніс, а він міг до ноги під штаниною пляшечку підв'язати і перехитрувати. Але сам був робочий хлопець – незлобивий, не гордовитий, як дехто з горе-майстрів м'яча, умів і любив грати, не забував і про вболівальників, і про потреби команди».
Пік Трояновського не оминув увагу В'ячеслава Соловйова – той якраз прийняв «Динамо» й шукав можливостей посилити гру киян. На тлі зміни поколінь, травм і складного розкриття деяких талантів, він забрав із Вінниці її лідера, давши, нарешті, Валетові шанс у своїй рідній команді. Уже в чемпіонаті 1960-го року він дебютував у складі команди, посприявши завоюванню срібних медалей, а наступного року став чемпіоном СРСР. 1961 рік – це кінець московської монополії і час, коли Київ став першим містом із радянських республік, яке отримало золоті медалі союзного чемпіонату.
В «Динамо» Трояновський грав, здебільшого, лівого на півсереднього. Його безпосереднім напарником був Лобановський, якого Валет дуже цінував і ставив поруч із великим Месхі в їхньому амплуа. З передач Трояновського Валерій забив немало м’ячів, а сам «Валет» у зв’язці з «Валею» виблискував технікою та дриблінгом. «Фізично міцний, мобільний, самовідданий у єдиноборствах, Трояновський був відмінно технічно підготовлений, швидко орієнтувався на полі, своєчасно забезпечував партнерів зручними для прийому передачами. Особливо вдало діяв в зв'язці з Лобановським. Добре реалізовував одинадцятиметрові», – так характеризували його сучасники. Хоча сезон 1961 року для Валета через травму виявився дещо зіжмаканим, загалом, його вклад у історичне чемпіонство очевидний.
От тільки надалі команду залихоманило. «Динамо» перейшло в середняки, Соловйова «прибрали», пізніше прийшов інший москвич – Маслов. Поступово зачистився лідерський «іконостас»: пішов Войнов, потім – Лобановський, Каневський, Базилевич. Пішов і Трояновський. Зігравши за «Динамо» від 1956 по 1964 роки з багатьма перервами 54 матчі в чемпіонатах СРСР, Валентин відзначився 12 голами.
Можливо, інший би став на ноги й довів свій рівень в інших вищолігових командах. Трояновському, за великим рахунком, не пощастило цього зробити. Він повернувся у вінницький «Локомотив», з яким відразу ж виграв першість УРСР серед команд Класу «Б», а за кілька наступних сезонів сумарно провів ще 70 матчів (16 голів).
Валентин заслужив свій шанс, але ж «Чорноморець», який запросив його в 1967 році, не піднявся з передостаннього місця, і Трояновський встиг провести лише 10 матчів. Уже наступного року він опинився в «Кривбасі», за який забив 12 м’ячів у 70 матчах. Це все були непогані команди, і Трояновського, хоча він і не був «режимником», готові були носити на руках уболівальники. От тільки чи це була межа його можливостей? Безперечно ні.
Він догравав у «Сахаліні» до 1973 року, граючи під керівництвом легендарного Геннадія Жиздика. Після завершення виступів пробував тренувати в «Більшовику», але, як сам зізнався, «не зміг ображати дітей». Надалі працював на різних роботах, 15 років віддав роботі на одному зі столичних заводів. А віддушиною для себе Трояновський вважав матчі за ветеранів «Динамо». Там, під оплески відданої й знаючої публіки, міг побалуватися фірмовим фінтом і зіграти «на увагу». «На публіку». Як і належить спортсмену за покликанням, яким і був козирний «Валет» із динамівської колоди. Його не стало 18 січня 2012 року.
