Гравець чемпіонського складу 1961 року в день 60-річчя першого золота київського "Динамо" ексклюзивно для клубного сайту поділився спогадами про той сезон.
- Йожефе Йожефовичу, у чому була унікальність тієї команди, яка змогла перервати гегемонію московських клубів і здобути історичне чемпіонство?
- У нас була дуже хороша команда. Зібрали хороших хлопців, сильних футболістів із усієї України - від Закарпаття до Запоріжжя. Не хочу нас перехвалювати, але грали ми дійсно дуже добре. Тоді ще не існувало такої тактики - ставити "автобуси", усі команди грали в гарний, відкритий футбол - атака на атаку. Ми були сильнішими, тому найчастіше вигравали, забивали багато м'ячів.
- У ті часи кожен матч був схожий на чемпіонський? Адже навіть лідери та претенденти на золото, у тому числі "Динамо", втрачали очки в поєдинках із самобутніми командами в Мінську, Ташкенті, Ленінграді, Харкові...
- Звичайно, тоді в чемпіонаті були дуже пристойні команди. Особливо коли ми їхали в Тбілісі або Баку, то знали напевно, що буде бій і перемогу буде добути дуже нелегко. Зараз я почув від наших збірників, що у Львові було важке поле. Якби вони грали на таких полях, на яких ми тоді грали, то я не знаю, що б вони сказали...
- Наскільки вагомою була перевага московських клубів над іншими через допомогу з боку оргкомітету, федерації?
- Безумовно, московським клубам сильно допомагали, про це знали всі. У тому числі і суддівство було заангажованим. Зараз гравці скаржаться на суддівство, але зараз є VAR. Так, арбітри помиляються і зараз, але тоді судді явно тиснули нас. Але ми просто були сильніші за інші команди, тому навіть судді не могли нічого зробити.
- У "Динамо" були зібрані найкращі гравці з усієї України, однак довгий час динамівців знехотя залучали до збірної СРСР?
- У ті часи щоб потрапити до збірної СРСР, граючи за Київ, потрібно було бути на дві голови сильніше, ніж футболісти московських клубів. Усе робилося на догоду Москві. Не секрет, що і Федерація працювала на Москву. Наші інтереси захищав тільки Щербицький. Він був в уряді, мав авторитет і завжди захищав наші інтереси.
- А після того як "Динамо" стало чемпіоном, ставлення до українських команд змінилося?
- Нічого не змінилося. Коли ми їхали до Москви, ми відчували настрій проти нас, і самі серйозно налаштовувалися на матчі, знаючи, що і арбітри будуть допомагати суперникам. У нас були справжні битви на полі.
До слова, ми тоді їздили на матчі до Москви потягом. Виїжджали з Києва ввечері напередодні матчу, ніч у дорозі, приїжджали вранці, потім сніданок, невеличкий перепочинок - і на гру. Не було такого, що приїжджали напередодні матчу.
- Спілкуючись із нинішнім поколінням футболістів, часто доводиться чути, що поза полем ніхто з суперниками не ворогує. Чи вітали вас із чемпіонством футболісти тих же московських команд?
- Чесно кажучи, не пам'ятаю. Але можу сказати, що у мене, при тому що я рано потрапив до збірної, завжди були нормальні стосунки з усіма. Що стосується матчів між клубами - ми самі відчували цей тиск з боку футбольної федерації, в плані того ж суддівства, тому всі виходили на поле та віддавали там всі сили.
- Після першого етапу "Динамо" вирушило в італійське турне, де зустрілося з "Інтером", "Фіорентиною", "Болоньєю". За відсутності єврокубків наскільки цей вояж запам'ятався і допоміг здобути золото?
- Це була перша подібна поїздка. "Інтер" на той момент був чемпіоном Італії, з божевільним підбором гравців, і ми програли - 0:4. Глядачі прийшли на стадіон, була хороша атмосфера. Але вони нас переграли начисто. При цьому в Італії тоді щосили практикувалося "Катеначо", ми ж грали строго за системою 4-4-2. Це зараз багато журналістів і вболівальників дивуються, коли в атаці виходять два нападники, а в ті часи це було в порядку речей.
- "Динамо" було народною командою, і, як ви вже сказали, на матчі ходили всі - і жінки, і діти, і старше покоління. Завоювання чемпіонства додало вам популярності серед народу?
- Та не особливо. В ті часи все було простіше - ми спокійно ходили по місту, обідали. Пам'ятаю, збиралися три-чотири людини з команди, могли пройтися по Хрещатику, йшли їсти в ресторан «Театральний» - без спиртного, природно. Хоча у нас були хлопці, які любили випити, але перед іграми не дозволяли собі.
- Давайте поговоримо про день чемпіонського матчу. 17 жовтня 1961 року. Київ, домашній матч із харківським "Авангардом". Які у вас були емоції, коли ви стали чемпіонами?
- Чемпіонський матч подарував Києву велике свято, яке запам'яталося нам на все життя. Добре запам'яталося, що на трибунах люди палили газети, не хотіли йти зі стадіону. Це було грандіозне свято.
У той час люди приходили на стадіон сім'ями, з дітьми, на футбол ходили і люди старшого віку. І завжди збиралися повні трибуни, на кожному матчі був повний стадіон.
- А коли ви дізналися, що "Торпедо", яке розпочало свій матч трохи раніше, програло в Ташкенті, і "Динамо" вже по суті стало чемпіоном?
- Чесно, кажучи, зараз вже точно не пам'ятаю. Здається, нам хтось сказав уже в перерві матчу з "Авангардом", що ми вже чемпіони. Потім результат матчу в Ташкенті оголосили по всьому стадіону. І тоді народ почав святкувати.
- У психологічному плані чемпіонський матч дався нелегко? Був тиск що історичне золото так близько?
- Ні, адже ми знали, що йдемо до чемпіонства. І все залежало від нас, якби ми виграли, то ставали б чемпіонами при будь-якому розкладі. Але так як "Торпедо" програло, нас влаштувала і нічия. В принципі, ми вже догравали цей матч в очікуванні святкування чемпіонства.
