– Ірино, як ви та ваша родина сприйняли новину про призначення батька головним тренером київського «Динамо»?
– Ви знаєте, нашу реакцію потрібно було бачити, адже словами її не змалювати. Навіть розмовляючи з вами, не можу стримати своїх емоцій. Цього моменту наша родина чекала дуже довго. Більше за інших, мабуть, раділа б моя бабуся, яка привела тата на поле. На жаль, вона не дочекалася цього, але, упевнена, дуже зраділа б.
– Ви часто відвідуєте футбольні матчі?
– Я дуже люблю футбол, але, безперечно, переживаю зовсім інші емоції, коли дивлюся матч наживо, а не по телевізору. Особливо мені подобається бути на стадіоні під час гри команди, якою керує батько.
– Зізнайтеся, допомагає чи заважає відоме прізвище в буденному житті?
– В жодному разі не заважає. Я дуже пишаюся своїм прізвищем, але в той же час розумію, що це й додаткова відповідальність. Із самого дитинства мені прищеплювали розуміння того, що без важкої праці чогось досягти неможливо, і цього принципу намагаюся дотримуватися впродовж усього життя.
– У дитинстві ви займалися гімнастикою. Це передалися спортивні гени, чи батьки змушували?
– Можу сказати, що в дитинстві я займалася всіма видами спорту. Окрім того, що зростала на футбольному полі та в гімнастичній залі, дуже швидко бігала, грала в баскетбол, волейбол, теніс, любила плавати, грати в настільний теніс – тобто все, що пов’язано зі спортом, окрім, мабуть, важкої атлетики (посміхається). Мені все подобалося, було стільки енергії, що не знала, куди її витрачати, тому змушувати мене не було потреби.
– Як тренера ми знаємо Олега Блохіна достатньо жорстким та вимогливим. А який Олег Володимирович у ролі батька?
– Він – світло, як призма життя, крізь яку все стає зрозумілим. У батька просто нереальна енергетика, нею він заряджає всіх навколо. Коли тато вдома, він перебуває у власному непохитному світі, ти відчуваєш його тепло та любов. Я дуже щаслива, що зараз у батька є родина, де він може відволіктися від футболу й просто відпочити, у першу чергу, в емоційному плані.
– Чи ділиться батько певними робочими моментами з рідними? Або тема футболу вдома – табу?
– Не можна сказати, що йому не потрібні поради, але всі відповіді на життєві чи робочі питання він шукає, спираючись на власний досвід. Батько не носить рожевих окулярів та не літає у хмарах, а міцно стоїть на землі й готовий приймати свої помилки та брати відповідальність на себе. Якщо зі мною він ще може поговорити про футбол, то дім та родина мають бути для нього храмом спокою та любові.
– Ви пробували себе в спорті, закінчили акторську школу, займалися вокальною діяльністю, зараз працюєте в тележурналістиці. Що для вас ближче?
– Ви знаєте, я віддавалася повністю всьому, за що бралася: чи то спорту, чи то чомусь іншому. Дуже довго навчалася, виховуючи в собі поєднання спортивного та мистецького характерів. Зараз же моя діяльність сфокусувалася на трьох напрямках – музиці, спорті та телебаченні, які наразі є для мене найближчими.
– Як Олег Блохін переживав перемоги та поразки, коли був гравцем, і як зараз, уже в якості тренера?
– Кожен результат батько сприймає як належне. Поразки для нього є стимулом працювати над усуненням власних помилок, аби зробити наступний крок на шляху до майбутніх звершень, а перемога – не привід спочивати на лаврах. Тому, незалежно від результату, батько завжди перебуває в русі, у пошуку ідеальної гри.
– Чи вдається Олегу Володимировичу відпочивати від футболу?
– Це його серце, тому не можу з упевненістю сказати, що він колись відпочиває від футболу. Навіть якщо тато буде на відпочинку, подумки все одно його тягнутиме на футбольне поле та на тренерську лавку (посміхається).
– Цього року Олег Блохін відзначив ювілей. Чим запам’яталося свято?
– Насправді, він узагалі не любить свої дні народження. Найголовніше свято для нього – це футбольне поле, гра та, звичайно, перемога його команди. Цьогорічне свято запам’яталося, у першу чергу, великою компанією близьких людей, поряд із якими я зростала, яких бачила на футбольному полі і які є для мене єдиною великою футбольною родиною.
– Ми знаємо, що ви подарували татові пісню. Можете розповісти про неї детальніше.
– Це була не одна пісня, а цілий виступ. В Україні мене не дуже добре знають як співачку, тому на ювілеї батька відбувся, можна сказати, сімейний дебют. Мені дуже хотілося порадувати тата, показати, чого я досягла в цій сфері за роки навчання. Сподіваюся, йому сподобалося.
– Ви активно користуєтеся різноманітними соціальними мережами. Як часто спілкуєтеся з шанувальниками на футбольні теми?
– Можу сказати, що лише футбольні теми ми й обговорюємо. Усе почалося під час Євро-2012, коли ми разом уболівали за збірну України, потім продовжилося обговоренням можливості повернення батька до «Динамо». Сьогодні я відчуваю відповідальність, яка стоїть переді мною, тож відмовити комусь у спілкуванні просто не можу. Своїм позитивом намагаюся заряджати людей і радію, коли вони висловлюють свої думки, нехай навіть і негативні. Можливо, їм стане легше після цього. Усіх критиків я сприймаю з любов’ю та чекаю у своєму Твіттері.
– Чи можете уявити батька в якійсь іншій сфері діяльності поза футболом?
– Футбол для нього – усе життя, невиліковна хвороба, він – фанат своєї справи. База, тренування, матчі – це його стихія. А з такими помічниками, як Олексій Михайличенко, Андрій Баль, Сергій Ребров та інші, упевнена, йому до снаги створити команду-мрію – не лише для нього, а й для всіх уболівальників.
– Зараз у «Динамо» непростий період, попереду зимові збори. Чи вистачить у тренера сил та здоров’я, аби повернути команду на переможний шлях?
– Напевно, усі вже помітили позитивні зрушення в грі «Динамо». Можете бути впевненими, що Олегу Володимировичу вдасться повернути ту команду, яка була в серцях шанувальників та за яку вболівали впродовж багатьох років. Що стосується здоров’я, то ми всі разом можемо допомогти йому своєю підтримкою.
Тетяна Сіренко
