Відсутність югославського легіонера Горана Гавранчича в таборі київського “Динамо” на матчі з полтавською “Ворсклою” (1:0) один із тренерів чемпіонів Олексій Михайличенко пояснив проблемою, що виникла в гравця із паспортами. Це пояснення не задовольнило цікавість кореспондента “УФ”, котрий днями зустрів Гавранчича на базі в Кончі-Заспі. Й з перших уст дізнався про причини тимчасового повернення Горана на Батьківщину.
- Справді, мав уладнати труднощі, пов‘язані з документами, - взяв слово 32-й номер столичного колективу. Мені зараз двадцять три роки. Я підпадаю під військовий призов. Бо закон у Югославії такий: спочатку ти солдат, а вже потім - володар громадянських прав. Усі три дні, які провів у Бєлграді, повністю приділив владнанню стосунків із військкоматом. Лише на дещицю часу розчинився в своїй родинній аурі. Віриш чи ні, але вдома не був майже рік. Відпустки не мав, запрошень до збірної - також, ось тільки зараз випала нагода відвідати Батьківщину.
- Питання з армією вирішив раз і назавжди?
- Куди там! Воно залишається для мене актуальним. Будучи спортсменом, тим більше гравцем такої великої команди як “Динамо”, отримав передбачену законодавством відстрочку. Її чинність, якщо не зраджує пам`ять, зберігається до 33 років. Але, згідно з нинішніми юридичними вимогами, змушений буду після того все-таки піти до Збройних сил. У кожному випадкові. Хоча закон, не виключено, зміниться, Й армія формуватиметься з контрактників.
- Якби не футбол — автомат у руки!
- Так точно! Взяв би, куди б я подівся…
- Не бачу в твоїх очах патріотичного ентузіазму.
- Війна, на щастя, закінчилась. Але, попри це, витрачати рік на військову службу не хотілося б.
- Як справи вдома?
- Багато що змінилося. Змінився я. В людському й професійному плані. З батьками все нормально. Мама продовжує працювати вихователькою в дитячому садку, батько, як і раніше, готує театральні сценарії.
- Чому не пішов татовою стежиною?
- Мені, до речі, пропонували зіграти епізод в одній виставі. Пов‘язаний з футболом. Я відмовився. Пояснення дати не можу.
- Відвідини Бєлграда покращили твій настрій?
- Таке питаєш. Звичайно! Однак за динамівською базою знудьгувався. Ще в Югославії усім казав: “Хочу на Кончу-Заспу”. Тепер я тут.
- Психологічно відійшов після останніх програшів у євролізі?
- Постарався забути про них. На шляху до Бєлграда і в зворотному напрямкові тільки й думав про Ліверпуль та Лігу чемпіонів. Нібито з внутрішнім песимізмом розпрощався. Фізично не відпочив, але голова - свіжа.
- Твій погляд на причини, що зумовили поразки в Ліверпулі й Порту.
- Нам просто потрібен час. Є гра, є талановиті футболісти. За кілька років, якщо збережемо склад, зможемо поборотися за Кубок європейських чемпіонів і повернути вболівальникам феєрію часів Шевченка та Реброва.
- Ти згоден з Валерієм Лобановським, який однією з головних проблем нинішнього “Динамо” називає мовну?
- У внутрішньому чемпіонаті вона проявляється менше, ніж на міжнародній арені.
- Ти їхав до Києва, уже володіючи російською?
- Ні. Вивчив її тут. Самотужки і з допомогою Бореслава. Дивився фільми, слухав музику. Швидко опанував.
- Як сприймають польові гравці помилки в діях Филимонова?
- Не знаю щодо інших. Але я вірив у Шовковського, впевнений і у Филимонові. Від промахів не застрахований ніхто.
- Хто буде чемпіоном України?
- “Динамо” або “Шахтар”.
- Чи відповідає дійсності інформація стосовно можливого повернення до Києва Кулича?
- Він усім передає привіт. Успішно виступає за “Младость” в елітному дивізіоні Югославії. Його команда тримається в середині турнірної таблиці. Але інформацією про повернення Кулича в “Динамо” я особисто не володію.
- Останнє питання. Що за ланцюжок у тебе на шиї?
- Подарунок дружини. Її звуть Марина. Ланцюжок не простий — золотий. Ми з нею домовилися: якщо золоті медалі виграє “Динамо” — вона купує мені ланцюжок, у протилежному випадкові до ювелірного магазину мусив бігти я. Але я виграв це парі. Тепер із нетерпінням чекаю від Марини, з якою познайомився в Югославії, іншого подарунку — народження дитини.