За цей час не раз з’являлися матеріали про нього на сторінках клубного журналу, була навіть складена «Абетка Хачеріді». Минув той період, коли Євген запам’ятовувався переважно своїм запальним характером на полі.
Нині він є одним із тих гравців, які визначають гру не лише «Динамо», а й національної збірної України. Мало хто знає, що Женя, окрім усього іншого, – люблячий батько двох близнят, турботливий чоловік та уважний онук.
Ми спробували з’ясувати, як такі різні якості поєднуються в одній людині.
- Останню червону картку в чемпіонаті ви отримали на початку нинішнього сезону в домашньому матчі з донецьким «Олімпіком». Що насправді тоді сталося?
- І першого, і другого попередження не мало бути – арбітр щось придумав. Перша жовта картка взагалі отримана в епізоді, коли я в підкаті чисто забрав м’яч. А в другому випадку просто махнув ногою, не влучив по м’ячу, а суперника зовсім не зачепив, а той сказав, що я вдарив його по нозі. Арбітр, давши мені червону картку, явно помилився. Йому здалося, що я «агресивно поводився». Розумію, що не можна підводити команду, просто так вийшло. Та й узагалі, коли в мене бувають ті вилучення? Раз на рік, а то й рідше!
- Часом у напружених ситуаціях від суперників вас відтісняють партнери. Іноді непросто тримати себе в руках?
- Буває, коли емоції на межі, але це вже не так, як раніше. Зараз уже виріс, подорослішав, став спокійнішим, такої поведінки, як колись, немає.
- Чи часто суперники користуються вашою нестриманістю та намагаються провокувати?
- Особливо не помічав. Хіба що в першому поєдинку за збірну проти Словенії їхній нападник Новакович намагався вивести мене з рівноваги. У матчі-відповіді нічого особливого вже не було, лише одна сутичка. Просто на полі вирують емоції, переживаєш за результат, постійно перебуваєш у нервовому напруженні, тож нічого дивного. Але, якщо ви помітили, останнім часом зайвих жовтих карток не отримую – не хочеться потім пропустити якусь важливу гру.
- У вас повне взаєморозуміння з Ребровим, Раулем, Федоровим?
- Я можу з чимось не погодитися чи щось сказати на емоціях, образитися. Можливо, за свої слова й розплачуюся потім – не ставлять на якусь гру. Мабуть, це називається виховними моментами, але ж я вже не дитина, мені навіть не 20 років. Буває, навпаки – мені щось скажуть, але це робочі моменти, нормальний процес – нічого особливого. Просто я така людина, що завжди кажу, що думаю, хто б не був тренером, і завжди так робитиму. Мені здається, це вже всі знають.
- Нині багато розмов про регламент чемпіонату. Кажуть, що він не дає найсильнішим гравцям достатньо ігрової практики… Який регламент був би для вас найбільш прийнятний?
- Ігрової практики, вважаю, достатньо: багато матчів у різних турнірах – чемпіонаті, Кубку, збірній, Лізі чемпіонів. А щодо регламенту, мене влаштовує нинішній. Зараз вигадують якісь плей-оф, у жодному чемпіонаті такого немає. У нас є 14 команд, потрібно грати, як є, завжди так було. Звичайно, економічна ситуація в країні зараз важка, але і Запоріжжя, і Харків – великі міста, там мають бути люди, що могли б опікуватися командами, у яких є бази, стадіони, школи, уболівальники. Мені дуже шкода їх. Той же «Металіст» виступав у Лізі Європи, обігрував і «Шахтар», і «Динамо», і «Дніпро» – хороша, серйозна команда.
- Що думаєте про змагання з «Шахтарем» за титул чемпіона? Чи справедливе сьогоднішнє становище команд у таблиці?
- Ще половина чемпіонату попереду, у нас однакова кількість очок. Ігор вистачає і в них, і в нас, ще буде очне протистояння, тож про щось говорити поки зарано. Звичайно, «Шахтар» грає не в Донецьку, футболістам важко, але що поробиш, це життя.
- Проти кого з нападників у чемпіонаті України вам найскладніше чи незручно грати?
- Зараз мені складно сказати. Раніше в нас у чемпіонаті було багато хороших нападників: Адріано, Калінич. Також хороші форварди Селезньов, Зозуля. Ще в нас у команді таких багато: Мораес, Мбокані, Кравець, Теодорчик. Відчуваю їхню силу під час тренувань та «двосторонок». У «Зорі» хороші футболісти...
- Після домашнього поєдинку проти «Челсі» ви увійшли до символічної збірної туру Ліги чемпіонів. Як ставитеся до подібного визнання?
- Коли прочитав про це, було приємно, але це досягнення всієї команди: той матч ми зіграли добре та не пропустили завдяки партнерам. До символічної збірної туру потрапив я, але, вважаю, на це заслуговував кожен наш футболіст.
- Помітно, що тренерський штаб у подробицях розбирає дії суперників та дає вам детальну інформацію. Знати, як діятиме опонент, важливо?
- Так, для цього ми й проводимо теоретичні заняття. Кожного суперника в кожному турнірі розбираємо по кісточках, незалежно від того, сильний він чи слабкий. Нещодавно на Кубок грали з командою першої ліги «Гірник-Спорт»: нам також усе пояснили, розібрали, показали сильні та слабкі сторони суперника. Звісно, після цього набагато легше грати.
- 24 квітня у вашій сім’ї народилася двійня – хлопчик та дівчинка, яких назвали Євою та Даніелем. Що відчули, коли дізналися, що стали батьком?
- Я був дуже щасливий, ще коли дружина тільки-но сказала, що в нас буде відразу двійня, це був приємний шок. Ходив із нею на УЗД, потроху звик до цієї думки й дуже зрадів, коли вони народилися. Я відвіз Віку до пологового будинку, чекав у коридорі, поки вона народжувала. Потім медсестра дозволила батьку зайти. Ці відчуття словами просто неможливо передати! Я сів у спеціальне крісло, Єву та Даніеля поклали мені на груди з обох сторін, обійняв їх, нас укутали – і так ми грілися певний час. У нас є фотографії з пологового будинку, порівнюючи, бачимо, що діти вже так виросли (посміхається).
- Чия була ідея дати дітям такі імена? Обирали спільно з дружиною?
- Так, вирішували разом. Я сказав, що мені подобається ім’я дівчинки Єва, а хлопчика – Даніель, Віка теж була не проти, тож швидко погодилися.
- Що змінилось у вашому житті з появою відразу двох діток? Як вони вплинули на вас?
- Не скажу, що відбулися якісь кардинальні зміни, просто усвідомив, що я вже батько, глава сім’ї, що це наші діти, додалося відповідальності. Заради таких моментів варто жити! Безцінний час, коли спостерігаєш, як вони ростуть, рухаються, зараз починають говорити свої перші слова: Єва вже сказала «мама» й «баба», Даніель поки ще ні. Кожного дня в них з’являється новий рух. Буває, їдеш на гру, через два-три дні повертаєшся, а вони вже можуть робити щось нове. Уже обоє повзають, словом, за ними дуже цікаво спостерігати, і час летить так швидко! Не уявляю, що буде, коли повернуся зі зборів (посміхається).
- Як справляєтеся з батьківськими обов’язками?
- Спати вночі діти дають, адже в нас дві няні й теща допомагає, а також сестра Віки, тож справляємося. Ми орендували будинок недалеко від бази, стало легше. Коли дружина народила, поки шукали нянь, із двома дітьми жили у квартирі – це було набагато важче. Я теж уставав уночі, допомагав, адже Віці важко самій: один закричить, потім друга... Кілька днів я майже не спав, приходив на тренування, як зомбі (посміхається).
Зараз теж намагаюся допомагати, у всьому брати участь, увечері після тренувань ходимо разом гуляти, добре, що територія велика. Нещодавно з Євою вперше їздили в ресторан, Даніель у цей час спав. Також багато чого роблять няні.
- Мало, хто знає, що ви володієте мовою жестів. Розкажіть, як її опанували?
- Ще в дитинстві, причому досить легко, адже мої батьки мають вади слуху: батько зовсім не чує та не розмовляє, а мама чує, якщо спілкуватися дуже голосно, також може говорити сама. Я звик із ними спілкуватися мовою жестів, інакше – ніяк. Є спеціальна книжка – алфавіт, за нею й вивчив, знаю всі слова, літери. Звичайній людині, мабуть, це було б складніше опанувати. Два чи три роки тому на нашу гру в Запоріжжя приїздив мій батько, ми спілкувалися з ним після матчу, нічого особливого.
- Ці знання ви застосовуєте лише в спілкуванні з батьками?
- У них є багато глухонімих друзів і знайомих або тих, які мають подібні вади, я можу поспілкуватися з ними. Ось нещодавно знову грали в Запоріжжі, уже йшов до машини, коли до мене підійшов чоловік і попросив сфотографуватися, показавши це на пальцях. Мені це потрібно, і для мене це нормально.
Повну версію інтерв’ю читайте в свіжому номері журналу «Динамо Київ»
Copyright © 2016 FC Dynamo Kyiv
