До 55-річчя Олега Романовича Лужного.
Він – справжнє уособлення динамівської гри, один із символів нашого клубу. «Залізний» капітан третьої великої команди Лобановського, один із тих, хто змусив повірити незалежну Україну – міжнародний успіх можливий, реальний і навіть неминучий. Віддавши «Динамо» найкраще десятиліття свого життя футболіста, Олег Лужний у поважному для гравця віці зібрав гарний урожай британських трофеїв і нагород, повернувшись на батьківщину вже з необхідним багажем для тренера. До дня народження видатного динамівця пригадуємо його яскравий спортивний шлях.
Олег Лужний народився 5 серпня 1968 року у Львові. Хоча батьки до спорту не мали відношення, особисто мама Ольга Андріївна привела маленького футболіста в спеціалізовану спорт школу «Карпат» у 1976 році. Юрій Гданський і Юрій Дячук-Ставицький, перші тренери майбутнього збірника, відразу помітили в ньому чудові фізичні дані й лідерські задатки. Від 1984 року Олег займався у Львівському спортінтернаті у Ярослава Луцишина та Лева Броварського. Лужний захоплювався грою французького збірника Амороса – багато в чому, до слова, наближався до свого улюбленця…
Проте – така іронія долі – рідні «Карпати» не поспішали забирати вихованця місцевого футболу, і тут своєчасно зорієнтувалося луцьке «Торпедо», яке, завдяки хорошому знанню західноукраїнського футболу, завжди перехоплювало з Галичини на Волинь самобутніх футболістів. Так вийшло і з Лужним, свідчить Віталій Кварцяний: «Лужний був не потрібен «Карпатам» і тренувався разом із Толочком у Дячука-Ставицького в спортінтернаті, але Маркевич привіз його в Луцьк, щоб Олег вступив до нашого педінституту. Лужний дуже хотів тренуватися, але спочатку виглядав не дуже перспективно. Але з часом Олег ставав усе кращим і кращим футболістом. Потроху прогресував і став тим, кого ми зараз знаємо». «Торпедо» блискуче поєднало корисне з приємним – адже на той час існував ліміт, який вимагав від команд майстрів давати ігрову практику молодим гравцям. Для Лужного це стало трампліном для справжнього визнання.
За три з половиною сезони в 1985-88 роках Лужний відіграв за луцьку команду 88 матчів (1 гол), а коли настала черга армії – був призваний у «СКА-Карпати» рідного Львова. Армійська команда під керівництвом Іштвана Секеча була міцною командою Першої союзної ліги, але перехід на більш високий рівень дався Олегу добре, і він зіграв 29 матчів. Тоді на атлетичного молодого гравця вже активно звертали увагу: «Лужний вирізняється високим рівнем функціональної підготовки, особливо сильний у єдиноборствах і відборі м'яча. Часто підключається до атак, уміє зробити гостру діагональну передачу».
Динамівський «Гермес» Михайло Коман у 1988 році відвідав матч СКА (Львів) – СКА (Ростов-на-Дону). Повернувся з «уловом» – в одній команді запримітив Олега Лужного, в іншій – Олега Матвєєва. Ясна річ, обидва давно були в «розробці», і в підсумку стали гравцями «Динамо». «Коли після поєдинку Коман підійшов і запропонував: «Якщо хочеш грати у Києві, давай, збирайся», я погодився – таке буває тільки раз у житті!»
«До того, що відбувалося зі мною тоді, можу підібрати тільки одне слово – казка, – пригадував пізніше в інтерв’ю Олег Романович. – Вирушаючи з «Карпат» у «Динамо», я, чесно кажучи, не мав наполеонівських планів, тим більше, що й кликали мене спершу в дубль. І не сказав би, що я там виглядав краще за інших, але вже через тиждень-другий тренувався із Протасовим, Михайличенком, Дем’яненком і їхніми партнерами по основному складу. А почався чемпіонат – і з першого ж матчу права бровка в «Динамо» міцно закріпилася за мною». Київські одноклубники швидко прийняли щирого галичанина, шефство над новачком взяли авторитетні Безсонов з Литовченком. А хтось із динамівських гострословів (існує версія – Баль) нагородив Олега прізвиськом «Брігель» – на честь німецької зірки з аналогічним набором футбольних чеснот.
У чемпіонатах СРСР молодий захисник встиг зіграти 82 матчі – здобув золоту медаль 1990 і бронзову 1989 року, а також Кубок СРСР 1990 року. Під №3 потрапив у списки «33 найкращих» у 1989 і 1991 роках. Лужний у складі молодіжної збірної СРСР став чемпіоном Європи 1990 року серед ровесників. Навіть більше, Валерій Лобановський настільки високо оцінив дебютанта, що вже 26 квітня 1989 року в матчі СРСР – НДР Лужний дебютував у збірній СРСР. Коли вперше почув про виклик – дуже посміявся, лише після пред’явлення списку збірників повіривши, що таке можливо. Загалом, встиг відіграти за збірну Радянського Союзу 8 матчів. Розглядався як один із головних кандидатів на посилення оборони збірної СРСР на чемпіонат світу 1990 року, але отримав травму, яка вимагала операції на коліні – на Мундіалях, на жаль, так і не зіграв.
Але, будучи патріотом України, головною збірною в житті Лужного була саме та, яка започаткувала свій літопис 1992 року. В національній збірній України він дебютував 28 квітня 1992 року в товариській грі проти Угорщини (1:3), а останню гру провів 10 вересня 2003 року – проти Іспанії в невдалій кваліфікації чемпіонату Європи-2004 (суперники виграли на своєму полі – 2:1). У 52 матчах за збірну Олег записав на свій актив 5 гольових передач і 39 разів виводив «синьо-жовтих» на поле з капітанською пов’язкою. У цьому є велика історична несправедливість, що блискуча збірна 90-х жодного разу не побувала на великих світових і континентальних форумах. Проте вони були тими першопрохідцями, на яких рівнялися і росли майбутні – більш успішні і везучі – покоління збірників.
У 1989-99 роках Олег Лужний зіграв загалом за «Динамо» (Київ) 348 матчів, відзначившись 14 голами. З них 52 – у єврокубках. 7 разів виграв золоті медалі чемпіонату України, ще раз – срібну, виграв чотири Кубки України. Уже в 1992 році, після зміни поколінь і переходу в чемпіонат незалежної України, він став капітаном команди, будучи одним із найавторитетніших гравців команди. В складні ігрові моменти, в часи випробувань, Лужний виправдовував довіру колективу і був його ватажком. Міг підтримати молодих і поставити на місце тих, хто відрізав себе від колективу. Це при Лужному «Динамо» здобуло не лише гегемонію на всеукраїнському рівні, а й міжнародний авторитет. Він застав команду, яка розгромно програвала «Рапіду» та «Бенфіці», а йшов із «Динамо» – півфіналіста Ліги чемпіонів.
«Із «Динамо», на мій погляд, шлях тільки один – в міцний європейський клуб», – зізнавався свого часу футболіст Лужний. Парадоксально, але капітан провідного вітчизняного клубу та вітчизняної збірної дуже довго затягнув із переїздом за кордон. Не зі своєї, власне, вини. Тривалий час сама доля сприяла тому, щоб Олег подовше міг допомогти «Динамо», яке стало рідним.
Так, в 1996 році, коли збірна України обіграла на виїзді північноірландців, на Лужного звернули увагу представники «Ковентрі Сіті», які були присутні на матчі в Белфасті. Переговори йшли добре, надійшло офіційне запрошення, а в паспорті Лужного вже встигли проставити англійську візу. Проте клуб АПЛ в останній момент не надіслав підтвердження, юридичні питання підвисли в повітрі, трансфер зірвався.
Пізніше Лужного торгувала «Бенфіка». Португальський гранд обіцяв нашому клубу, за різними даними, чи то 1,5 – чи то 3 млн. дол., але, знову ж таки, втрутилися позафутбольні справи. І хоча світові ЗМІ (включаючи навіть авторитетний World Soccer) встигли оголосити, що ліссабонці посиляться українським збірником, а контракт Лужного з португальським грандом триватиме 3,5 роки, у лютому 1999 року Олег знову не перейшов у закордонний клуб. Ну і добре – зате «Динамо» за підтримки свого досвідченого капітана вибило з Ліги чемпіонів володаря трофею – мадридський «Реал», і в двоматчевому протистоянні з «Баварією» зупинилося лише в півфіналі.
Уже після тріумфального виступу динамівців і статусного продажу Шевченка в «Мілан» пішла нова хвиля розмов. Лужний налаштовувався грати за «Ньюкасл Юнайтед», успішно пройшов медогляд, але не погодив усі пункти особистого контракту. Проте не встиг навіть повернутися з Лондона до Києва, як наспіла ще вигідніша пропозиція від «Арсеналу». Обираючи між «сороками», «Міддлсбро» і «Вест Хемом», Олег дочекався, нарешті, гідного себе варіанту.
Що хто отримав від переходу Лужного в «Арсенал» влітку 1999 року? «Динамо» – суму, яку тодішня преса оцінювала в 2,5 млн.дол., Лужний – свій довгоочікуваний шанс зіграти за гідний європейський клуб, Венгер – досвідченого футболіста, спроможного виконувати складні завдання задля потреб своєї команди. Зараз панує в пресі певне скептичне ставлення до успіхів наших легіонарів у найбільш статусному національному чемпіонаті світу, проте давайте розбиратися. За чотири сезони в «Арсеналі» тільки в англійській Прем’єр-лізі Олег відіграв 75 матчів, загалом за «канонірів» – 110. Непогано для ветерана, який переходив у один із найкращих тодішніх клубів Європи в 31 рік, і це був його перший європейський досвід – і ще й в плані грі в лінію, якої тоді в Україні ще не практикували?!
Лужний не підвів очікувань Арсенал Венгера. Французький менеджер довго шукав досвідченого захисника із задатками універсалізму, тому, хай і не завжди на звичній і найбільш комфортній для себе позиції правого оборонця, але Олег мав досить-таки регулярну практику. Встиг зіграти фактично на кожній оборонній точці, в окремих іграх виводив «Арсенал» із капітанською пов’язкою. Треба розуміти потреби тренера на тривалій турнірній дистанції, щоб розуміти, що ветеран-українець був дуже важливим і потрібним елементом загальнокомандної побудови. Екс-динамівець став чемпіоном Англії 2002 року, віце-чемпіоном – 2000, 2001 і 2003, причетний до перемог у Кубку Англії 2002 і 2003 років, фіналіст турніру 2001 року, здобув Суперкубок Англії 1999 і 2002 року, а також срібну медаль фіналіста Кубка УЄФА-2000. Непогано, як для гравця у віці?!..
Навіть на 35-річного Лужного був попит у Прем’єр-лізі Англії, от тільки «Вулверхемптон» зовсім не був схожим на ті клуби, де Олег провів найкращі роки своєї кар’єри. За один сезон Лужний провів за «Вулверхемптон» лише 10 матчів у всіх турнірах (6 – у чемпіонаті), і за підсумками Прем’єр-ліги 2003/04 «вовки» з 20-го місця вилетіли з АПЛ. «Цей сезон був найгіршим у моїй багаторічній кар’єрі, – зізнавався Олег Романович. – З різних причин у мене не склалися стосунки з керівництвом клубу, і, імовірніше, саме через це я не мав належної ігрової практики. До того ж, мене переслідувала думка, що після чудових сезонів в «Арсеналі» «вовки» – не мій рівень. Шкода втраченого часу, адже я чудово розумію, що в моєму розпорядженні залишився ще рік-два, тому хочу завершити свою кар’єру на мажорній ноті».
Був варіант – залишити «вовків» і перейти в «Іпсвіч Таун», а ще Лужний підтримував форму з клубом «Барнет», однак після АПЛ опускатися на рівень нижче Лужний не хотів. А тут з’явився варіант із латвійською командою «Вента», куди Олега Романовича запросили в якості граючого головного тренера. Однак у сезоні 2005 року амбітний клуб був лише восьмим, ветеран зіграв 9 матчів і не реалізував усі свої тренерські задумки. 4 квітня 2006 року Олег Романович опинився у складі 22 українських тренерів, які першими в СНД отримали «Про-диплом» УЄФА. Починався новий етап його життя – тренерський.
Він багато років пропрацював у тренерському штабі київського «Динамо», двічі – у 2007 і 2010 роках – виконуючи обов’язки головного тренера. У 2012-13 роках був головним тренером «Таврії», працював також у зв’язці з Володимиром Беззуб’яком у львівських «Карпатах». Нема сумнівів, що харизматичний і вольовий спеціаліст ще скаже своє слово на тренерському поприщі.
А що в історії вітчизняного футболу Олег Лужний посів одне з чільних місць, то це факт. Наприкінці 2000 року газета «Український футбол» проводила загальнонаціональне опитування, щоб визначити найкращих футболістів України за останніх сто років. На адресу видання надійшло близько 60 тисяч анкеток від читачів, і в символічну збірну України ХХ століття Лужний увійшов із величезним відсотком підтримки на рівні Дем’яненка і після Блохіна та Шевченка.
