За два роки до мундіалю збірна СРСР удруге поспіль вийшла до фіналу чемпіонату Європи, але цього разу поступилася господарям континентальної першості, збірній Іспанії.
Поразка у вирішальному матчі ідейному опоненту Радянського Союзу була розцінена як незадовільний результат, і, незважаючи на виграш збірною срібних медалей, Костянтина Бєскова було звільнено з посади головного тренера.
Посаду керманича збірної було довірено Миколі Петровичу Морозову, який до того тренував московські «Локомотив» та «Торпедо», а також дніпропетровський «Металург» (таку назву в ті часи мав ФК «Дніпро»). І саме він привів збірну СРСР до її найбільшого досягнення на чемпіонатах світу.
Найкращі у відборі
Відбірковий турнір у зоні УЄФА збірна СРСР завершила із найкращим результатом серед усіх груп. Щоправда, цього разу команда потрапила до відбіркової групи, складеної з чотирьох команд. У травні та червні 1965 року наша збірна здобула три домашні перемоги – над Грецією (3:1), Уельсом (2:1) та Данією (6:0). У жовтні підопічні Морозова переграли в гостях Грецію (4:1) та Данію (3:1), а в останній грі, яка вже нічого для них не вирішувала, поступилися Уельсу (1:2). Загалом збірна СРСР забила найбільше м’ячів серед усіх команд відбору – 19, пропустивши лише шість.
У відбіркових матчах взяли участь троє київських динамівців – воротар Віктор Банніков, півзахисник Йожеф Сабо та нападник Віталій Хмельницький. Усі вони відіграли по два матчі кваліфікації.
У стартовому матчі відбіркового раунду проти збірної Греції Віктору Баннікову вперше довірили захищати ворота збірної в офіційному матчі (напередодні цієї гри травму отримав основний воротар збірної – легендарний Лев Яшин). Йожеф Сабо відзначився забитим м’ячем у переможному виїзному матчі проти збірної Данії в Копенгагені, який і гарантував збірній СРСР потрапляння до фінальної стадії світового форуму.
Виступ, що став найуспішнішим в історії
У фінальному турнірі збірна Радянського Союзу потрапила до 4-ї групи разом із національними командами Італії, Чилі та КНДР.
До заявки команди Морозова на турнір увійшли п’ятеро динамівців – воротар Віктор Банніков, захисник Леонід Островський (перший ліворуч), півзахисники Йожеф Сабо та Віктор Серебряников (четвертий праворуч), а також нападник Валерій Поркуян.
Один матч збірна мала провести в Мідлсбро, інші два – у Сандерленді, неподалік від якого, а саме в місті Дарем, команда зупинилася.
У стартовій грі, яка відбулася 12 липня в Мідлсбро та зібрала 23,000 глядачів, наша збірна переграла «темну конячку» мундіаля – команду Північної Кореї (3:0). У цій грі взяли участь двоє динамівців, інші троє опинилися в запасі. Леонід Островський надійно цементував оборону, а Йожеф Сабо відзначився двома гольовими передачами.
Найбільш інтригуючий поєдинок групи, Італія – СРСР, прийшовся на другий тур та відбувся у Сандерленді, за присутності 31,898 глядачів. «Скуадра адзурра» вважалася фаворитом гри, проте перемогу здобули радянські футболісти завдяки єдиному голу Численка (1:0). У грі взяв участь Йожеф Сабо, який відзначився єдиним попередженням у матчі. Завдяки цій перемозі збірна СРСР першою серед усіх країн-учасниць мундіалю забезпечила собі вихід до чвертьфіналу.
У матчі завершального туру, який відбувся в тому таки Сандерленді 20 липня та зібрав 16,000 глядачів, підопічні Морозова здобули перемогу над збірною Чилі (2:1) та зі стовідсотковим результатом завершили виступ у групі на першому місці. У цьому матчі взяли участь троє динамівців – Леонід Островський, Віктор Серебряников та Валерій Поркуян. Саме Поркуян приніс перемогу СРСР у цьому матчі, спочатку відкривши рахунок на 29-й хвилині зустрічі, а потім, уже за рівного рахунку, забивши вирішальний м’яч на 86-й хвилині.
Чвертьфінальний матч збірна Радянського Союзу зіграла також у Сандерленді, на стадіоні «Рокер Парк», що цього разу зібрав 26,844 глядачі. Суперником нашої команди стала збірна Угорщини (див. усю гру на ВІДЕО), яка у своїй групі сенсаційно переграла та випередила самих «кудесників м’яча», бразильців.
У чвертьфіналі зіграли двоє динамівців – Йожеф Сабо (перший ліворуч у верхньому ряду) та Валерій Поркуян (другий ліворуч у нижньому ряду), який добре проявив себе в попередньому матчі, причому другий відзначився забитим м’ячем після передачі першого. Уже на старті поєдинку команда Морозова повела в рахунку – гол забив Численко. Вдалим для збірної СРСР видався ій старт другого тайму – на 47-й хвилині динамівець Валерій Поркуян забив другий м’яч.
Із цим голом пов’язана цікава історія. Спочатку вважалося, що Поркуян забив цей м’яч головою, однак сам автор голу спростував цей міф, запевнивши, що зробив це ногою (ми ж у цьому можемо пересвідчитися, переглянувши відео наприкінці матеріалу): «На початку другого тайму м'яч зі стандарту подав Сабо, я збирався вдарити по ньому головою, але в останню мить він опустився, й я підставив «щічку». Це я повідомляю тим, хто казав: «Ви ж головою забили!», а я відповідав: «Ні, ногою», до суперечку доходило. Один м'яч угорці відіграли й почали нас сильно притискати. Мені довелося відійти, щоб допомагати захисту. Морозов кричить із лавки: «Валерію, вперед!» Але обстановка була такою, що змусила мене повернутися назад. Бене завдає удару по воротах, м'яч від Яшина відскакує. Знову удар! А я вже стою у воротах, м'яч поцілив мені на груди, й я вибив його в аут. У другому таймі я з того боку грав, де сиділи запасні. Пробігаю повз Морозова: «Ну що – вперед чи назад?». А він: «Давай, грай, грай! Валерію, все гаразд!». Усе, 2:1, ми – у півфіналі! Мене хлопці після гри обнімали, цілували. Винесли з поля на руках. Усі були задоволені!»
У півфінальній грі, яка відбулася 25 липня на ліверпульському стадіоні «Гудісон Парк» за присутності 43,921 глядача, збірній СРСР протистояла ФРН. Участь у цій грі взяли ті самі двоє динамівців Києва, що й у чвертьфіналі, – Йожеф Сабо та Валерій Поркуян.
Із перших хвилин німці грали дуже грубо, й уже на сьомій хвилині Йожефу Сабо розбили гомілкостопний суглоб. У такому грубому, навіть провокативному стилі збірна ФРН провела весь матч, розповідає Віктор Серебряников: «Жорсткий був футбол, я би навіть сказав – жорстокий. У нас і так півкоманди травмованих, а тут ще й німці, які звикли грати «на силу». Суперники нав'язали нашій команді атлетичну боротьбу. Часті сутички, фоли, на які суддя-італієць просто закривав очі. В результаті не витримали нерви у Численка, він піддався на провокацію, тому його вилучили з поля. А виграти у німців вдесятьох було, переконаний, неможливо. Хоча наші старалися, боролися до останнього».
На 42-й хвилині збірна ФРН повела в рахунку після голу Хельмута Халлера, а на 68-й Франц Бекенбауер забив другий м’яч. Утім, навіть граючи в меншості після вилучення Численка, радянські збірники не здалися й на 87-й хвилині відіграли один м’яч, автором якого став динамівець Поркуян. На передостанній хвилині він міг забити вдруге, проте не використав свій момент, і до фіналу пройшли німці (1:2).
28 липня на лондонському «Вемблі» за присутності 87,696 глядачів збірна СРСР у матчі за третє місце поступилася Португалії (1:2), а двома днями потому господарі турніру, англійці, у фіналі лише в овертаймі здолали збірну ФРН (4:2). Із динамівців Києва у «втішному фіналі» взяв участь лише Віктор Серебряников, Йожефу Сабо зіграти завадила травма, якої він зазнав під час гри з ФРН.
Як відомо, бронзові нагороди на чемпіонатах світу дають як за третє місце, так і за четверте. Тож, бронзовими призерами мундіалю (що, до речі, є найвищим досягненням збірної СРСР на цьому турнірі в історії) стали київські динамівці, які в тому ж році стали чемпіонами Радянського Союзу, Віктор Банніков, Леонід Островський (два матчі у фінальній частині), Йожеф Сабо (чотири матчі, три гольові передачі), Віктор Серебряников (два матчі) та Валерій Поркуян (три матчі, чотири голи).
Гра долі
Валерія Поркуяна було визнано одним із відкриттів ЧС-1966. Утім, до остаточної заявки збірної на чемпіонат він потрапив в останній момент. Його було включено замість іншого нападника київського «Динамо» Віталія Хмельницького.
Про те, що стало причиною цього, розповідав сам Віталій Григорович: «Проводили ми якось матч у Тбілісі проти шотландського «Селтика». Грав у них правий захисник Крейг – із довгим-довгим носом. Серебряников йому в цей ніс і дав, що аж кров пішла. А боковий арбітр показує головному: мовляв, бив Хмельницький. От і вилучили мене ні за що. Незабаром полетів до Південної Америки зі збірною – там секунд двадцять був на полі! Знову вилучили! Потім у Ростові 5:0 виграємо – а їхній молодий футболіст Славко Афонін усе мене б'є та б'є. Не витримав, штовхнув його. Знову червона! Я не запальний, після цього в мене навіть попереджень не було. Але через ці три епізоди відчепили від чемпіонату світу-1966 в Англії. Сказали – Хмельницький себе не контролює. Взяли Поркуяна. Валерик в Англії забив чотири – а повернувся до Києва й сів на лавку. Куди його випускати – якщо є Бишовець та Хмельницький?»
Справді, один із героїв ЧС так і не став ключовим гравцем у київському «Динамо». Після завершення сезону 1969 року вирішив змінити команду, й Віктор Маслов погодився на перехід Поркуяна до «Чорноморця». Там він знову засяяв та отримав запрошення на ЧС-1970, де, щоправда, не зіграв жодного матчу. Із 1972 до 1975 року грав за дніпропетровський «Дніпро», де був незмінним гравцем основного складу за керівництва Валерія Васильовича Лобановського.
У чемпіонатах СРСР Поркуян провів 58 матчів (12 м’ячів) за «Динамо» (Київ), 85 (22) за «Чорноморець», 103 (18) за «Дніпро». За збірну СРСР провів вісім матчів, забив чотири голи.
Одного разу, коли Поркуян грав у матчі ветеранів, до нього підійшов голова одного з колгоспів одеської області та запропонував тренерську посаду команди колгоспу. На цій посаді легендарний футболіст працював протягом десяти років. У 90-ті роки на запрошення Леоніда Буряка увійшов до його тренерського штабу в «Чорноморці», де працює й зараз, вже в якості одного з асистентів Романа Григорчука.
Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2004). 19 лютого цього року на алеї футбольної слави ФК «Чорноморець» (Одеса) було відкрито іменну плиту, присвячену Валерію Поркуяну.
Віктор Банніков провів свій перший матч у складі збірної СРСР 29 листопада 1964 року, й відразу ж відстояв на «нуль» (СРСР – Болгарія – 0:0).
Перший офіційний матч він зіграв 23 травня 1965 року в Москві, коли збірна Радянського Союзу перемогла Грецію. Провівши два матчі кваліфікації, він поїхав до Англії, але там так і не зіграв жодного матчу, оскільки був дублером Льва Яшина, який блискуче провів увесь ЧС.
У 1970 році Баннікова було удостоєно звання «Воротар року», а також було визнано третім футболістом року в СРСР, однак він не потрапив на ЧС-1970 року в Мексиці. Зате він брав участь у чемпіонаті Європи – 1972, коли вже був гравцем московського «Торпедо», але й тоді він не був основним воротарем, провівши лише дві гри відбіркового раунду, оскільки пост номер один у збірній на той момент належав іншому київському динамівцю, Євгену Рудакову. Останній матч за збірну провів 6 серпня 1972 року проти Швеції.
У складі київського «Динамо» Банніков виступав із 1961 до 1969 року, провівши за цей період 151 матч та пропустивши в них 122 голи.
Заслужений майстер спорту СРСР (1991). Президент Федерації футболу України з 1991 до 1996 року. Перший віце-президент Федерації футболу України з 1996 до 2001 року. Пішов із життя 25 квітня 2001 року у віці 62 років. Починаючи з 1998 року, щорічно проводиться турнір пам'яті Віктора Баннікова. На його честь названо навчально-тренувальний комплекс, що розташований у Києві, неподалік від НСК «Олімпійський».
Леоніда Островського (на фото п'ятий праворуч) уперше було викликано до збірної СРСР у 1958 році, готуватися до ЧС-1958.
Але на турнірі не зіграв жодного разу, компенсувавши цей пробіл на ЧС-1962, де він узяв участь у чотирьох матчах фінальної частини. На той момент захисник виступав за московське «Торпедо».
До Англії на ЧС-1966 Островський їхав уже в якості гравця київського «Динамо».
На перехід до стану «біло-синіх» він вирішився у 1963 році. Це викликало негативну реакцію у начальників команди «Торпедо». Островського обіцяли дискваліфікувати та змусили не грати майже півроку: він виступав лише в іграх на першість Києва та в дублі киян під чужим прізвищем. Але в підсумку грати Островському все ж таки дозволили, й він одразу став гравцем основи.
За «Динамо» (Київ) захисник провів 135 матчів у чемпіонатах СРСР, поки в 1968 році через травму не завершив кар'єру. Згодом працював тренером у дитячій школі київського «Динамо».
Після розлучення з дружиною в 1976 році пішов із футболу, мешкав у Києві, працював бригадиром вантажників на винзаводі. Пізніше працював вантажником на тютюновій фабриці, потім начальником дільниці в РСУ. Окрім того, займався реставрацією пам’ятників у майстерні Києво-Печерської лаври. У 90-і роки знову працював у «Динамо», де йому спочатку запропонували роботу інструктора в міськраді «Динамо», а згодом і тренера у ДЮФШ.
Леоніда Островського було удостоєно звання майстра спорту (1959), майстра спорту міжнародного класу (1966), заслуженого майстра спорту СРСР (1991). Увійшов до символічної збірної України ХХ століття. Пішов із життя 16 квітня 2001 року у віці 65 років. Поховано його було на Байковому кладовищі.
Copyright © 2014 FC Dynamo Kyiv
