- Київське «Динамо» – це моє вразливе місце, адже я є вболівальником зі стажем. До Києва вступати до інституту я приїхав 1974 року, коли саме починався злет команди, тож усі найгучніші перемоги вже «кувалися» на моїх очах. З того часу минуло багато років. Одного разу мене запитали: «Що б ви побажали гравцям «Динамо»?» Я відповів, що нічого їм не хочу бажати, тому що у складі команди виступали тоді щонайбільше троє українців. Інші ж – іноземці, які не розуміють як слід ані нашої мови, ані історії команди, кольори якої вони захищають. На мою думку, відстоювати честь клубу, Києва, України мають ті люди, які народилися тут. Інакше набувають чинності інші закони, що не вкладаються в мою голову. Можливо, я древній за своїми поняттями, але, дивлячись на європейські команди, де зібрано цілий інтернаціонал, розумію, що рано чи пізно все це закінчиться, оскільки там відбуваються нереальні речі.
Зараз ситуація покращилася, в основному складі виступає все більше українців. Потрібно потерпіти, перечекати й не думати, що відразу, за один-два місяці, прийде результат. Також не треба забувати про дитячо-юнацьку школу, її філії та юних футболістів, які згодом прийдуть до першої команди, і ми всі будемо милуватися їхньою грою. Думаю, ці часи обов’язково настануть, адже все розвивається хвилеподібно. Рано чи пізно спорт візьме гору над грошима, бо інакше гратимемо під прицілом снайперів, і якщо щось піде не так, то всім буде кінець. Не таким чином усе має розвиватися. Якби я став людиною, що веде певні клубні справи, принаймні б розвивав свій клуб по-іншому. Але не я вкладаю власні гроші й не мені потрібна віддача від цих вкладень, тому багато речей, які там є, для мене покриті темрявою. Навіть не хочу занурюватися в них. Має бути найголовніше: спорт повинен приносити нам задоволення, а не так, що ми пхаємо руку до кишені, рахуємо копійки та думаємо, чи є в нас гроші, щоб піти на футбол.
- Свого часу ви підтримували Олега Блохіна, вірили в його тренерський хист. Але, на жаль, у «Динамо» в нього не склалося…
- Усі ми пам’ятаємо успішний виступ збірної під його керівництвом на чемпіонаті світу 2006 року, коли наші дісталися чвертьфіналу. При цьому гра у виконанні збірної була, відверто кажучи, посередньою, але зірки на небі зійшлися настільки вдало для нас, що, завдяки везінню та блискучій грі у воротах Олександра Шовковського, ми досягли успішного результату.
Напевно, увесь свій запас удачі Олег Блохін вичерпав саме тоді. Знаю, що футболісти, які грали у збірній під його керівництвом, були про нього дуже хорошої думки. Думаю, усіх собак за провал у «Динамо» вішати на нього також не можна, тому що не один тренер працює на результат. Приведи до наших футболістів будь-якого відомого наставника – Моуріньйо, Гвардіолу чи когось іншого – немає жодної гарантії, що вони почнуть відразу грати на рівних зі світовими грандами.
- Ваші вистави збирають аншлаги. Чого, на ваш погляд, не вистачає українському футболу, щоб збирати повні стадіони?
- Чесно кажучи, мої вистави також далеко не завжди збирають аншлаги (посміхається). Щодо стадіонів, то всі ми бачимо, як розгортаються події навколо арени, яку мали закрили та поставили на ній хрест років зо три тому. Маю на увазі «Арену Львів». Зараз же, через війну в тому числі, вона перетворилася ледь не на головний стадіон країни. Але подивіться, як там ходять люди та вболівають, причому йдеться не лише про матчі єврокубків, але й про чемпіонат України, на відміну від інших міст, де публіка байдужа та розбещена. Є інтрига, і це неймовірно цікаво. Справа лише в тому, як вихована ця публіка.
Аналогічні паралелі можна провести з театрами: театр Івана Франка має своїх глядачів, у театрі Лесі Українки – власна публіка. Будь-який театр пишається цим. Київське «Динамо» так само має своїх глядачів, які підтримують команду, не зважаючи на те, виграє вона чи програє. Любов до команди зароджується на іншому: перш за все, важлива комунікація гравців з уболівальниками, які бажають знати все про своїх улюбленців. Лише в такий спосіб можна зрушити з місця цю проблему.
- У акторів, як і у футболістів, часто виникає зіркова хвороба. Як її уникнути?
- Я знаю багато футболістів, які, попри свою популярність, цілком нормально спілкуються. Зірки на небі, а ми всі – смертні люди. Думати про те, що ти Бог – це дурне діло, бо всіх нас урешті-решт забирає Всевишній. Я навіть не можу дати якийсь рецепт, тому що подібне жодним чином не зачепило мене: сьогодні тебе впізнають, а завтра настане новий день – і ніхто навіть не подивиться у твій бік.
Повну версію інтерв’ю з Богданом Бенюком читайте у свіжому номері журналу «Динамо Київ» (№2 (85), який найближчими днями надійде до продажу
Copyright © FC Dynamo Kyiv
