Черговий матч мав відбутися 22 червня проти московського ЦДКА й був присвячений відкриттю нового стадіону «Республіканський»...
Один із динамівців того часу Олег Петрович Лаєвський, якому тоді було лише 19 років, згадує:
- Наш тренер, заслужений майстер спорту СРСР ленінградець Михайло Михайлович Бутусов на установці оголосив склад. Мене у ньому не було. Я, звичайний дублер, навіть не сподівався, що буду грати, тому що в команді були два аси, які мали досвід виступів у збірній Союзу, – Антон Ідзковський та Микола Трусевич. Але потім підходить наш капітан, Костянтин Щегоцький і каже: «Олеже, будеш грати ти. Готовий? Та не хвилюйся, будеш грати, як на тренуванні. Ми тобі довіряємо». Дебютувати мав також молодий захисник Михайло Гурський, який приїхав зі Львова. От і все, ми пішли по домівках за формою, знаючи, що збір на стадіоні, як завжди, за годину до початку гри.
Увечері рух транспорту на Хрещатику було перекрито, народ низкою йшов на футбол. Тоді населення міста становило мільйон із гаком, але головна вулиця була забита – більшість прямували на стадіон.
- На стадіон пробивалися із великими труднощами через міліцейські кордони, – згадує Лаєвський. «Ми футболісти, як і всі, йшли на Червоноармійську пішки. Хрещатик, наприклад, був повністю перекритий, оскільки тоді вже щосили йшли бомбардування. Бомбили, щоправда, ще не Київ, а Пост-Волинський (зараз він знаходиться в межах міста, в районі аеропорту «Жуляни»)... Матч, звичайно, було скасовано через очікування великого скупчення народу, про що нам стало відомо вже на стадіоні о першій годині дня».
Про те, що ігри не буде, футболісти «Динамо» та ЦДКА, як і всі вболівальники, дізналися лише за годину до заходу, коли на радіо виступив Молотов, який повідомив про початок війни.
Як згадує Лаєвський, на стадіоні Бутусов сказав, що матч скасовано, гравці можуть розходитися, але завтра він чекає всіх на тренування. 23 червня динамівці прийшли тренуватися й почали, як завжди, заняття із цілковитою впевненістю, що ця війна буде тривати лише кілька днів, а вийшло 1418, майже чотири роки...
А тоді, влітку 1941 року, всі гравці команди були направлені до частин діючої армії. Буквально в перші тижні війни загинули динамівці Дишкант, Рейнгольд, Трофимов. Трохи пізніше в Бабиному Яру, разом із іншими євреями, нацисти розстріляли ще одного гравця – Когана – й керівника команди Чорнобильського. Ще дев'ять футболістів – Трусевич, Свиридовський, Кузьменко, Клименко, Балакін, Гончаренко, Чернега, Коротких та Комаров – у вересні 1941 року потрапили в оточення у 70 кілометрах від Києва. Проблукавши кілька днів лісами й болотами, вони дісталися до рідного міста, який на той час уже був зайнятий противником. Четверо з них Микола Трусевич, Іван Кузьменко, Микола Коротких та Олексій Клименко були згодом заслані до Сирецького табору й, за однією з версій, серед 200 інших заручників розстріляні 23 лютого 1943 року.
Усіх друзів, що пішли, пом'яніть
А коли згадаєте ви їх
За ПЕРЕМОГУ ще підійміть
І привітайте із ПЕРЕМОГОЮ інших!
* При написанні використані матеріали з www.100-great.sokrytoe.com та www.sport-express.ua
