14 травня 1975-го року кияни обіграли угорський «Ференцварош» із рахунком 3:0 і стали володарем Кубка Кубків. Згадуємо цю легендарну перемогу з найкращим бомбардиром того єврокубкового сезону (7 м'ячів у 9-ти матчах) і автором двох забитих м'ячів у фінальному поєдинку Володимиром Онищенком:
- Чи віриться вам, що із дня тієї великої перемоги пройшло 45 років, чи немов усе вчора було?
- Я при пам'яті попри те, що мені вже 70 років, тому віриться, і я все добре пам'ятаю. Нічого дивного тоді не відбулося. Усе закономірно, ми просто добре виконали свою роботу, унаслідок чого і завоювали цей кубок. Цей успіх - поєднання багатьох чинників. Окремо без когось чи чогось перемога б не відбулася. Зібралося шикарне покоління індивідуально сильних і різнопланових футболістів. Це покоління збирав не лише Лобановський, а й попередні тренери. Лобановський, зокрема, запропонував новаторську методичну роботу з новою тактичною моделлю, і не однією, а кількома. І ми застосовували їх успішно. Відчували, що нічим не поступаємося ні німцям, ні голландцям, ні командам з інших країн, які були законодавцями моди у світовому футболі. Ми всі герої свого часу, наше покоління зробило все, що змогло. Нехай прийдуть інші і зроблять більше.
- Чи часто згадуєте про той єврокубковий сезон і фінал із «Ференцварошем», коли зустрічаєтеся з вашими колишніми партнерами і друзями?
- Ні, ми про це не згадуємо. Нам не властиво говорити про те, що було. Згадують уболівальники, фахівці, журналісти. Ми ж просто стежимо за тим, що відбувається в сучасному футболі і сподіваємося, що в недалекому майбутньому наші футболісти не тільки повторять, а й перевершать наші досягнення, а ми порадіємо цьому. Як довго цього чекати? Я не фахівець із прогнозів. Сподіваюся, я до цього часу доживу. Або це побачать хоча б мої діти чи молоде покоління вболівальників.
- На вашу думку, чи нинішня молодь досить добре знає історію «Динамо» і про досягнення 1975 го і 1986-го років?
- Гадаю, ті, хто справді вболіває, цікавляться історією. Зараз інформації багато, вона у вільному доступі. В інтернеті можна подивитися ігри за нашої участі. Це вже не є чимось недоступним, навпаки, можливостей стало набагато більше, варто лише захотіти.
- Що у вас залишилося на пам'ять після єврокубкового сезону 1975 го року?
- З дрібниць - німецький «Айнтрахт» подарував електробритву «Брауншвейг», а голландський ПСВ «Ейндховен» - бритву «Філіпс». Ми теж щось дарували, але що саме, не згадаю. Цими подарунками займалися не гравці, а адміністратори. Але все це дрібниці життя. Набагато важливіше, що тоді наша команда була найкращою в Європі. Найбільший і найдорожчий подарунок у моєму житті ми зробили собі самі у вигляді перемоги в Кубку Кубків та Суперкубку. У нас була мета, і ми доклали величезних зусиль, виконали величезну роботу, щоб її досягти. Усім процесом керував прекрасний менеджер Валерій Лобановський, який зміг привести команду до такого успіху, зробити так, щоб ми повірили в те, що це можливо. Також радує, що багато хлопців, моїх партнерів по команді, ще живі, і ми можемо спілкуватися.
А на пам'ять із фінального матчу в мене залишилися фотографії і медаль від УЄФА. З роками у нас з'явилися відеозаписи фінальної гри Кубка кубків із «Ференцварошем» і матчів за Суперкубок Європи з «Баварією».
- Чи відбувалося щось незвичайне напередодні вильоту до Базеля на фінальний поєдинок?
- Так, на матч ми вперше летіли чартером із Києва. Це було винятком із правил. Наскільки я володів інформацією, Лобановський звернувся особисто до секретаря ЦК України Щербицького з проханням надати чартер. Після перемоги над «Ференцварошем» це стало постійним. З метою кращої підготовки, щоб не витрачати сили на переїзди і додаткові посадки, «Динамо» стало літати чартерами.
Але до цього стався ще один цікавий епізод. Перед від'їздом до Швейцарії нас відразу після календарної гри чемпіонату Союзу з «Араратом» закрили на базі. А ми з Вітею Колотовим тільки-но одружилися. Звичайно ж, хотілося вирватися в місто хоча б на кілька годин. Зіграли на релігійних почуттях Лобановського - попросилися з'їздити до Володимирського собору поставити свічки. Лобановський відразу, без розмов дав добро. Ясна річ, спершу побігли по домівках. Але і до Володимирського зайшли, поставили три свічки. Символічно, що за кілька днів рівно три м'ячі забили у ворота «Ференцвароша».
- Ніколи не було думок, що щось може не вийти?
- Коли ми проводили підготовку в 1974-75 роках, запитували себе: а чи не даремно все? Валерій Васильович дипломатично відповів: може щось і вийде. Але в підсумку ця робота виявилася не марною, вона принесла результат. Уболівальники «Динамо» чекали від нас цієї перемоги. Але історія показує, що гучні успіхи приходять не відразу, фундамент для них закладали наші попередники, ветерани минулих років. Покоління футболістів, яке було до нас, робило перші кроки в роботі по досягненню найвищих результатів: виграли чемпіонат СРСР, потім Кубок, потім успішно виступали на євроарені. Ми ж переймали їхній досвід і подолали планку, яка була ними піднята. Це був загальний успіх кількох поколінь, які поступово підбиралися до такого результату. Навіть імпресаріо, який займався організацією зарубіжних матчів і турнірів нашої команди зізнався, що напередодні гри зайшов на тренування до угорців і сказав, мовляв, не хвилюйтеся, «Динамо» вас усе одно обіграє - настільки він був у нас упевнений і знав, на що ми були здатні тоді.
- Яка гра була найскладнішою на шляху до Кубка Кубків?
- По результату може здатися, що з «Ференцварошем» була легка гра. Нічого подібного. Ця команда на своєму шляху вибила англійські клуби і не випадково потрапила у фінал. Угорський футбол тоді був на дуже високому рівні. На нашому шляху також були дуже серйозні команди: і німці, і лідер чемпіонату Голландії... У нас не було жодної легкої гри, починаючи з першої і закінчуючи фіналом. Наприклад, ПСВ «Ейндховен» ми в першому матчі обіграли 3:0, але в матчі-відповіді пропустили першими, і лише завдяки м'ячу Леоніда Буряка зняли питання про переможця. У підсумку програли 1:2, але цього вистачило, щоб пройти далі.
- Що відбувалося в роздягальні після матчу, коли ви принесли туди Кубок?
- Начальник команди Олександр Петрашевський заздалегідь підготував шампанське, напевно, про всяк випадок. Пам'ятаю, у кубок помістилося сім пляшок. Багато менеджерів і фахівців не сумнівалися в перемозі «Динамо». Шампанське ми пригубили, але найяскравіші враження залишилися про те, як нас тепло зустріли в аеропорту, хоча було досить пізно - 22.30. Після невеликої прес-конференції поїхали на базу. Наша улюблена «мама», господиня бази, Ольга Трохимівна Подуран приготувала нам вечерю. Звісно, було шампанське, Валерій Васильович сказав тост, згадав ту розмову, коли ми задавалися питанням - а раптом уся ця робота не принесе результату? «А тепер я можу відповісти на ваше запитання», - сказав Лобановський. Він підняв кубок, подякував нам і привітав нас із першою серйозною перемогою. Ми вірили в мрію - і вона збулася. Вдячний долі за те, що опинився в потрібний час у потрібному місці.
- Чи правда, що у вас було пошкодження напередодні фіналу?
- Так, перед фіналом ми грали з «Араратом» у чемпіонаті, і після того матчу у багатьох були травми. Поєдинок у Єревані був серйозним, ніхто нікому не хотів поступатися. У мене був мікронадрив м'яза. Певний дискомфорт я відчував. Проте, ми ґрунтовно підготувалися до цієї гри, а результат вписаний в історію. На щастя, наша медицина спрацювала максимально ефективно, і всі підійшли до матчу в бойовій готовності. Звичайно, були думки, що міг і не зіграти у фіналі, але не більше того. В іншому спогади, звичайно, приємні.
- Який забитий м'яч «Ференцварошу» вам більше подобається?
- Ті м'ячі, які приносять результат команді, найбільш пам'ятні. Звісно, вони обидва принесли задоволення. Це нормально, хтось створює моменти, хтось їх завершує. Тут немає нічого надприродного. Не я б забив, так це зробив би хтось інший, це не настільки важливо. Тоді в «Динамо» виступали гравці, для яких не було другорядних матчів. Люди були за характером переможцями і мали мету - Кубок Кубків.
Щодо другого гола... Пам'ятаю, раніше у складі юнацької збірної СРСР я грав у Франції проти збірної Англії, і вдалося забити приблизно з цієї ж «точки». З-за меж штрафного майданчика, ударом у ближню «дев'ятку». Можливо, це була вже не випадковість, а певний навик сформувався, наслідок зробленого - позиція на полі, з якої ти можеш забити.
- У тому сезоні на другі тайми ви могли не виходити, адже всі свої сім м'ячів забили до перерви...
- Для другого тайму у нас був Блохін (посміхається). Він, на відміну від мене, забивав у тому Кубку кубків тільки у другій 45-хвилинці.
- Слідом за Кубком Кубків «Динамо» перемогло в Суперкубку УЄФА, розтрощивши «Баварію». Ця перемога для динамівців була більш значущою?
- Не варто говорити про одну гру з «Ференцварошем». Йдеться про довгий шлях. Тут ПСВ, «Айнтрахт», софійський ЦСКА, який був непоганою командою. Та й із турецьким «Бурсаспором» попотіти довелося. У Кубку Кубків провели 9 ігор, а проти «Баварії» - усього дві. Правда, грали ми проти чемпіона Європи серед клубів. Я б не став порівнювати ці два турніри - один довший, другий - короткий.
- Що за метаморфоза сталася з командою, яка в 1975-му виграла Кубок Кубків, а за рік поступилася «Сент-Етьєну» після домашньої перемоги 2:0?
- Можливо, була неправильна підготовка. На наші плечі лягло величезне навантаження. У 1974-му році «Динамо» виграло і Кубок, і чемпіонат, пройшли всю осінь у єврокубках. 1975-й - те ж саме, чемпіонство і єврокубки. Повернувшись після 18-ти денної відпустки, було відчуття, що ми не відпочили. І відразу ж виснажлива підготовка - виїхали у високогір'я, де ніколи раніше не готувалися. Почуття втоми не залишало щодня. У 1976-му році ми були далеко не такими свіжими, як два роки до цього. Спад стався через перевантаження. Звинувачувати когось одного несерйозно.
