Історія світового футболу знає приклади, коли на найбільших турнірах, тих же чемпіонатах планети, «вистрілювали» мало кому знайомі «джокери».
Наприклад, сам «король футболу» Пеле на мундіаль-1958 їхав запасним форвардом, вийшовши на поле лише у третьому, останньому матчі групового раунду.
А перед домашнім чемпіонатом планети в 1990 році тренер збірної Італії Адзельо Вічині, маючи потужну обойму форвардів в особі Роберто Баджо, Джанлуки Віаллі, Роберто Манчіні та Альдо Серени (на хвилиночку, із 22 голами голеадор №1 першості країни в попередньому сезоні), зовсім не бачив основним гравцем нападу Сальваторе Скілаччі. А Тото взяв та здивував всіх - забив 6 м'ячів і став найкращим бомбардиром тієї світової першості.
Радянський і пострадянський футбол у цьому плані має свого Пеле і Скіллачі «в одному флаконі» - його звуть Валерій Поркуян. Утім, тут виникає дуже цікаве психологічне питання. Яке? Про це наприкінці статті
ПОРКУЯН - ФУТБОЛІСТ
Кілька років тому в Кропивницькому (тоді ще Кіровограді) місцеві журналісти з гордістю розповіли про своє місто - це, мовляв, українські Афіни. Вони мали на увазі, що професійний театр країни народився там, і його батьки-засновники - вихідці з цього благодатного краю. Не посперечаєшся, треба лише згадати імена Марка Кропивницького, всю сім'ю Тобілевичів, а це брати Іван (псевдонім Карпенко-Карий), Панас (Саксаганський), Микола (Садовський), їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. У тому ж першому професійному театрі, що запрацював у затишному місті на березі Інгулу наприкінці ХІХ століття, починали свій славетний шлях Михайло Старицький та Марія Заньковецька.
У відповідь на ці нагадування я помітив: «Ви можете пишатися не лише історією свого театру, а й футболу. У вас починали зірки 70-х - 80-х років Володимир Веремєєв, Вадим Євтушенко, Михайло Михайлов. Пізніше - Андрій Канчельскіс, Андрій Русол, Сергій Назаренко, Андрій Пятов, Євген Коноплянка. Але піонер цього почесного списку - Валерій Поркуян».
ПЕРШІ КРОКИ. Валерій Семенович Поркуян (у роки його футбольного становлення журналісти у звітах про матчі писали прізвище Паркуян, через «А»), народився в Кіровограді 4 жовтня 1944 року. Хлопчиськом виділявся серед однолітків тим, що швидше за всіх бігав і далі за всіх стрибав. Пацана звали в дитячі легкоатлетичні секції, але йому там було нецікаво, його вабив футбольний м'яч.
Спочатку Валерка «корифеїв» у дитячому дикому футболі - на вигонах, на заміських лугах. При цьому, не повірите, вважав за краще грати босоніж, та на саму «поляну» добиратися не громадським транспортом, як і не на велосипеді, а лише бігом. Ось так і робилися перші в житті кроси: до «галявини» 5 км, назад стільки ж. І при цьому діставатися до умовної фінішній стрічці лише першим.
Валерій Поркуян у дії
Коли відкрилася ДСШ місцевої «Зірки», почав займатися в ній. Хоча навіть у ті часи - наприкінці 50-х - його прихід вважався запізно - в 14 років. Однак хлопець здолав цей перший серйозний у житті виклик, оцінка того - запрошення до дорослої команди рідного міста у 18-річному віці.
А незабаром на нього поклав око тодішній наставник вінницького «Локомотива» Матвій Черкаський. Про нього треба сказати окремо.
Ця людина - легенда футболу, тільки не вінницького, а одеського. Матвій Леонтійович - фронтовик, у бою був важко поранений. Хірурги мали намір ампутувати ногу, але він наполіг, щоб цього не робили. Черкаський переніс на нозі 10 операцій, та навіть стала коротшою за іншу. І при цьому вчорашній солдат продовжував грати у футбол за команди рідної Одеси. Лівий край «Харчовика» (так після війни називався «Чорноморець») забив у першому своєму сезоні 14 м'ячів (загалом же - більше 30). Багато десятиліть входив до тренерського штабу «Чорноморця», тепер - його нью-йоркської «дочки». Як селекціонер, Черкаський відкрив багато талантів. Поркуян - у першому ряду.
Так ось, Матвій Леонтійович запам'ятав молодого форварда «Зірки». Коли він повернувся з Вінниці в Одесу другим тренером «Чорноморця» («моряки» якраз підвищилися у класі - заграли в еліті), то одним із перших, кого він покликав у команду, і був Валерій Поркуян. Там хлопець швидко освоївся, став постійним гравцем основного складу. На форварда звернув увагу наставник олімпійської збірної СРСР Гавриїл Качалін і покликав до своєї дружини на контрольні матчі. В одній з ігор олімпійців Валерій забив красивий м'яч і вирішив долю зустрічі.
НЕ ДРЕЙФУЙ, ОДЕСА! Перші успіхи Поркуяна в «Чорноморці» не залишилися непоміченими скаутами провідних клубів Союзу. Так, до «Спартака» його рекомендував один із найкращих у минулому форвардів червоно-білих Сергій Сергійович Сальніков; ЦСКА готовий був іти за своїм второваним шляхом - армійська повістка в зуби та кроком руш виконувати «почесний обов'язок», як було записано в законах держави. Але спочатку були «м'які» розмови-спокуси. Їх вів не хто-небудь, а сам Всеволод Михайлович Бобров. У київських же динамівців тоді був свій «чарівник», якого звали Володимир Васильович Щербицький.
Треба зауважити, що в «Чорноморці» Поркуян здружився з Валерієм Лобановським, який грав у той час за одеський клуб. Мабуть, старший за віком, до того ж розсудливий новий приятель порадив йому не поспішати - хто знає, можливо, в цих іменитих командах на нього чекає доля вічного резервіста. Та й сам Валерій не рвався залишати «перлину біля моря». Не рвався і зі спортивних причин (краще бути першим в Одесі, ніж другим у Києві або Москві), і з особистих причин - «любов ненавмисно наскочила», як колись співав інший знаменитий одесит.
Але любов любов'ю - а дзвінок із ЦК Компартії України в Одеський обком такі «дрібниці» не враховує.
У Києві Поркуян чесно зізнався у своїх сумнівах головному тренеру «Динамо» Віктору Маслову. Реакція Діда була простою: «Не дрейфуй, Одеса!».
«ФАРТОВИЙ ПОРКУША». Це прізвисько приклеїлося до Валерія в 1966 році. Збірна СРСР готувалася до чемпіонату світу в Англії. У ті часи, на відміну від сьогоднішніх, національні першості не переривалися навіть із таких важливих приводів.
Тодішній головний тренер збірної СРСР Микола Петрович Морозов на різні тренувальні збори і контрольні матчі перед мундіалем залучав до десятка київських динамівців. Зокрема - Віктора Баннікова, Йожефа Сабо, Віктора Серебряникова, Віталія Хмельницького, Василя Турянчика, Вадима Соснихіна, Леоніда Островського, навіть зовсім юних Анатолія Бишовця з Володимиром Мунтяном.
30 жовтня 1968 р. Нульова нічия з тбіліськими одноклубниками дозволила киянам утретє поспіль виграти чемпіонат СРСР. Для Валерія Поркуяна (стоїть другим зліва) це союзне «золото» стало останнім. Уже в 1970-му він знову буде захищати кольори «Чорноморця»
Отже, підготовка до чемпіонату світу - само собою, а першість СРСР - за розкладом. 4 квітня у стартовому турі в домашньому матчі проти «Зеніту» Поркуян відкрив рахунок, і цей гол став його першим у складі «Динамо». А вже трохи менше ніж за місяць, за підсумками 6 турів цей дебютант біло-синіх, забивши 5 м'ячів (по одному - «Зеніту», «Крильям Совєтов», ростовському СКА і відразу два - мінським одноклубникам), разом із Бишовцем вийшов у найкращі бомбардири союзної «вишки».
Мабуть, подібна статистика вразила члена тренерської ради Федерації Союзу Гавриїла Качаліна, який настійно закликав Морозова включити Поркуяна в головну дружину на її завершальний перед світовою першістю збір. А хто відмовить такому авторитету як Гавриїл Дмитрович - адже це він привів збірну Союзу до золотих медалей на Олімпіаді в Мельбурні в 1956-му і до завоювання першого Кубка Європи в 1960-му.
У контрольних матчах у складі збірної Валерій відзначився ще чотирма голами і разом із одноклубниками Банніковим, Сабо, Серебряниковом та Островським потрапив до остаточної заявки на ЧС-1966.
«БРОНЗОВА БУТСА». У груповому турнірі суперниками збірної Союзу були італійці, які не потребують додаткової реклами. Далі - нікому не відомі футболісти КНДР, які натворили в тому сезоні грандіозний «шерех». Треті - півфіналісти попереднього чемпіонату світу чилійці.
Напад червоно-білої збірної був «упакований» найкращими на той період форвардами: Славою Метревелі, Ігорем Численком, Галімзяном Хусаїновим на флангах, а в центрі Анатолієм Банішевським та Едуардом Малофєєвим. Поркуян точно бачився тренерам лише в запасній обоймі.
У перших двох турах групового раунду - з корейцями (3:0) та італійцями (1:0) - радянські футболісти набрали максимум очок, і Морозов зважився на третю зустріч із чилійцями виставити вчорашніх дублерів, у тому числі Поркуян. Той і відзначився, забивши південноамериканцям два м'ячі. Загальний рахунок гри - 2:1, збірна СРСР пробилася до чвертьфіналу, не втративши в групі жодного очка.
У Сандерленді в цьому раунді на наших чекав не рядовий суперник - збірна Угорщини. Звичайно, це була вже не та сама знаменита збірна країни початку і середини 50-х років - «золота команда» Пушкаша, Кочіша, Цібора, Хідегкуті. Але все одно - одна з найсильніших національних дружин континенту. В середині 60-х її кольори захищали гравці міжнародного рівня Флоріан Альберт, Ференц Бене, Кальман Месей, Янош Фаркаш, Дьюла Ракоші.
23 липня 1966 р. Менш ніж за годину Валерій Поркуян (сидить у центрі) відправить переможний м'яч у ворота угорської команди, вивівши збірну СРСР до півфіналу чемпіонату світу
Морозов, як і більшість тренерів, не садив на банку гравців, які принесли перемогу в попередній грі. Тому Поркуян знову був заявлений у стартовому складі. Уже на 5-й хвилині він своїм ударом «перевірив» воротаря угорців Геллеї - той м'яч зафіксувати не зміг, і Численко, який опинився поруч, відкрив рахунок. Відразу після перерви на 46-й хвилині Валерій після подачі Хусаїнова зі штрафного забив другий м'яч. Хоча мадяри відчайдушно намагалися відігратися, і в другій половині зустрічі територіальна перевага була на їхньому боці, домоглися вони лише голу престижу у виконанні Бене.
Півфінал у Ліверпулі зі збірною ФРН. Коментарі зайві, у складі німців - імениті Уве Зеєлер, Гельмут Халлер, Карл-Хайнц Шнеллінгер та молоді таланти, кому ще належить прославитися в майбутньому, Франц Беккенбауер із Зеппом Майєром. Матч трагічний: із важкою травмою Сабо вже на 18-й хвилині (тоді заміни не допускалися), з вилученням Численка на 47-й хвилині. Програш - 1:2. На голи Халлера і «Кайзера Франца» радянська команда відповіла лише одним - на 88-й хвилині. Забив його саме Поркуян. Перед самим фінальним свистком Валерій міг стати рятівником збірної Союзу - виграв повітря у захисника німців, але спрямував м'яча трохи вище поперечини.
За підсумками ЧС-66 найкращим бомбардиром став великий португалець Еусебіо («Чорна пантера», «Чорна перлина») - з 9 голами. Він завоював «золоту бутсу». «Срібну» з 6 точними ударами - німець Халлер, а наш Поркуян за 4 голи разом із Беккенбауером, угорцем Бене та героєм фіналу Джеффом Херстом, який відзначився хет-триком у вирішальній грі на «Уемблі», - був нагороджений «бронзовою бутсою».
Герої ЧС-1966 - Валерій ПОРКУЯН, Йожеф САБО, Віктор СЕРЕБРЯНИКОВ - незабаром після повернення додому
Ось і виходить, що в Англії Валерій повторив долю Пеле - із запасних у герої. Пізніше його аналогічний подвиг повторить Скіллачі, про що ви вже читали. Але головна інтрига статті нехай і далі залишається такою і до фіналу.
ПІСЛЯ ТУМАННОГО АЛЬБІОНУ. Повернувшись з англійського ЧС, Поркуян, як не дивно, не зміг продовжити свою тріумфальну голеадорську ходу в «Динамо». І це в найкращі роки Масловської команди! Утім, судіть самі:
Форварди «Динамо» в чемпіонській трьохлітці
У чому причина «гальмування» бомбардирської статистики Валерія? Серйозні фахівці не можуть прийти до єдиної думки. Одні вважають, що в усьому винен він сам. Інші бачать першооснову в якійсь недовірі тренерського штабу, навіть керівництва. Треті - мало не в інтригах всередині колективу.
Зовсім не збираюся обговорювати останню версію, мисливців поритися в брудній білизні нині вистачає. Зауважу лише, що Віктор Олександрович Маслов, який сам залишив «Динамо» зовсім не з власної волі, і на початку 70-х років знову очолив рідне йому «Торпедо», умовляв Поркуян піти за ним.
Однак Валерій свій вибір зробив - він повернувся до Одеси, що стала йому близькою. У 26 матчах у сезоні-1970 забив 10 м'ячів, що привернуло до нього нову увагу тренерів збірної СРСР. Її вкотре очолив «добрий ангел» Поркуяна Качалін. Щоправда, хоча Валерій і поїхав на мундіаль до Мексики, усі три матчі у групі він просидів на банці.
Об'єктивно Качалін мав рацію: на той момент нещодавні партнери Поркуяна по нападу київського «Динамо» - Бишовець, Пузач та Хмельницький - виглядали краще, як і їхні одноклубники - москвич Геннадій Єврюжихін та тбілісець Гіві Нодія.
Поркуян увійшов в історію ЧС-70 зовсім з іншого приводу. У групі А господарі світової першості мексиканці та збірна Союзу набрали однакову кількість очок - по 5 за однакової різниці забитих і пропущених м'ячів (по «+5»). За тодішнім регламентом рішення, хто яке місце мав посісти, визначав жереб.
За традицією тягнути його повинен був капітан команди - Альберт Шестерньов. Але той зовсім нещодавно, на ЧЄ-1968, «прославився» своєю нефартовістю. Тоді в суперечці з італійцями теж усе вирішував жереб, і Альберт, довго обираючи між «орлом» і «решкою», в підсумку «промазав». Ще раз вкласти долю команди в руки Шестерньова не наважилися. Замість цього згадали «фартового Поркушу» - його і відправили на жеребкування.
Вибір суперників по 1/4 фіналу був: або Італія, або Уругвай. Апеннінці об'єктивно були сильнішими за південноамериканців, та й той жереб 1968 року ще був свіжий у пам'яті. Поркуян витягнув того суперника, про якого мріяла більшість радянських фахівців і вболівальників - Уругвай. Валерія готові були носити на руках...
Результат чвертьфінального матчу пам'ятний досі: основний час - 0:0, хоча збірна СРСР володіла перевагою. Міг відзначитися Хмельницький уже на перших хвилинах матчу. У додатковий час Бишовець забив гол у ворота уругвайців. Голландський суддя ван Раверс м'яч не зарахував, помилково угледівши положення «поза грою».
Додатковий час, 116-а хвилина. Боротьба армійця Афоніна і уругвайця Кубільї за м'яч. Той вийшов за межі поля - у цьому не сумнівалися футболісти збірної СРСР. І, чекаючи на свисток арбітра, зупинилися. А Кубілья «видряпав» м'яча, скинув на голову Есперраго, який і поцілив у неприкритий кут. Помилився суддя чи ні, але радянські футболісти мали боротися до кінця.
Потім знаменитий статистик футболу Костянтин Сергійович Єсенін (син поета) напише: «Гіркий урок у тому, що, звикнувши у внутрішніх змаганнях до численних апеляцій і дискусій, наші футболісти самовільно припинили гру, коли м'яч на мить опинився за їхньою лінією воріт. Було порушення чи ні - прерогатива суддів і лише суддів». Чим ця давня фраза Єсеніна не актуальна сьогодні?
А знаєте, кого звинувачували? Правильно, Поркуяна. Не тих, мовляв, витягнув. «Ті» - це італійці, у складі яких тоді звіздили Альбертозі, Факкетті, Бургніч, Доменгіні, Ріва, де Сісті, Рівера, Маццола. Італійці, які в іншому чвертьфіналі винесли мексиканців (господарів!), потім німців, і лише у фіналі поступилися бразильцям на чолі з Пеле.
Але як би там не було, Валерій є учасником фінальних турнірів двох чемпіонатів світу. Досягнення, яке в Україні підкорилося одиницям.
ПІСЛЯ МЕКСИКИ. Сезон 1970 року для «Чорноморця» не був вдалим. Відставши від «Зеніта» буквально на одне очко, одесити залишили вищий дивізіон. Поркуяна до себе в «Дніпро» кликав давній товариш Лобановський. Валерій не міг відмовити тезці, але і не міг залишити улюблений клуб відразу після пониження у класі. Він заграв у тренера Лобановського в «Дніпрі» вже в 1972 році. І грав там до 1975 року, провівши за новий клуб 103 матчі і забивши 18 голів.
Підіб'ємо підсумки ігрової кар'єри Поркуяна: в чемпіонатах СРСР - 208 матчів, 43 голи. Володар золотих медалей сезонів-1966, 67, 68. Володар Кубка Союзу-1966. У списках «33 найкращих» - 1 раз. У збірній СРСР - 8 матчів, 4 голи. Як футболіста його відрізняли висока стартова швидкість, витривалість, хороша гра головою і сильні удари з обох ніг.
ПОРКУЯН - ТРЕНЕР
Почав працювати на цьому терені Валерій Семенович у штабі одного з тренерів, під чиїм керівництвом виступав ще гравцем в Одесі (після Києва), - у штабі Сергія Йосиповича Шапошнікова. Тільки не в «Чорноморці», а в «Таврії». Щоправда, через формальні причини, заявити Поркуяна туди не вдалося, і Шапошніков порадив почати самостійну роботу в керченському «Авангарді».
Ну а потім професійне життя Валерія Семеновича знову виявилася пов'язане з «Чорноморцем», на благо якого він працює і донині. Селекціонером до одеського клубу його запросив Віктор Євгенович Прокопенко. Поркуян проявив себе непоганим «шукачем талантів» - саме він відкрив у Дніпропетровську Володимира Поконіна, а в Чернівцях Віктора Пасулько.
Цілих 10 років (з 1983 по 1993 рік) Валерій Семенович присвятив сільському аматорському футболу - очолював команду «Благо» Одеської області. Він не соромився йти в помічники або в селекціонери до більш молодих Леоніда Буряка і Семена Альтмана, працювати в «Чорноморці-2». Його ім'я по праву увічнено на Алеї футбольної слави одеського клубу.
Свою зірку на одеській Алеї футбольної слави Валерій Поркуян отримав у 2014 році
ВЛАСНІ ВІДЧУТТЯ. Особисто з Валерієм Семеновичем я не був знайомий до 2004 року. Готуючи великий спеціальний репортаж про перший розіграш Суперкубка України між «Динамо» і «Шахтарем», а він проходив у Одесі, я не захотів втратити можливість поспілкуватися з Поркуяном перед телекамерою. Він позитивно відгукнувся на мою пропозицію, і, отримавши «добро» від тодішнього головного тренера «Чорноморця» Семена Йосиповича Альтмана, ми з оператором вирушили на базу «моряків».
Вийшло доволі цікаве інтерв'ю. Валерій Семенович відверто розповідав і про свої роки футболіста, і тренерський досвід. Про людей, яких він згадував, Поркуян відгукувався доброзичливо і коректно. При цьому в його словах і в його виразі очей вiдчував не чергову ввічливість, а цілковиту щирість.
Оскільки інтерв'ю записувалося в їдальні тренувальної бази, приміщення один за іншим заповнювали футболісти. В очах одних проскакувало щире здивування: ого, в рідних пенатах вони впізнали розміщені на камері і мікрофоні логотипи авторитетної телекомпанії і футбольної програми. В очах інших гравців читалося нерозуміння. Чому інтерв'ю знімається не з ними, а з тренером поважного віку? Особливо активні з таких почали посміхатися, гриміти посудом, навіть піджартовувати.
Наш молодий оператор, незадоволений сторонніми шумами, що потрапляли на звукову доріжку відеозапису, почав дратуватися і буркнув, нехай, мовляв, заслужать ще право на інтерв'ю. Валерій Семенович добродушно посміхнувся, лише зауваживши: «Не звертайте увагу. Гарячі, тому і «підскакують». Дай Боже, щоб цим бурчанням не обмежилося їхнє честолюбство».
Ось такий Валерій Поркуян - талановитий футболіст, який, можливо, не до кінця реалізував свій потенціал. Порядна, позитивна людина.
А тепер головне питання, яке постало на самому початку статті: до кого із запасних, які проявили себе на чемпіонатах світу найкращим чином, ближчий наш герой? До «короля» Пеле або «факіра на годину» Скіллачі? Відповідь дадуть вони кожен собі сам.
У будь-якому випадку, Валерій Поркуян уже зайняв своє гідне місце в історії українського, радянського і міжнародного футболу.
Семен Случевський, Володимир Кулеба, «Першопрохідці»
