Пропонуємо до вашої уваги главу з книги Семена Случевського та Володимира Кулеби «Першопрохідці», присвячену видатному динамівському півзахисникові.
***
Якщо велика частина гравців першої «золотої» команди 1961 року - Войнов, Каневський, Базилевич, Біба, Лобановський, Турянчик, Сабо - була запрошена до «Динамо» ще Олегом Олександровичем Ошенковим, то першим футболістом, кого залучив В'ячеслав Дмитрович Соловйов, буквально через місяць після свого призначення наставником у київський клуб, став 19-річний Віктор Серебряников.
СЕРЕБРЯНИКОВ - ФУТБОЛІСТ
Віктор - вихованець запорізького «Металурга». Грав там на позиції лівого інсайда - «десятки». Юному таланту допомогли розвинутися своїми порадами та доброзичливим ставленням два досвідчених партнера, що переїхали догравати «за віком» із київського «Динамо» до Запоріжжя, - центрфорвард Сергій Коршунов і правий інсайд Віктор Терентьєв. Той самий, який також незабаром повернеться до Києва, але вже - до тренерського штабу Соловйова.
На перший погляд, загадка: звідки москвич Соловйов міг знати юного запорожця Серебряникова, що грав у Класі «Б», по-сучасному в першій лізі, коли його і в Києві практично не знали? Відповідь проста. До «Динамо» В'ячеслав Дмитрович тренував юнацьку збірну СРСР, і відповідно запрошував туди Віктора.
Правда, всього лише на два матчі. Спочатку програли старшим товаришам - молодіжній збірній Союзу (3:4), але Серебряников свій м'яч забив. А потім була нічия з чемпіонами Європи, однолітками з Болгарії (2:2), де наш герой теж відзначився, і тим самим вразив тренера. Парадокс ще полягає в тому, що до цих зустрічей Соловйов зовсім не горів бажанням бачити Серебряникова в складі своєї юнацької команди, проте його переконав головний тренер першої збірної Гавриїл Дмитрович Качалін.
Київські вболівальники вперше познайомилися з Віктором в формі «Динамо», та ще відразу заявленим у стартовий склад 13 вересня 1959 року в незвичайному домашньому матчі проти... збірної СРСР.
Національна команда готувалася до першого чемпіонату Європи (тоді він ще офіційно називався Кубком УЄФА), на якому і перемогла через рік у Парижі. Але поки їй потрібні були гідні спаринг-партнери. Чому саме «Динамо» було обране тодішнім наставником збірної Союзу Михайлом Якушиним для такої ролі? Причин дві:
- київський клуб був мінімально «обібраний» тренерами збірної (до неї був викликаний лише Юрій Войнов);
- ставка Соловйова на молодь, яка тільки почала грати в основі (Гаваші, Сабо, Бібу, Базилевича, Каневського, Турянчика, Лобановського), вже принесла свої плоди, чотири перемоги поспіль, і підняла «Динамо» з останнього рядка в середину турнірної таблиці.
Злагодженість нової команди помітили досвідчені наставники збірної. «Динамо» цю зустріч програло з великим рахунком - 2:5. Здавалося б, ганьба! І найобразливіше - пропустити гол від одноклубника. Юрій Войнов у майці збірної своїм фірмовим сильним ударом здалеку також пробив ворота рідної команди.
Але тренери оцінили агресивність київської молоді, яка часто створювала небезпечні моменти біля воріт Льва Яшина. Поруч із Каневським, Бібою, Базилевичем був помітний і новий лівий край Серебряников.
Однак Віктор вважав, що це зовсім не його позиція, навіть відмовився грати на лівому фланзі. Соловйов розлютився, мовляв, він «молодому» надав довіру, ввів відразу в основу. Не хочеш, йди в дубль, конкуруй за місце в складі з нуля. І поставив Серебро в грі за дубль правим інсайдом.
Це було потрапляння в «десятку», точніше, в «вісімку» - під таким номером у тогочасній розстановці на полі грали праві напівсередні нападники. Під цим номером Серебряников провів усе своє футбольне життя.
А воно було досить успішним. За 12 сезонів у «Динамо» Віктор завоював чотири золоті медалі, три срібні, двічі ставав володарем Кубка Союзу. За підсумками дев'яти сезонів його включали до почесного списку «33-х кращих», із них - двічі під №1. Серебряников - своєрідний рекордсмен радянського, і відповідно, українського футболу. Він брав участь у фінальних стадіях трьох (!) чемпіонатів світу: у Чилі в 1962-му, в Англії в 1966-му та в Мексиці в 1970-му. Лише через 20 років повторити це досягнення вдалося динамівцям іншого зоряного покоління - Віктору Чанову, Володимиру Безсонову й Анатолію Дем'яненку, для яких третім мундіалем став турнір в Італії в 1990-му.
10 червня 1970 р. Чемпіонат світу в Мексиці. Цей матч, виграний у Сальвадора (2:0), стане для Віктора Серебряникова останнім у складі збірної СРСР. Ще через 9 місяців травма поставить хрест на його кар'єрі
Серебряников був один із лідерів «соловйовського» складу біло-синіх, але з приходом в клуб Віктора Маслова він, на відміну від своїх не менш заслужених товаришів, відразу вписався і в «масловську» філософію футболу.
А вона була простою: у сучасній грі не може бути поділу на «солістів», які грають на чистих м'ячах, і на «чорноробів, що тягають рояль». Усі повинні вміти підтримувати та розвивати атаку; усі, починаючи від центрфорвардів, повинні вміти відбирати м'яч, пресингувати, брати участь в інших оборонних діях.
Кінець 60-х. Півзахисник київського «Динамо» Віктор Серебряников проти хавбека московського «Динамо» Юрія Сьоміна
Було б несправедливо не відзначити, що чималу частку зі своїх 70 голів у чемпіонатах країни Серебряников забив саме зі стандартів, і саме своєю фірмовою «дугою». М'яч огинав стінку, збудовану з суперників, обертаючись і по вертикалі, і по горизонталі. Здавалося, шкіряний снаряд зметнувся в небо, та ще в стороні від воріт, але потім, незрозуміло яким чином, немов примагнічений до «дев'ятки» створу воріт, він опускався саме туди.
Звичайно, свою «дугу» Віктор придумав не сам, у чому відверто і зізнався - він підгледів її у чарівників-бразильців у нечастих зустрічах із ними в ту пору. Такі витончені штучні прийоми бразильців зараз побачити набагато простіше: ТБ та інтернет дозволяють. Хто ж заважає нинішнім футболістам освоїти такий удар?
Із красивими голами «дугою Серебряникова» познайомилися і зарубіжні вболівальники. Так, у 1969-му, в Кубку європейських чемпіонів він забивав «Аустрії» та «Фіорентині». Особливо шикарним був гол у ворота чинного чемпіона Італії - з кута штрафного майданчика Серебро бив точно, витончено, ніби ювелір робить свою роботу.
Семен Случевський, Володимир Кулеба, "Першопрохідці"
