Вдруге поспіль виборовши чемпіонське звання, кияни підкріпили власне домінування на внутрішній арені виграшем національного кубку, фіналу якого перед цим вони не могли дістатися протягом трьох сезонів.
Так, перш ніж повторити свій кубковий успіх 1978-го, динамівці двічі поступалися в чвертьфіналах (1979, 1981) і одного разу – в півфіналі (1980). Для будь-якого іншого клубу така стабільність була б стовідсотковим приводом для гордості. Але не для «біло-синіх».
Із деякою натяжкою передчасний вихід з кубкових перегонів українського гранду можна пояснити зміною формату змагань. Якщо у 1978-му кожна дуель, за виключенням вирішальної, складалася з двох матчів, то починаючи з наступного сезону суперники зустрічалися по одному разу. Це позбавляло фаворитів права на помилку і додавало розіграшу непередбачуваності.
Окрім того, несподіваним ноу-хау стала заміна початкових стадій плей-офф груповими одноколовими турнірами, що змушувало учасників у лютому-березні проводити в середньому по п’ять матчів через два дні на третій. Зокрема, «Динамо» у 1979-му грало свої поєдинки у грузинському селищі Леселідзе, а два наступні роки вирушало місити багнюку у Закарпаття – в Ужгород та Мукачеве.
Проте у сезоні-1982 кияни, як і їхні тбіліські одноклубники, отримали путівку до чвертьфіналу автоматично. Цей привілей виглядав водночас логічним і заслуженим: обидві динамівські команди пробилися до весняної стадії єврокубків, а отже мали вирішувати на початку березня набагато складніші завдання. Грузинів у Кубку кубків очікувало протистояння з польською «Легією», українців у Кубку чемпіонів – з англійською «Астон Віллою».
Початок 1982 року для підопічних Валерія Лобановського взагалі видався насиченим і виснажливим. Причина тому – підготовка збірної СРСР до першості світу в Іспанії, куди зрештою поїхали відразу восьмеро представників чинного чемпіону країни.
Старт мундіалю був призначений на червень, проте освоювати Піренеї провідні динамівські футболісти почали відразу після Нового року. Трохи відпочивши під час короткої відпустки та отримавши ювілейні, десяті в історії клубу золоті нагороди, якими тріумфаторів урочисто нагородили в палаці «Україна», вони відбули до розташування національної команди. Протягом якогось місяця та провела в Іспанії два тренувальні збори і зіграла сім товариських зустрічей з місцевими клубами. Першу – в день народження Лобановського, 6 січня, завершальну – 11 лютого.
6 січня 1982 р. Збірна СРСР перед товариським матчем проти «Сельти». Гості переможуть завдяки хет-трику Олега БЛОХІНА (стоїть третім ліворуч) – 3:0
Зі своїми партнерами, які тим часом закладали функціональний фундамент майбутніх перемог на Чорноморьскому узбережжі, збірники воз’єдналися лише за три тижні до першої гри з «Астон Віллою». І майже весь час, що залишався до початку офіційного сезону, динамівці відновлювали ігрові зв’язки у Швейцарії, де, зокрема, завдали трьох сухих поразок представиникам першого та другого тамтешніх дивізіонів.
Перед домашнім двобоєм з бірмінгемцями, котрий приймав Сімферополь, велике питання викликав стан травмованих Володимира Безсонова та Олега Блохіна. Лікарі такі встигли своєчасно поставити на ноги обох, проте якщо 29-річний бомбардир провів на полі усі 90 хвилин, то його молодшого товариша довелося міняти вже у середині першого тайму. Пошкодження динамівський капітан зазнав у простій ситуації – вочевидь, далася взнаки в’язкість газону стадіону «Локомотив». Як наслідок – три місяці без футболу... Участь у чемпіонаті світу півзахисник все ж таки взяв, однак весняну частину сезону, а отже і всі поєдинки Кубку СРСР, пропустив, так і не долучившись до завоювання почесного трофея.
За сумою двох матчів «Астон Віллі» динамівці поступилися і, як виявилося пізніше, звільнили їй шлях до Кубку чемпіонів. Все вирішилося в Англії, де не дуже впевнено відіграв Віктор Чанов – єдиний новачок «біло-синіх» за підсумками зимового міжсезоння. Не в останню чергу завдяки екс-голкіперу «Шахтаря» кияни в Сімферополі зберегли свої ворота в недоторканості (0:0), але за два тижні все пішло шкереберть. Ще до перерви Чанов припустився двох результативних помилок, які й забезпечили перемогу «Вілли» з рахунком 2:0.
Можливо, той матч змусив Лобановського дещо засумніватися в 22-річному футболісті, а може, тренер й не збирався відразу робити з новобранця першого номера. Так чи інакше, надалі Валерій Васильович намагався тримати в тонусі й нагороджувати ігровим часом обох голкіперів основної обойми – Чанова і Михайла Михайлова, який провів прекрасний чемпіонський сезон-1981.
І саме Михайлов отримав свій шанс у чвертьфінальній зустрічі Кубку СРСР з мінським «Динамо», яка чекала на киян вже за чотири дні після повернення з Бірмінгему.
Білоруси, завоювавши перепустку до вищої ліги в 1979-му, під орудою амбітного наставника Едуарда Малофеєва протягом двох наступних сезонів обросли м’язами і дозріли до вирішення по-справжньому складних завдань. У 1982-му команда поєднувала в собі силу молоді та досвіду і була здатна створювати проблеми будь-якому супернику. Разом зі знаними майстрами Юрієм Пудишевим, Олександром Прокопенком, Юрієм Курнєніним, Сергієм Боровським, який вже вважався основним захисником збірної СРСР, про себе у весь голос заявляли ще по-справжньому не обстріляні Сергій Алейніков, Сергій Зигмантович, Сергій Гоцманов. На цих перспективних хлопців незабаром робитиме ставку й сам Лобановський, коли одноосібно очолить національну команду.
На попередньому кубковому етапі Мінськ без зайвих труднощів виграв ленінградську групу, втративши лише одне очко в п’яти матчах, після чого в 1/8 фіналу буквально знищив у гостях смоленську «Іскру» – 5:1, забивши два перші м’ячі на 4-й та 6-й хвилинах.
Цікаво, що серед шести клубів, які окрім киян та тбілісців отримали право зіграти в 1/4 фіналу, значився лише один колишній володар Кубку Союзу – московське «Торпедо». Ну а найбільше здивування викликав виліт на груповому етапі віце-чемпіона-1981 «Спартака», якому перейшла дорогу та сама «Іскра»…
Щодо мінчан, найвищим кубковим досягненням яких залишалась участь у фіналі-1965, то вибувши у 1981-му на чвертьфінальній стадії, вони тепер палали бажанням пройти ще довший шлях.
Звісно, по відношенню до підопічних Малофеєва жереб повівся безжально, змусивши їх протистояти чемпіону, та ще й у Києві. З іншого боку, певною компенсацією стали для них кадрові втрати суперника. Напередодні динамівського дербі компанію Безсонову в лазареті склали Сергій Балтача, Леонід Буряк та Володимир Веремєєв! Двоє останніх по суті були головними креативщиками української команди, її мозковим центром, і відсутність обох відразу виглядала справжнім подарунком для гостей.
1/4 фіналу
«ДИНАМО» Київ – «Динамо» Мінськ 1:0 (1:0)
21 березня 1982. Київ. Стадіон «Динамо». 15 000 глядачів. +2’C.
Гол: 1:0 Хлус (30).
«Динамо» К: Михайлов, Сорокалет (Рац, 77), Олефіренко, Журавльов, Дем’яненко, Лозинський, Баль, Євтушенко, Хапсаліс (Бойко, 73), Хлус, Блохін.
«Динамо» Мн: Вергеєнко, Боровський, Курненін, Румбутіс, Трухан, Алейніков (Бєлов, 78), Шишкін, Прокопенко, Гоцманов, Василевський (Кондратьєв, 51), Гурінович (Зигмангович, 59). Тренер – Малофеєв.
Арбітр – Мкртчян (Єреван).
Як свідчить кореспондент газети «Советский спорт» Г.Борисов, атакуючим діям українців дійсно бракувало швидкості й різноманітності:
«Київські футболісти під час наступу виглядали далеко не найкращим чином. І якщо в звичайних умовах для переходу від оборони до атаки їм потрібні дві, від сили три передачі, то в цьому матчі вони здійснювали такі дії в шість – сім прийомів, що помітно полегшувало завдання мінчанам, які встигали вчасно відтягнутися в оборону».
Можливо, у той холодний вечір господарі на рідному стадіоні «Динамо» дійсно були не надто переконливими попереду, однак і суперників до воріт Михайлова вони майже не пускали. Це, зокрема, констатував у своєму звіті оглядач тижневика «Футбол-Хокей» Ю.Сегеневич:
«Спантеличили не кияни, спантеличили їхні суперники. Мінчани на попередніх етапах кубкової боротьби виглядали і динамічною, і результативною командою, а ось в Києві вони не виявили ані цих, ані інших якостей. Лише в середині поля гості вдало протидіяли суперникам, завдяки чому час від часу частіше володіли м'ячем. А в безпосередній близькості від воріт киян мінчани ніяк не могли створити оптимальну, як за кількістю гравців, так і за змістом, aтакy».
Взагалі ж, судячи з оцінки того таки Борисова, березнева зустріч одноклубників не належала до числа надвидовищних вистав:
«Ось так, подібно до маятника, переміщалася по полю гра – в монотонних, позбавлених справжньої гостроти атаках і контратаках протидіючих сторін».
Але звернемо увагу на важливу деталь. На 30-й хвилині команда Лобановського змусила капітулювати Михайла Вергєєнка, після чого могла собі дозволити раціональний варіант ведення гри. Футболісти тільки вкочувалися в сезон, їхні фізичні кондиції були ще далекі від ідеальних, і в таких умовах діяти за рахунком було цілком логічно. Ризикувати, ламати гру мали гості.
Щодо результативної комбінації, яка вирішила долю поєдинку, то почалася вона зі штрафного, який від правої бровки виконав Блохін. Витонченою діагоналлю форвард спрямував м’яч на протилежний фланг – на Анатолія Дем’яненка, який майже від лицевої лінії зручно відпасував Віктору Хлусу. Нападнику залишалося лише від душі зарядити із вбивчої дистанції!
Віктор ХЛУС, який на цьому знімку атакує ворота московських динамівців, взагалі вважався спеціалістом з «Динамо» мінського, ворота якого у 1982 році вразив тричі – у кубковому двобої, а також в обох матчах чемпіонату
Ніхто тоді й гадки не мав, що подолавши чвертьфінальний бар’єр, кияни поклали на лопатки майбутнього володаря золотих нагород. Мінськ довго ішов у лідерах і втримався на вершині завдяки дивовижній виїзній перемозі над «Спартаком» в останньому турі – 4:3. Сталося це в манежі, де «червоно-білі» зазвичай не відпускали нікого... Підопічні Лобановського відстали від білорусів лише на один на бал, вдовольнившись сріблом. Проте це вже, як кажуть, – інша історія.
Змагатися за вихід у кубковий фінал українська команда мала з динамівцями Тбілісі й так само матчем проти них 26 березня відкривала вдома черговий чемпіонат. Хлопці Нодара Ахалкаці, що на той момент залишалися чинними володарями Кубку володарів кубків, перебували в гарному тонусі й напевно розраховували розжитися бодай одним трофеєм в новому сезоні. На початку березня вони прибрали зі свого шляху «Легію», двічі перемігши її в єврокубковому чвертьфіналі з рахунком 1:0, після чого вже у чвертьфіналі національного кубку легко впоралися із сімферопольською «Таврією». Якщо проти польського клубу грузини діяли від оборони і грамотно ловили суперника на контратаках, то з кримським колективом, що представляв першу лігу, «розмовляли» з позиції сили й легко довели вагомість своїх козирів – 4:1.
А ось розпочати на мажорній ноті національну першість Кіпіані та його партнерам не дозволив Київ. Повернення до ладу Балтачі й особливо Буряка надало грі української команди потрібної стрункості і злагодженості, а підтримка 77 тисяч уболівальників на трибунах Республіканського стадіону стала відмінним мотиватором. Протягом першої години все було вирішено – 3:0, після чого господарі ввічливо дозволили опонентам забити м’яч престижу.
Втім, звісно, це в жодному разі не означало, що і в кубковому двобої перевага однієї зі сторін буде настільки відчутною. Тим паче, до наступного побачення фаворитів залишалося трохи більше місяця. Київ за цей час провів чотири гри, Тбілісі – п’ять, в том числі дві – у півфіналі Кубку кубків проти «Стандарду», якому поступився з однаковоми 0:1. Команду із Л’єжу, до речі, в той час готував Раймон Гуталс, який 11 сезонів потому на чолі марсельського «Олімпіка» стане першим тренером-переможцем Ліги чемпіонів УЄФА.
І як тут не згадати, що між двома побаченнями грузинів зі «Стандардом» провідні гравці обох динамівських колективів у складі збірної СРСР злітали до Аргентини, де окрім спарингу зі скромним «Лома Негра» (14 квітня), провели 11-го числа матч проти місцевої національної команди – чинного на той час чемпіону світу, яку вже вів до нових звершень молодий та зухвалий Дієго Армандо Марадона.
Разом із Валерієм Лобановським, що входив до тренерського штабу збірної, до Південної Америки вирушили восьмеро динамівців, шість з яких взяли участь у тій пам’ятній грі. Зокрема, Андрій Баль, якому й було довірено нейтралізацію зіркового форварда.
«Ну, Андрюха, задасть тобі Марадона!... – Або я йому, – парирував Баль. – Так він же – новий Пеле! – А я – старий Баль!, – згадував у своїй автобіографічній книжці «Гармонія гри» розмову з партнером Дем’яненко. – Ми посміялися, але «старий» Баль зумів наглухо прикрити основного гравця аргентинців».
Марадона дійсно не забив, а господарі задовольнилися нічиєю – 1:1.
Тривалий і важкий вояж не найкращим чином вплинув на стан київських та тбіліських одноклубників. Недаремно одні й інші у своїх перших після повернення додому поєдинках поступилися. Грузини – на виїзді «Стандарду», українці – вдома «Зеніту» (0:2). Проте коли дійшла справа до очного кубкового двобою, про всілякі далекі мандри вже ніхто не згадував. Обидва суперника були рішуче налаштовані дістатися фінальної битви.
До розіграшу-1982 доля шість разів зводила киян з тбілісцями на кубкових шляхах, і у п’яти випадках саме останні крокували далі. Так було, зокрема, у 1975 та 1980 роках, коли підопічні Нодара Ахалкаці брали гору над одноклубниками, приймаючи їх у грузинській столиці. Але цього разу жереб розпорядився інакше, призначивши місцем нової зустрічі Київ.
Користуючись нагодою, наші вболівальники майже вщент заповнили 100-тисячну чашу Республіканського стадіону і за законом збереження енергії отримали від футболістів яскраве та якісне дійство.
Гості не змогли задіяти в матчі травмованих Володимира Гуцаєва, Давіда Кіпіані, Тенгіза Сулаквелідзе, проте і склад опонентів не виглядав оптимальним. Разом із Безсоновим через проблеми зі здоров’ям залишилися поза заявкою Володимир Веремєєв і Віктор Хлус. Утім, ці втрати жодним чином не вплинули на рішучість протидіючих сторін.
Ось як описував події першого тайму кореспондент газети «Советский спорт» Б.Осіпов:
«Із стартових хвилин гри суперники недвозначно показали серйозність своїх намірів. На кожну гостру атаку господарів поля гості відповідали такою самою контратакою. В умовах розходження тактичних смаків обох команд і високого темпу це додало матчу особливу змістовність і видовищність.
Не без підстав вважаючи, що чемпіони країни гратимуть в гостро-наступальному ключі, тбілісці насамперед постаралися погасити їхній бойовий запал. Для цього вони зустрічали киян вже на їхній половині поля. Це, природно, ускладнювало киянам початок атак з глибини поля. Особливу увагу гості приділили Блохіну, немов за естафетою передаючи його один одному.
Кияни ж продемонстрували швидку комбінаційну гру по всій ширині поля з частою зміною напрямку атаки. Нерідко їм вдавалося заплутувати гостей».
Головним же досягненням підопічних Лобановського до перерви став швидкий гол, який був забитий після ефектного проходу Олександра Сорокалета. Захисник, залишивши свій правий фланг, пронісся протилежною бровкою, на швидкості залишив за спиною Нодара Хізанішвілі, обіграв ще одного суперника і, увірвавшись до карного майданчика, виконав подачу на дальню штангу, куди вже летів Вадим Євтушенко. Голкіпера Отара Габелія було відіграно, а вразити ударом головою незахищені ворота для майстра не склало проблеми.
29 квітня. Київ. Вадим ЄВТУШЕНКО вражає ворота тбілісців, наближуючи свою команду до фіналу
Пропущений м’яч став наче сигналом для гостей, які ще до перерви встигли кілька разів потривожити Чанова. Зокрема, голкіпер виручав партнерів після пострілів того таки Хізанішвілі, Георгія Тавадзе та Рамаза Шенгелія – до речі, найкращого футболіста СРСР 1981 року.
Між тим, як свідчить Осіпов, другий тайм розпочався масованим наступом киян, які прагнули закріпити свою перевагу. На якійсь час вони притиснули опонента до його воріт, а на 50-й хвилині тричі поспіль подавали небезпечні кутові. Щоправда, все це продовжувалося недовго: тепер вже команда Ахалкаці, відвівши небезпеку, докладала максимальних зусиль, аби відновити рівновагу.
Підбиваючи підсумки другої 45-хвилинки, оглядач тижневика «Футбол-Хокей» Михайло Михайлов зазначає, що грузини зробили досить багато, аби врятувати поєдинок:
«У другому таймі гості були активнішими за киян, що, взагалі, суперечило звичному ходу подій на київському стадіоні. Тбілісці завдали по воротах В. Чанова (до речі, він зіграв бездоганно) десять прицільних ударів, а кияни – вдвічі менше, подали п'ять кутових, а господарі поля – тільки два. Одне слово, тбілісці володіли ініціативою, чому значною мірою сприяла смілива гра попереду А. Чивадзе».
Тим не менш, шальки терезів на свій бік хитнули хлопці Лобановського. Усе вирішила майстерність Леоніда Буряка, котрий, пробиваючи штрафний метрів з 25, спрямував м’яч у кут воріт Габелія!
1/2 фіналу
«ДИНАМО» Київ – «Динамо» Тбілісі 2:0 (1:0)
29 квітня 1982. Київ. Республіканський стадіон. 99 700 глядачів. +12’C.
Голи: 1:0 Євтушенко (17), 2:0 Буряк (65).
«Динамо» К: Чанов (Михайлов, 89), Сорокалет, Балтача, Журавльов, Дем’яненко, Лозинський, Буряк, Баль, Бойко, Євтушенко (Хапсаліс, 87), Блохін (Михайличенко, 89).
«Динамо» Тб: Габелія, Сулаквелідзе, Хізанішвілі, Чивадзе, Хінчагашвілі, Муджирі, Дараселія, Сванадзе, Тавадзе, Челебадзе, Шенгелія. Тренер – Ахалкаці.
Попередження: Хізанішвілі (25), Дараселія (82).
Арбітр – Баскаков (Москва).
Незважаючи на всю наполегливість тбілісців, зламати київську оборону і перевернути гру їм ніяк не вдавалося. Шанси танули, і десь ближче до фінального свистку у гарячих грузинських хлопців почали здавати нерви.
«У кількох випадках гравці вели себе, м'яко кажучи, некоректно, атакували суддю В.Баскакова. Така неспортивність завжди завдає шкоди самим спортсменам. А зараз, коли зовсім небагато залишилось до фіналу першості світу, нестриманість, в тому числі і гравців збірної, виглядає тривожно. Про це треба заздалегідь серйозно подумати», – описував події на Республіканському стадіоні Михайлов.
Судячи з усього, журналіст перш за все мав на увазі Віталія Дареселія. Саме цей півзахисник тбіліського «Динамо» і збірної СРСР на 82-й хвилині зчепився з опорником киян Олександром Бойком і, як наслідок, отримав «гірчичник».
Дуже схоже, що прикрий локальний конфлікт мав своє підґрунтя. Адже згадані футболісти взяли участь і в бійці у серпні 1980-го, коли динамівські клуби зустрічалися в рамках чемпіонату країни. Тоді пристрасті спалахнули у підтрибунному тунелі, справа дійшла до виклику генерала МВД, і лише винахідливість Лобановського разом із його дипломатичним хистом дозволили зам'яти скандал.
Не виключено, що за два роки спортсмени на тлі принципової кубкової суперечки згадали старі образи. Утім, на щастя, штовханиною на полі все й обмежилося, і арбітр без істотних проблем довів матч до кінця. Одне «Динамо», сповнене розчарування, полетіло додому, а інше, здобувши важку й заслужену перемогу, після чотирирічної перерви знову отримало змогу зіграти у фіналі Кубку СРСР.
До речі, перший учасник титульного двобою став відомим майже трьома тижнями раніше. Ним стало «Торпедо», яке 10 квітня на дніпропетровському «Метеорі» залишило ні з чим місцевий «Дніпро» – 2:0.
Очолювана Володимиром Ємцем команда господарів в чемпіонаті стартувала не дуже вдало, проте все одно краще ніж її суперники, що в перших чотирьох турах набрали лише два очки. Тож у серцях 33 тисяч уболівальників, що заповнили трибуни стадіону, жеврілася надія на історичну перемогу. Одначе більш досвідчені москвичі виявилися сильнішими, створили більше моментів і зрештою досягли свого, коли після перерви на полі з’явився Андрій Рідкоус. Свіжий нападник взяв участь в обох результативних комбінаціях, вивівши автозаводців у їхній перший після 5-річної перерви фінал.
Через зайнятість тбілісців у розіграші Кубку кубків і відповідний перенос динамівського дербі на кінець квітня, пара здобувачів кришталевого трофея сформувался лише за 10 днів до вирішальної битви. І треба ж було такому статися, що в єдиному турі, який вмістився у цей проміжок часу, команда Лобановського мала зіткнутися з «Торпедо»! Не дивно, що хоча гра у столиці України мала неабияке значення з точки зору турнірної боротьби в чемпіонаті, переважна більшість журналістів та вболівальників розглядала її не інакше, як репетицію московської вистави.
Все це звичайно мав враховувати Валерій Лобановський, обираючи склад на найближчу гру, призначену на 2 травня. Крім того, зобов’язаний він був тримати в голові і запланований на 5-е число спаринг збірних СРСР і НДР у «Лужниках», куди було викликано його п’ятьох футболістів. Тим більше, головний тренер національної команди Костянтин Бєсков в інтерв’ю газеті «Правда» підкреслив, що збірникам потрібна «централізована підготовка до чемпіонату світу».
У підсумку було вирішено у календарному матчі обійтися без Блохіна, Баля та Балтачі. А ось Дем’яненку з Буряком довелося грати в обох зустрічах, причому останньому – два рази по 90 хвилин. Що ж, у свої 28 київський плеймейкер дійсно виглядав незамінним виконавцем – як в клубі, так і в збірній.
На рідному Республіканському стадіоні господарі так і не змогли розпечатати ворота москвичів, і останніх, судячи з усього, нульова нічия цілком задовольнила. До такого висновку, зокрема, дійшов відомий у минулому воротар «біло-синіх» Олег Макаров, коментар якого розмістив на своїх шпальтах «Советский спорт»:
«Наміри торпедівців я так до кінця і не розкусив. Можливо, з огляду на майбутню гру на Кубок вони вирішили не викладатися до кінця, не відкривати суперникам всіх своїх «козирів». Загальне враження було таке, що гості в першу чергу дбали про оборону своїх воріт (тут особливо відзначився Пригода) і лише в другу – про контратаки. Проте їхні окремі контрнаступальні спалахи виглядали досить грізно, і неважко собі уявити, що Петраков, Суслопаров та їхні товариші принесуть захисту киян в майбутньому кубковому матчі куди більше неприємностей, ніж тут, у Києві».
Так, повернення до ладу півзахисника автозаводів і збірної СРСР, уродженця Харкова Юрія Суслопарова, який до цього близько місяця перебував поза грою через травму, стало помітною подією. Його корисні дії в центрі поля, особливо в опорній зоні, відзначали мас-медіа, на нього дуже покладався тренер «Торпедо» Валентин Іванов. Власне, Суслопаров виявився єдиним його підопічним, котрий був задіяний в матчі проти НДР (її, до речі, господарі перемогли – 1:0).
Ще однією родзинкою суперництва українського і російського клубів став двобій їх голкіперів. Адже у той час як ворота «Динамо», вигравши конкуренцію у Михайлова, захищав Віктор Чанов, протилежну «рамку» боронив його старший на вісім років рідний брат – В’ячеслав! Обидва гідно продовжували справу свого батька, колишнього воротаря ЦБЧА та «Шахтаря» Віктора Гавриловича Чанова.
Звісно, окремий абзац у своєму звіті присвятив «братському дербі» і Макаров:
«Що мали відчувати В’ячеслав і Віктор! У психологічному плані матч у Киїєві, безсумнівно, був нелегким іспитом для обох. В’ячеслав, як мені здається, швидше впорався з природним хвилюванням і помилок взагалі не припускався. Утім, на те він і старший брат…»
2 травня. Київ. Небезпечний момент біля воріт В’ячеслава ЧАНОВА. У центрі епізоду – Олександр БОЙКО
І якщо в українській столиці «сухими» залишилися обидва Чанови, розписавши умовну мирову, то в їхній наступній дуелі переможець мав бути виявлений. Так само як «Динамо» з «Торпедо» необхідно було визначити сильнішого – того, кому й дістанеться Кубок Радянського Союзу.
Поринаючи у старі записи, найвідоміший профільний статистик країни Костянтин Єсенін на сторінках тижневика «Футбол-Хокей» підігрівав ажіотаж навколо майбутньої зустрічі. Він визнавав, що «Динамо» – фаворит фіналу, але шукав аргументи й на користь його опонента:
«З одного боку – наш респектабельний чемпіон, який, здається, на наших стадіонах може виграти завжди, коли захоче, з іншої весняний невдаха, ось уже п’ять років гра у якого – як через пень колоду тягнуть. І в цьому-то році «Торпедо» розпочало кубковий турнір з поразки (за старих порядків уже б вилетіло), і в чемпіонаті перші ігри провело невиразно. Але ж може грати команда – що підспудно відчувається, вгадується...»
Кубкова історія взаємовідносин двох клубів була категоричною: усі чотири очні двобої – в 1937-му, 1966-му і двічі в 1978-му – завершилися перемогами киян. Хоча хитрун Єсенін і тут знайшов вихід, підкресливши, що з урахуванням матчів чемпіонату, де «Торпедо» брало гору частіше, між конкурентами – повнісенький паритет: по 28 перемог на кожного.
Як вже йшлося вище, навесні автозаводці дійсно не виблискували. До фіналу в чемпіонаті вони встигли виграти лише раз, та й кубковими сходами просувалися дуже натужно. З групи вийшли з другого місця, пропустивши поперед себе воронізький «Факел» і лише за додатковими показниками випередивши земляків з «Динамо». Далі в плей-офф, окрім півфінальної звитяги над «Дніпром», буда ще мінімальна – над перволіговою «Даугавою» (1:0), а також щасливий квиток, витягнутий у серії пенальті в протистоянні з «Пахтакором».
Головний редактор тижневика «Футбол-Хокей» Лев Філатов, розмірковуючи про перспективи суперників, також розцінював шанси команди Іванова, м’яко кажучи не дуже високо:
«За минулі роки спливло багато торпедівської води, обміліла річка, а динамівська все так само – врівень з берегами, флагманський фарватер. Чого могли чекати, на що могли сподіватися торпедівці? Звісна річ: на кубкові капризи і викрутаси. Ще свіжі в пам'яті два попередні фінали, де всі розрахунки були на користь тбіліського «Динамо» і «Спартака», а перемагали «Шахтар» і ростовський СКА. Але аналогії ці щодо київського «Динамо» виглядали сумнівно. Ті передбачувані фаворити були вразливіші, а цей вселяв повну довіру. Загалом, в запасі у «Торпедо» залишалося одне: чого на світі не бува! А все реальні аргументи лежали на чаші терезів «Динамо».
Фінал
«ДИНАМО» Київ – «Торпедо» Москва 1:0 (1:0)
9 травня 1982. Москва. Центральний стадіон. 51 200 глядачів. +18’C.
Голи: 1:0 Балтача (34).
«Динамо» К: Вік.Чанов, Сорокалет, Балтача, Журавльов, Дем’яненко, Лозинський, Буряк (Думанський, 90), Баль, Євтушенко, Веремєєв (Бойко, 46), Блохін (Хлус, 86).
«Торпедо»: Вяч.Чанов, Пригода, Півцов, Гостенін, Шавейко (Соловйов, 25), Полукаров, Петраков, Раденко, Галайба (Петренко, 60), Суслопаров, Рідкоус (Васильєв, 79). Тренер – Іванов.
Попередження: Євтушенко (43) – Півцов (31), Соловйов (80).
Арбітр – Юшка, асистенти – Мульоліс (обидва – Вільнюс), Браун (Рига).
Одначе коли 9 травня, близько третьої години дня фіналісти з’явилися з підтрибунного тунелю «Лужників», усі прогнози, минулі здобутки та історичні паралелі відійшли на другий план. Неділя, на яку традиційно був призначений вирішальний поєдинок, видалася теплою і сонячною. Місцева публіка проявила неабиякий інтерес до гри, адже за трофей сперечалися Київ та Москва. Байдуже, що армія прихильників «Торпедо» завжди була набагато меншою ніж, наприклад, у «Спартака» чи ЦСКА – тієї миті всі вони були на боці автозаводців.
Загалом на трибунах зібралося більше 51 тисячі вболівальників, на доріжках стадіону чатували на свою удачу майже півсотні фотокореспондентів. І перші небезпечні моменти, що зафіксували камери, виникли біля воріт Чанова-молодшого.
«Матч розпочався без розвідки, з енергійних атак. Перший небезпечний випад зробили торпедівці, начебто натякаючи, що без бою команда Кубок не віддасть. На 6-й хвилині небезпечно бив по воротах Суслопаров. Воротар киян Чанов не зовсім вдало відбив м'яч перед собою, але Рідкоус на великій швидкості проскочив повз нього, і захисники встигли розрядити ситуацію. Сильно пробив здалеку Петраков. Сильно, але неточно. Проте «Торпедо», так би мовити, кинуло динамівцям рукавицю…. В діях команди було багато запалу, бажання, я б навіть сказав, футбольної пристрасті», – так на шпальтах «Советского спорту» описував дебют колишній капітан «Спартака» та збірної СРСР Ігор Нетто.
Проте спритний старт автозаводців, хоч і вийшов багатообіцяючим, відповідного продовження не мав. Філатов з цього приводу взагалі висловився однозначно:
«Цими двома ігровими миттєвостями і вичерпується те, що зробили торпедівці, аби заслужити прихильність долі».
9 травня. Москва. Фінал. Володимир ЛОЗИНСЬКИЙ, Леонід БУРЯК, Анатолій ДЕМ’ЯНЕНКО. М’яч знову під контролем динамівців
Щодо киян, то, надавши можливість «висловитися» опонентам, вони не стали затягувати з відповіддю, провівши цілу серію непоганих вилазок. Так, двічі до торпедівських воріт проривався Олег Блохін, змушуючи вступати в гру В’ячеслава Чанова, двічі створював небезпеку Вадим Євтушенко. Останній виглядав украй зарядженим на гру – ще до перерви на ньому заробив жовту картку Володимир Півцов, а пізніше арбітр нагородив «гірчичником» самого динамівця, який заважав суперникам пробити штрафний.
Зрештою, на 34-й хвилині глядачі побачили забитий м’яч. Результативну комбінацію, яку завершив центральний захисник киян Сергій Балтача, детально описав у своїй книзі його партнер по обороні – Анатолій Дем’яненко:
«Буряк [з лівого флангу] подав кутовий на дальню штангу, де знаходився Блохін. Олег спокійно прийняв м'яч і, немов на тренуванні, м'яко переправив його головою в центр на Балтачу. Сергій, який своєчасно підключився до атаки, опинився без нагляду суперників і влучним ударом знову ж таки головою поклав м'яч у дальній кут воріт. Для нас така комбінація була звичною: багаторазово відпрацьовувалася вона в деталях на тренуваннях. А ось суперників застала зненацька. Протягом матчу нам ще двічі вдалися такі триходівки, але в одному випадку захисник встиг перешкодити Блохіну, в іншому – Бойко пробив мимо».
9 травня. Москва. Фінал. Щойно Сергій БАЛТАЧА (другий праворуч) вразив ворота автозаводців
Власне, у фіналі Дем’яненко спершу виконував обов’язки лівого хавбека, тоді як під ним, на незвичній для себе позиції, розташовувався Володимир Веремєєв. Незважаючи на здобуту «Динамо» матеріальну перевагу, важко назвати цей експеримент вдалим. Як зазначали ЗМІ, 33-річний футболіст, один із найкращих в історії «Динамо» конструкторів атак, почувався явно не в своїй тарілці, діяв якось скуто, занадто обережно і вперед майже не ходив. Можливо, саме тому після першого тайму він і був замінений на Олександра Бойка.
Вихід опорника виглядав вимушеним ходом, проте більшість журналістів сприйняли його як сигнал про те, що «Динамо» збирається «сушити» гру. Можливо, доля правди в цьому й була. Принаймні другу половину зустрічі з огляду на перевагу в рахунку, що її вже мала українська команда, біло-сині провели з тактичної точки зору ідеально. «Торпедо», аби відновити рівновагу, достатньо було забити лише раз, одначе поставити перед захистом чемпіонів бодай одну по-справжньому складну задачу москвичам виявилося просто не до снаги. Що й визнав у своєму звіті Філатов:
«Прогнозованість того, що відбувалось, та ще й за добре відомим співвідношенням сил, зробила другий тайм одноманітним. До торпедівців, як на мене, ніяких претензій бути не може. Вони робили все, на що були здатні. Напевно, навіть якщо враховувати вольові зусилля, провели свій найкращий матч у цьому сезоні. Але їх штурм мав настільки розпливчаті обриси, що самі торпедівці не орієнтувалися у своїх перебудовах. Вони наступали, насідали, тиснули, але аж ніяк не можна сказати, що атакували. Петраков якось дивно провів весь матч, стоячи спиною до воріт динамівців, і не встигав розвернутися, коли отримував м'яч. Інший форвард, Рідкоус, взагалі розчинився і був невидимий. Та й півзахисники тільки доставляли м'яч до лінії штрафного, а що з ним робити далі, не знали.
За цих обставин київські динамівці зберігали повну холоднокровність, знаючи, що кінцівка матчу для них – справа техніки. І вони її продемонстрували повною мірою, звівши нанівець усі спроби торпедівців.
Кубкові фінали прийнято пов’язувати з драматизмом і неочікуваними поворотами. Їх чимало було в колишніх сорока фіналах. Сорок перший обійшовся без пригод. Команда вищого класу – київське «Динамо» – переграла, нехай з мінімальним, але достатнім рахунком, слабшу команду – московське «Торпедо». Зроблено це було просто, чисто, логічно, переконливо. Тим, хто програв, нема на що нарікати, нема про що шкодувати, два втрачені моменти в першому таймі – занадто мало, тим більше що переможці подібних моментів мали більше».
Та й коротке резюме патріарха радянської спортивної журналістики говорило само за себе:
«Гору взяв клас гри, перемогу святкує футбольна кваліфікація».
Віктор і В’ячеслав ЧАНОВИ відразу після фіналу
Закономірність результату ні в кого не викликала сумніву. Учасники матчу дякували один одному, брати-воротарі тепло обійнялися – їм точно було, що обговорити. Обидва зіграли добре, проте Віктор все-таки не пропустив, чим допоміг своїй команді стати першим і єдиним в історії клубом, який завоював Кубок Союзу, зберігши свої ворота в недоторканості в кожному з зіграних поєдинків.
А біля кромки поля вже вишиковувалися фотокореспонденти, готові фіксувати історичні миттєвості нагородження.
Якби не травма, почесний приз із рук голови Федерації футболу СРСР Бориса Топорніна напевно прийняв би Володимир Безсонов, але капітан, хоча й прилетів до Москви разом з командою, грати ще не міг. Тому право виконати почесну місію випало Леоніду Буряку – лідеру і, мабуть, найкращому виконавцю команди на старті сезону, який і виводив партнерів на фінал із пов’язкою на лівій руці.
«Вони бігли підтюпцем по свіжій зеленій мураві футбольного поля головного стадіону країни, і всі чотири трибуни зустрічали їх оплесками. А в руках у капітана київського «Динамо» Леоніда Буряка під теплими променями травневого сонця виблискував кришталевими гранями дорогоцінний трофей радянського футболу – Кубок СРСР.
Ще у 1954 році штихель досвідченого гравера, відомого нашого арбітра В’ячеслава Моргунова вперше вивів на срібній кришці напис: «Динамо» (Київ)». Сьогодні вона викарбувана на тому ж призі вже ушосте», – ця картина, «намальована» в газеті «Труд» відомим журналістом Юрієм Ваньятом, виглядала ідилічною, однак насправді можливості зупинити мить і насолодитися тріумфом у переможців не було. Вже за три дні, 12 травня, на команду чекала нелегка календарна гра з «Шахтарем», а ще за чотири – з «Металістом».
І ніхто не знав, що той матч проти харків’ян обернеться справжньою спортивною трагедією для Буряка, якому у жорстокому підкаті завдасть важкої травми Сергій Бєрніков. Потрійний перелом клиновидної кістки, попри всі старання ескулапів і самого Леоніда, поставить хрест на мрії півзахисника зіграти на чемпіонаті світу…
Не знав ніхто й те, що після срібного сезону-1982 «Динамо» буде змушене зробити кілька кроків назад, пройти через хвилі критики, аби взяти розгін для чергового сходження. І сходження це за три роки ознаменується підкоренням нової кришталевої вершини. Але про неї – вже в одній з наступних глав.
ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1982
Воротарі: Михайло МИХАЙЛОВ, 22 роки (2 матчі, 0 пропущених м’ячів); Віктор ЧАНОВ, 22 (2, 0).
Захисники: Сергій БАЛТАЧА, 24 (2 матчі, 1 гол); Анатолій ДЕМ’ЯНЕНКО, 23 (3); Сергій ЖУРАВЛЬОВ, 23 (3); Володимир ЛОЗИНСЬКИЙ, 27 (3); Михайло ОЛЕФІРЕНКО, 21 (1); Олександр СОРОКАЛЕТ, 25 (3);
Півзахисники: Андрій БАЛЬ, 24 (3); Олександр БОЙКО, 27 (3); Леонід БУРЯК, 28 (2, 1); Володимир ВЕРЕМЄЄВ, 33 (1); Ярослав ДУМАНСЬКИЙ, 22 (1); Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО, 19 (1); Василь РАЦ, 21 (1);
Нападники: Олег БЛОХІН, 29 (3); Вадим ЄВТУШЕНКО, 24 (3, 1); Олександр ХАПСАЛІС, 24 (2); Віктор ХЛУС, 24 (2, 1);
Старший тренер – Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ, тренер – Анатолій ПУЗАЧ, тренер – Михайло ФОМЕНКО, начальник команди – Михайло КОМАН.
Костянтин ПАТКЕВИЧ, «Футбольний клуб»
