Сезон, що завершував його першу п’ятирічку на чолі київського «Динамо», Валерій Лобановський зустрічав уже, по суті, з новою командою.
Досягши максимуму з колективом, який виграв Кубок кубків і Суперкубок Європи, дійшов до чверть-, а потім і до півфіналу Кубку чемпіонів, здобув три комплекти золотих нагород чемпіонату СРСР і Кубок Союзу, а під вивіскою збірної СРСР – іще й «бронзу» Олімпіади в Монреалі, наставник опинився на порозі першої зміни поколінь.
Чемпіонство 1977-го стало лебединою піснею для Євгена Рудакова, Володимира Мунтяна та Володимира Трошкіна. Готувалися до завершення активної кар’єри Володимир Онищенко, Стефан Решко і Михайло Фоменко. Місією решти представників «старої гвардії», крім вирішення турнірних завдань, була ще й допомога молоді, яка все впевненіше заміщала ветеранів.
Прекрасним полігоном для випробування найближчого резерву стали, зокрема, й кубкові змагання 1978 року. Якщо в 1974-му для завоювання кришталевого трофея киянам слід було провести всього чотири поєдинки, то цього разу шлях до тріумфу був значно довшим. І цей напівмарафон дав шанс багатьом із тих, хто мріяв пробитися до основного складу «Динамо».
1/16 фіналу. Перший матч
«Спартак» Рязань – «ДИНАМО» Київ 0:3 (0:1)
19 березня. Сочі, Центральний стадіон. 10 градусів. 2 500 глядачів.
Голи: 0:1 Блохін (24), 0:2 Онищенко (49), 0:3 Буряк (57).
«Динамо»: Юрковський, Коньков, Бережний, Фоменко, Безсонов (Малько, 60), Лозинський, Буряк, Онищенко, Колотов, Веремєєв, О.Блохін (Цимбалюк, 60).
Арбітр – Іванов (Ленінград).
1/16 фіналу. Матч-відповідь
«ДИНАМО» Київ – «Спартак» Рязань 3:1 (2:1)
24 березня (п’ятниця), 19.00. Сімферополь, стадіон «Локомотив». 6 градусів. 5 000 глядачів.
Голи: 1:0 Хапсаліс (10), 1:1 Андрєєв (30), 2:1 Цимбалюк (34), 3:1 Бойко (89).
«Динамо»: Сивуха, Коньков, Бойко, Балтача, Решко, Микуланинець, Безсонов, Хапсаліс, Малько, Бережний, Цимбалюк.
Арбітр – Андзюліс (Каунас).
Упоратись із командою третього радянського дивізіону в матчі-відповіді до снаги було й експериментальному складу підопічних Лобановського. Тим більше – після майстер-класу, влаштованого «основою» в першій зустрічі з рязанцями, що пройшла в Сочі.
Наступний кубковий суперник киян, одеський «Чорноморець», вочевидь, щулився від згадок про торішній кошмар у виїзній зустрічі з «Динамо» – 0:8 у грі чемпіонату. За іронією долі, одну з трьох найбільших поразок в історії клубу змусив «проковтнути» наставник Анатолій Зубрицький – колишній голкіпер біло-синіх. У непрості повоєнні роки він змінив у воротах Антона Ідзковського, а згодом передав естафету Олегу Макарову.
На попередньому етапі одесити подолали ростовських армійців, перемігши в рідних стінах – 2:0, із таким же рахунком поступившись на виїзді й влучніше пробивши серію пенальті. Якщо домашня гра проти СКА проходила за приємної сонячної погоди, то суперечку з киянами довелося проводити в густому тумані...
1/8 фіналу. Перший матч
«Чорноморець» Одеса – «ДИНАМО» Київ 2:1 (1:0)
1 квітня. Одеса, стадіон ЧМП. Густий туман. 15 000 глядачів.
Голи: 1:0 Есебуа (20), 2:0 Плоскина (65), 2:1 Колотов (75).
«Чорноморець»: Жекю, Нечаєв, Лещук, Логвиненко, Плоскина, Фейдман, Головін, Устимчик, Шевченко, Есебуа, Іщак. Тренер – Зубрицький.
«Динамо»: Юрковський, Коньков, Безсонов, Фоменко, Решко, Лозинський, Буряк, Онищенко, Колотов, Веремєєв, Блохін.
Арбітр – Баликін (Дніпропетровськ).
«Годилося б судді Я.Баликіну матч перенести, але він не наважився взяти на себе відповідальність, – розмірковував на сторінках тижневика «Футбол – Хоккей» оглядач Віктор Асаулов. – До такої гри ми не звикли, тому дивно було спостерігати за тим, як, відбивши атаку, розслаблялися захисники і, немов очманілі, включалися в гру, коли з глибини поля з туману раптом до них повертався м’яч. Утім, футболісти швидко зметикували, що з довгих передач важко отримати зиск, а ось удари здалеку по воротах цілком можуть застукати воротарів зненацька. Але і Юрковський, і молодий голкіпер «Чорноморця» Іван Жекю, котрий витіснив зі складу досвідчених Дегтярьова і Роменського, були напоготові».
Першими призвичаїлися до екстриму господарі. Й одразу спробували вичавити з цієї хиткої переваги максимум. Небезпечний штрафний у виконанні Есебуа з-під поперечини витягнув Юрковський. Прорив Іщака буквально на межі карного майданчика ціною жовтої картки зупинив Безсонов, який невдовзі припустився ще однієї прикрої помилки, дозволивши тому-таки Тимуру Есебуа відкрити рахунок.
Другий гол записав до свого активу Володимир Плоскина. Уродженець закарпатського селища Чинадієве, на початку дорослої кар’єри він, як і знаменитий земляк Василь Турянчик, отримав шанс одягнути футболку київського «Динамо». Та, просидівши в дублі з 1971-го по 1974 рік, вирішив шукати футбольного щастя в іншому клубі. В майбутньому вправний пенальтист-рекордсмен, киян у поєдинку Кубку СРСР Плоскина засмутить з гри, скориставшись пасом Есебуа.
«Тільки тоді, здавалося, гості усвідомили, що програють зустріч, – написав у звіті для «Советского спорта» Олександр Башкатов. – Але цього разу кияни не продемонстрували звичної для себе маневреності та наполегливості. Лише Колотов і Блохін виявили прагнення відігратися. Й на 75-й хвилині Блохін домігся свого – точно завершив біля дальньої стійки передачу Лозинського з правого флангу».
Напевно, туман усе ж був надто підступним: шановний автор помилився, приписавши Блохіну гол Колотова – дійсно, найактивнішого у складі «Динамо». Цінність цього влучання підкреслила нульова нічия киян в Одесі тиждень потому, вже в грі чемпіонату. Здавалося, підсумок двох домашніх зустрічей із чемпіоном давав «Чорноморцю» право потроху забувати торішнє фіаско. Та, на превелике розчарування «моряків», попереду ще був візит до Києва на другий раунд кубкового протистояння...
1/8 фіналу. Матч-відповідь
«ДИНАМО» Київ – «Чорноморець» Одеса 4:0 (2:0)
16 квітня. Київ, Центральний стадіон. 10 градусів. 30 000 глядачів.
Голи: 1:0 Буряк (4), 2:0 Блохін (42), 3:0 Буряк (68, з пенальті), 4:0 Фоменко (90).
«Динамо»: Юрковський, Коньков, Бережний, Фоменко, Безсонов, Лозинський, Буряк, Онищенко (Малько, 65), Колотов (Цимбалюк, 75), Веремєєв, Блохін.
«Чорноморець»: Жекю, Нечаєв, Лещук, Качур, Плоскина (Карпюк, 75), Головін, Соколовський, Устимчик (Есебуа, 53), Шевченко, Логвиненко, Іщак. Тренер – Зубрицький.
Арбітр – Кусень (Львів).
І на біду одеситів, саме в цей день упіймав свою гру їхній колишній одноклубник Леонід Буряк. Серед опонентів іще залишилися ті, хто сім років тому брав участь у дебютному матчі 17-річного півзахисника – Нечаєв і Фейдман. Того вечора їм залишалося хіба що подумки аплодувати вже триразовому чемпіону країни, володарю Кубка кубків і Суперкубка Європи, заслуженому майстру спорту. Буряк швидко відкрив рахунок ударом головою в падінні. Згодом довів справу до розгрому, реалізувавши пенальті, призначений за фол проти Колотова. І насамкінець подав кутовий точно на голову Фоменку.
На сьомому році виступів за київське «Динамо» Михайло Фоменко нарешті відкрив лік забитим м’ячам! Останній свій сезон у якості гравця захисник ознаменував усього лише другим – за дев’ять років і понад 330 матчів на вищому рівні – взяттям чужих воріт. Перше сталося ще у «Зорі», тоді Фоменко зрівняв рахунок, принісши ворошиловградцям очко в двобої з московським «Спартаком».
● 16 квітня 1978 р. Черговий гол – у воротах «Чорноморця». За талісманом Олімпіади-80 – розібраний нижній ярус трибун Центрального стадіону
Чвертьфінальному протистоянню із «Зенітом» особливого смаку додавав той факт, що суперників очолював Юрій Морозов. Колишній півзахисник, що згодом працював на кафедрі футболу в ленінградському Інституті фізкультури імені Лесгафта, він був запрошений до штабу збірної СРСР, очолюваної Костянтином Бєсковим. А коли той восени 1974-го передав національну команду Лобановському з Базилевичем, київський тандем залишив асистента в колективі – на весь термін своєї роботи, аж до завершення монреальської Олімпіади. То був перший етап їхньої співпраці, яка згодом стане дуже тісною та ефективною, втілившись, зокрема, у «срібло» чемпіонату Європи 1988 року...
На шляху до побачення з «Динамо» Лобановського «Зеніт» Морозова подолав львівські «Карпати» (1:1 удома й 1:0 на виїзді) та алма-атинський «Кайрат» (1:1 у гостях і 0:0 у рідних стінах). А очний поєдинок першості, що відбувся в Києві дев’ятого травня, ленінградці мінімально програли, пропустивши гол від Безсонова на 86-й хвилині.
1/4 фіналу. Перший матч
«ДИНАМО» Київ – «Зеніт» Ленінград 3:2 (2:0)
7 червня. Київ, Центральний стадіон. 26 градусів. 15 000 глядачів.
Голи: 1:0 Бережний (10), 2:0 Буряк (31), 3:0 Онищeнко (52), 3:1 Тимофєєв (67), 3:2 Тимофєєв (73).
«Динамо»: Юрковський, Коньков, Балтача, Фоменко, Решко, Лозинський, Буряк, Онищенко (Малько, 70), Колотов (Веремєєв, 60), Бережний, Блохін.
«Зеніт»: Олейник, Давидов, Лохов, Голубєв, Кузнецов, Крищук, Якимцов, Распутін (Тимофєєв, 60), Редкоус, Мельников (Дегтерев, 60), Клементьєв. Тренер – Морозов.
Арбітр – Шкловський (Москва).
У першій кубковій зустрічі рятівник Безсонов участі не брав, тож динамівці вирішили розставити крапки над «і» значно швидше. І – вже на початку другого тайму мали розгромну перевагу в рахунку.
«Майже три чверті зустрічі в Києві господарі поля динамівці справляли хороше враження невимушеністю колективних маневрів і дотепною грою в карному майданчику суперників, – ділився враженнями від матчу оглядач «Вечірнього Києва» Валерій Мирський. – Останнє особливо тішило, бо в більшості попередніх матчів на своєму полі в цьому сезоні киянам бракувало саме гостроти на передній лінії атаки. А тут після флангової передачі вдало зіграв на випередження у штрафному майданчику «Зеніту» півзахисник Бережний. Потім кияни виманили на себе групу захисників ленінградців і швидко розіграли «зайвого» на протилежному від головних подій фланзі, де зовсім не зайвим виявився Буряк – 2:0. Третій гол Онищенко забив у манері, притаманній йому в часи розквіту таланту, – миттєво випередивши захисника в боротьбі за верхову передачу. Слід додати, що гострі передачі надходили до ударних позицій поблизу воріт «Зеніту» від гравців майже всіх ліній «Динамо», для чого знадобилася добре відпрацьована у киян взаємозамінність футболістів усіх амплуа».
● 7 червня 1978 р. Олександр БЕРЕЖНИЙ рветься до воріт «Зеніту»
Однак ленінградці й не думали здаватися. Вони вловили хвильку самозаспокоєння суперника, а тут іще й Морозов угадав із заміною, кинувши в остаточно програний, здавалося, бій Юрія Тимофєєва. 20-річний форвард упродовж кількох хвилин забив свої перший і другий м’ячі в основному складі!
«Зенітівці зуміли довести, що їм не чужа романтика атак, що вони здатні битися з повною віддачею до фінального свистка арбітра», – оцінив «камбек» оглядач тижневика «Футбол – Хоккей» Олексій Леонтьєв. А його київський колега К.Михайленко з газети «Прапор комунізму» констатував: «Випробування на міцність динамівська оборона не витримала».
«У цілому, вина за пропущені м’ячі лягає на плечі всієї динамівської команди, яка, здається, заспокоїлася на досягнутому і знизила тиск, – резюмувала «Спортивна газета». – Зенітівці вловили зміни в настрої киян і, проявивши справжній незламний характер, значно ускладнили вихід у півфінал своїм суперникам...»
1/4 фіналу. Матч-відповідь
«Зеніт» Ленінград – «ДИНАМО» Київ 0:0
21 червня. Ленінград, стадіон ім. Кірова. 22 градуси. 20 000 глядачів.
«Зеніт»: Олейник, Давидов, Лохов, Голубєв, Кузнецов, Крищук (Распутін, 42), Якимцов (Лагойда, 65), Тимофєєв, Редкоус, Мельников, Клементьєв. Тренер – Морозов.
«Динамо»: Юрковський, Коньков, Безсонов (Веремєєв, 80), Фоменко, Решко, Лозинський, Буряк, Хапсаліс (Зуєв, 46), Колотов, Бережний, Блохін.
Арбітр – Бутенко (Москва).
На своєму полі «Зеніт» у тому сезоні почувався напрочуд упевнено. До зустрічі з киянами в Кубку – жодної поразки, а в останньому турі перед повторним поєдинком чвертьфіналу – вольова яскрава перемога над «Спартаком» (3:1). Утім, і динамівці покуражилися на славу, розтрощивши «Дніпро» – 5:1. Тож, здавалося, суперечка за путівку до півфіналу цілком може стати щедрою на голи. Однак...
«Зустріч ця за своїм характером мало нагадувала кубкову, – констатував кореспондент «Советского спорта» М.Шагін. – Гра йшла неквапливо, м’яч, як правило, передавався сусідові поперек поля і навіть назад, а удари по воротах були надто вже рідкісними».
Киян цілком можна зрозуміти – загальний рахунок протистояння їх абсолютно влаштовував. Ба більше, гості навіть діяли гостріше в атаці. Мали нагоди для взяття воріт Колотов, Блохін і Бережний, воротар «Зеніту» парирував небезпечний удар Фоменка, а Безсонов на 32-й хвилині влучив у поперечину.
Своєї мети гості досягли. Не спрацювала цього разу ставка Морозова на Тимофєєва, котрий вийшов у стартовому складі. Не дав динамівський захист відзначитися Клементьєву та Редкоусу, що регулярно забивали в першій половині сезону. «Зеніт» подовжив безпрограшну домашню серію, але до квартету найкращих кубкових бійців попрямувало «Динамо».
● Друга половина 1980-х років. Штаб збірної СРСР: Микита СИМОНЯН, Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ і Юрій МОРОЗОВ
Крім киян, у півфіналі опинилися ще три колективи, які в минулому володіли кришталевим трофеєм: донецький «Шахтар», московські «Локомотив» і «Торпедо». Автозаводці й мали зустрітися з підопічними Лобановського.
Переможці осіннього чемпіонату СРСР 1976 року, бронзові призери наступного турніру й фіналісти Кубку СРСР-1977 переживали відчутний спад. Початок нового сезону їм удався, після шести турів команда ділила лідерство з тбіліським «Динамо». Однак у восьми наступних матчах «Торпедо» здобуло лише одну перемогу, програвши п’ять зустрічей – настрій для півфінального двобою з чинним чемпіоном був не найкращим.
Утім, і «Динамо» на етапі перебудови складу мало не надто феєричний вигляд. Проваливши старт першості (всього очко в трьох перших турах), команда Лобановського наступні 11 матчів провела без поразок, однак до трійки призерів поки не дотягувала – ані за очковим доробком, ані візуально. Звіт про домашню нічию з «Пахтакором» оглядач «Спортивної газети» Леонід Каневський розпочав такими словами: «Гра чемпіонів країни знову не принесла присутнім на ній ні емоцій, ні радощів, ні задоволення...»
Саме тому півфінал Кубку СРСР вбачався таким собі Рубіконом, перейти який для біло-синіх означало наполягти на власних амбіціях, позбутися тягаря невдач – випростати плечі й знову відчути крила за спиною.
Півфінал. Перший матч
«Торпедо» Москва – «ДИНАМО» Київ 1:2 (1:1)
5 липня. Москва, стадіон «Торпедо». 25 градусів. 22 000 глядачів.
Голи: 0:1 Безсонов (9), 1:1 Храбростін (31), 1:2 Безсонов (52).
«Торпедо»: Зарапін, Пригода, Жупіков, Ванюшкін, Миронов, Петренко, Філатов, Хлопотнов (Сахаров, 61), Юрін, Васильєв, Храбростін (Яковлєв, 46). Тренер – Іванов.
«Динамо»: Юрковський, Коньков, Балтача, Фоменко, Безсонов, Лозинський, Буряк, Хапсаліс (Малько, 77), Колотов (Зуєв, 75), Бережний, Блохін.
Арбітр – Іванов (Ленінград).
У суперечці з Валерієм Лобановським його візаві вдався до тактичного експерименту – вирішив зіграти в три захисники, відрядивши «зайвого» виконавця до групи атаки. Ризик себе не виправдав. Намацавши на лівому фланзі оборони суперника слабке місце, динамівці спрямували вектор «торпедування» саме в цю зону. Й уже на дев’ятій хвилині перший снаряд вразив ціль! Це Безсонов, опинившись зненацька для господарів на ударній позиції, на мить випередив Миронова й із передачі Лозинського відкрив рахунок.
«Якби кияни покладалися в атаці лише на своїх двох «чистих» нападників Блохіна і Хапсаліса, то, напевно, господарям поля й не слід було б відряджати проти них чотирьох захисників, – розмірковував С.Шмітько, оглядач тижневика «Футбол – Хоккей». – Але в тому-то й справа, що кожен раз, заволодівши м’ячем метрів за сімдесят від воріт «Торпедо», динамівці йшли вперед великими силами, й перед оборонцями виникала добре навчена лінія атаки. Хоча нічого нового в такій манері гри чемпіона немає і її достатньо вивчили всі суперники динамівців останніх років, вона незмінно приносить успіх киянам, зрозуміло, в разі якісного виконання наступальної операції. А в півфінальному матчі з торпедівцями чинний чемпіон, судячи з усього, вирішив, що називається, показати товар лицем».
Експеримент не приніс успіху господарям іще й тому, що, навіть здобувши територіальну перевагу, вони не знали, як нею скористатися. Дуже мало своїх атак автозаводці завершували ударами по воротах. Той, що досяг цілі, у виконанні Храбростіна після помилки Юрковського на виході з воріт, ознаменував перехід кількості навісів на найгострішого форварда «Торпедо» в якість. Але, як виявилося, це й було все, на що гості дозволили розраховувати супернику.
А ось пружина київської контратаки ще раз вистрілила – й знову її наконечником виявився захисник Володимир Безсонов, зігравши на заздрість багатьом голеадорам. Дивовижним за красою ударом «ножицями» увігнав він м’яч у верхній кут – крапка в розлогій і стрімкій багатоходівці, розпочатій форвардом Блохіним поблизу свого карного майданчика, вийшла напрочуд ефектною!
«Чудове виконання, чудовий гол! – захоплено написав у звіті для «Советского спорта» Олексій Леонтьєв. – Цей молодий футболіст має здатність підключатися в передню лінію атаки, як то кажуть, з другої позиції, його рейди настільки несподівані, що суперники не встигають своєчасно створити міцний заслін».
«Київські динамівці своє завдання виконали успішно, – доповнював думку колеги С.Шмітько. – Перед глядачами знову постала команда високого класу, дисциплінована, з умінням досить чітко реалізовувати задумане. Тим більше що й торпедівці в цьому матчі виглядали значно сильніше, ніж у попередніх, і щоб перемогти їх, потрібен був справді чемпіонський настрій на гру».
...Уже за кілька днів суперники знову зустрічалися – в матчі чемпіонату. На виїзді автозаводці перервали безпрограшну серію киян, забивши їм два «сухі» м’ячі. Оскільки два головні стадіони столиці України – Республіканський і «Динамо» – остаточно зачинилися на реконструкцію до Олімпіади-1980, постало питання про тимчасову «домівку» для біло-синіх. Обидва осінні матчі Кубку чемпіонів відбудуться в Харкові, там же пройдуть дві зустрічі першості. Двічі динамівці прийматимуть опонентів на львівській «Дружбі». І п’ять разів – на київській арені СКА, з її «тіснуватим» полем і по-військовому «якісним» газоном.
Дебют припав саме на невдалий поєдинок із автозаводцями. Там же належало провести й кубковий матч-відповідь, який набував для гостей особливого змісту саме з ремонтно-олімпійських причин: спортивна Москва також перетворилася на великий будмайданчик, і фінальну суперечку за трофей уперше призначили на стадіоні «Торпедо».
Торік вирішальний матч за Кубок приймала домашня арена московського «Динамо», яке й святкувало успіх у двобої з командою Валентина Іванова – 1:0. Тож до Києва «Торпедо» прямувало з надіями на повторення сценарію чемпіонатівської дуелі та на ще один кубковий реванш. Саме земляків-динамівців автозаводці подолали в чвертьфіналі (1:2 і 1:0), до того пройшовши свердловський «Уралмаш» (0:0, 1:0) і ворошиловградську «Зорю» (0:0, 3:1).
Півфінал. Матч-відповідь
«ДИНАМО» Київ – «Торпедо» Москва 2:1 (1:1)
19 липня. Київ, стадіон СКА. 18 градусів. 10 000 глядачів.
Голи: 0:1 Васильєв (4), 1:1 Бережний (15), 2:1 Онищенко (66).
«Динамо»: Юрковський, Коньков, Балтача, Фоменко, Решко, Лозинський, Безсонов (Буряк, 70), Хапсаліс (Онищенко, 62), Бережний, Веремєєв, Блохін.
«Торпедо»: Зарапін, Пригода, Жупіков, Бутурлакін, Миронов, Ванюшкін (Сучилін, 69), Філатов, Васильєв, Юрін, Сахаров (Яковлєв, 46), Храбростін. Тренер – Іванов.
Арбітр – Азім-заде (Баку).
Прагнення гостей, здавалося, отримали потужний імпульс уже на четвертій хвилині, коли Васильєв відкрив рахунок. Однак «Торпедо» недовго раділо успіхові та сподівалося на вдале продовження. На 15-й хвилині Бережний, отримавши пас від Безсонова, з місця лівого інсайда в темпі спринтера проскочив зону торпедівських стоперів і під Зарапіним відправив м’яч у ворота.
Для Олександра Бережного той сезон був найрезультативнішим у кар’єрі. Шість м’ячів номінального крайнього захисника – результат вельми пристойний. Гравець прогресував на очах. З’явившись в основному складі «Динамо» навесні 1976-го, став гідною заміною Володимиру Трошкіну на правому фланзі. В змозі був «закривати» бровку повністю, дозволяючи перекидати додаткові сили на інші ділянки поля. Вважався класним «персональником», інколи отримуючи від Лобановського завдання нейтралізувати найбільш небезпечного виконавця в команді-суперниці. Та й опиняючись на вістрі атаки, діяв упевнено й ефективно.
Цей гол іще на крок наблизив Бережного до першої позиції серед правих півзахисників у списку 33 кращих гравців сезону, а «Динамо» – до фіналу.
● Московський стадіон «Торпедо». Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ і його команда двічі гратимуть там у матчах кубкового розіграшу 1978 року. І двічі переможуть, здобувши трофей
Утім, пропущений м’яч не так уже й багато змінив для гостей, яким треба було забивати бодай іще раз. Однак жодної можливості для цього «Динамо» їм не надало. У своєму звіті для «Советского спорта» київський кореспондент Г.Борисов відзначив кілька гольових шансів Блохіна, а ось одноманітні зусилля «Торпедо», що переважно користувалося саме навісами, довелося змальовувати загальними фразами.
«По перерві гра йшла загалом у тому ж приблизно ключі, хіба що гості стали контратакувати частіше й більше солідними силами, – читаємо в матеріалі. – Час минав, а на табло мерехтіли дві одиниці. Це влаштовувало киян, але гостей – аж ніяк.
І «Торпедо» посилює натиск. Тепер уже обидві команди грають на рівних, не прагнуть до тактичних хитросплетінь, а просто діють напористо. По мірі того, як спливав час гри, доля матчу, а отже, й путівки до фіналу все більше залежала від того, якій команді першою вдасться домогтися успіху. Фортуна посміхнулася киянам: у середині тайму Онищенко блискучим ударом метрів з 35 під поперечину забив гол».
Черговий переможний м’яч, черговий ефектний невідпорний удар, схожий на той, яким він засмутив «Ференцварош» у фінальному поєдинку Кубку кубків... 28-річний Володимир Онищенко впродовж останнього сезону в київському «Динамо» діяв, як і раніше, корисно для команди – невтомно, самовіддано й результативно. Здавалося б, міг іще грати на найвищому рівні не один рік. Однак травми, серед яких трапилося кілька струсів мозку, змусили скоритися рекомендаціям лікарів.
Але футбол і рідний колектив він не залишив, зайнявшись вихованням динамівської зміни в дитячо-юнацькій школі.
Уже знаючи, що повісить бутси на цвях, Онищенко все ще давав солідну фору молодшим колегам – головному зміннику Олександрові Хапсалісу, дублерам Сергієві Мальку й Олегу Тарану. У 1978 році він за кількістю голів у всіх турнірах поступився лише Блохіну. Та з динамівською «одинадцяткою» тоді в усьому Союзі мало хто міг суперничати. Що Олег і довів у вирішальній зустрічі Кубку СРСР.
Фінал
«ДИНАМО» Київ – «Шахтар» Донецьк 2:1 (0:1, 1:0, дод. час – 1:0)
12 серпня. Москва, стадіон «Торпедо». 17 градусів. 22000 глядачів.
Голи: 0:1 Старухін (15), 1:1 Блохін (55), 2:1 Блохін (92).
«Динамо»: Юрковський, Безсонов, Балтача, Фоменко, Решко (Колотов, 70), Лозинський, Буряк, Онищенко (Хапсаліс, 83), Бережний, Веремєєв, Блохін.
«Шахтар»: Дегтерьов, Яремченко, Горбунов, Кондратов, П’яних, Рудаков, Латиш (Варнавський, 100), Рєзник, Старухін, Дудинський (Соколовський, 91), Сафонов. Тренер – Сальков.
Арбітр – Ліпатов, асистенти – Баскаков, Бутенко (усі – Москва).
Попередження: Хапсаліс (110).
Удруге в історії кубковий розіграш вінчав український фінал. У першому, нагадаймо, кияни в додатковий час перемогли ворошиловградську «Зорю». Цього разу суперником команди Валерія Лобановського став «Шахтар».
Через п’ятнадцять років після останнього гучного успіху – третього поспіль виходу в фінал Кубку Союзу – в Донецьку знову підібрався чудовий ансамбль, що ним керував Володимир Сальков. Колишній капітан гірницького колективу, він у 1961 і 1962 роках першим підіймав щойно виграний Кубок СРСР. Згодом повернувся до «Шахтаря» в якості начальника команди, а в серпні 1974-го став до обов’язків старшого тренера. Саме під його орудою помаранчево-чорні здобули «срібло» 1975-го. А три роки потому участь у кубковому фіналі доповнили комплектом бронзових нагород.
Для Володимира Максимовича ті чотири з половиною сезони стали найдовшим терміном тренерської роботи на одному місці та найбільш плідним періодом у плані досягнень (завоює він і свій Кубок у ролі наставника, але це вже буде за нової історії «Шахтаря» – як одного з лідерів незалежного українського футболу).
У сезоні-1978 гірники до побачення у кубковому фіналі встигли двічі переграти киян у рамках першості! В історії протистоянь «Динамо» і «Шахтаря» такий дубль трапився вперше.
22 квітня столичний клуб поступився в рідних стінах – 1:2. Відкрив рахунок Блохін. Зрівняв... колишній донеччанин Коньков, вигадавши разом із Фоменком і Юрковським один із найбезглуздіших автоголів у динамівській біографії. Довершив справу Роговський.
30 липня успіх підопічних Салькова був іще переконливішим – 2:0! Із згадок про ці поєдинки починалися більшість анонсів вирішального матчу на Кубок.
Розпочавши кубковий шлях із двох перемог над куйбишевськими «Крилами Рад» (2:1, 2:0), гірники вибили з розіграшу єреванський «Арарат» (3:0, 2:0), потім – бакинський «Нефтчі» (1:1, 2:0), а в півфіналі здолали московський «Локомотив» (2:0, 1:0). Сім перемог у восьми зустрічах, співвідношення м’ячів – 15:2! На вирішальний матч «Шахтар» виходив із найліпшими турнірними показниками. Зважаючи ж на нещодавній виграш у киян і відповідне становище фіналістів у таблиці першості (друге місце донеччан із 26 очками і сьома позиція «Динамо» з 21 пунктом), підопічних Салькова цілком доречно було вважати фаворитами протистояння.
Перед початком гри наставники команд тепло привітали один одного. Свого часу Лобановський із Сальковим неодноразово зустрічалися на полі як суперники, а згодом виступали пліч-о-пліч у складі «Шахтаря». Майже водночас завершували кар’єру, причому Валерій Лобановський зіграв останній свій матч рівно за тиждень до першого і єдиного поки в історії гірників кубкового побачення з киянами. 20-річний Яремченко тоді, в 1968-му, переможний гол, а його одноліток Дегтерьов – відстояв «насухо» проти грізної атаки без п’яти хвилин тричі поспіль чемпіонів Союзу!
● 12 серпня 1978 р. Олег БЛОХІН і Юрій ДЕГТЕРЬОВ. Рукостискання капітанів перед початком фінального поєдинку Кубку СРСР. Початок захоплюючої дуелі, в якій переможцем вийде киянин...
Останньому – на той момент основному голкіперові збірної СРСР – випаде зіграти в фіналі-1978 одну з вирішальних ролей, ще раз довівши, наскільки примхливою буває пані Фортуна, наскільки в футболі швидко та легко з героя перетворитися на антигероя.
Саме Дегтерьову «Шахтар» мав завдячувати тим, що до перерви киянам не вдалося досягти успіху. Адже гострих атак вистачало. Один тільки Блохін принаймні двічі опинявся на рубежі завершального удару, в ситуаціях, котрі зазвичай вирішував на свою користь. А ще перевіряли надійність донецького воротаря Лозинський, Онищенко, Буряк, Веремєєв.
Подекуди удари складалися в такі собі серії-залпи: «Динамо» явно намагалося приголомшити суперника, котрий не міг похвалитися досвідом участі в поєдинках подібного значення, тож і піддався стартовому хвилюванню, не одразу позбувшись скутості.
«Шахтар» вступив у боротьбу за ініціативу, але якось боязко й нерішуче, – ділився враженнями Сергій Шмітько на сторінках тижневика «Футбол – Хоккей». – І не випадково, що першу реальну загрозу біля воріт динамівців створив Старухін, чиєю союзницею була холоднокровність. Тонко оцінивши ситуацію, він раптом несподівано для динамівських захисників пропустив поміж ніг м’яч Латишу. Той опинився в чистій гольовий позиції. Але до удару готовий не був, пробив слабо і неточно».
Звичайно, головна увага київських захисників була прикута саме до Старухіна. Той мав славу неперевершеного майстра гри головою, Віталія шукали більшість партнерів своїми навісами.
У певний час суперникам «Шахтаря» здалося, що вони призвичаїлися до такої тактики. Й тоді команда Салькова урізноманітнила наступальні дії. На високі передачі тепер зазвичай разом із Старухіним вилітав Рєзник, та й Латиш був десь поруч, чатуючи на «здобич». Іноді в захисників голова йшла обертом від калейдоскопу варіантів розвитку донецьких атак, вони губили з поля зору того, кого пильнували всіма очима.
На 15-й хвилині на правому фланзі гірників зародилася комбінація, після якої рахунок було відкрито. Рєзник відправив у рейд Дудинського, котрому на не дуже звичній для себе позиції намагався протистояти Бережний. Прослизнувши ривком повз киянина, Дудинський (один із кращих у складі «Шахтаря») за знайомою траєкторією спрямував м’яч у центр карного майданчика, Рєзник, високо вистрибнувши, забезпечив такий собі заслін для Старухіна, котрий, «відліпившись» від свого опікуна Решка, красивим ударом головою в падінні вразив ціль.
...Лише трьом клубам удавалося впродовж одного сезону тричі вигравати в київського «Динамо». В обох матчах першості та в кубковій дуелі святкували перемоги московський «Спартак» у 1948-му, тбіліські одноклубники в 1953-му та динамівці Москви в 1970-му. Перед «Шахтарем» замрів цей своєрідний «великий шолом», а з ним – омріяний кришталевий трофей і, вочевидь, остаточне визнання в ранзі справжньої команди-лідера.
Та спливло ще надто мало часу від стартового свистка, щоб можна було навіть подумки відкорковувати переможне шампанське. Тим більше, що статистика кубкових фіналів змушувала бути надто обережною команду, яка відкрила рахунок.
Зрозуміло, що завдяки одній історичній арифметиці Кубка не здобудеш. Та ми ж пам’ятаємо: амбіції динамівців, яких у чемпіонаті поки відверто лихоманило, підкріплювалися ще й досвідом титульних боїв. Зокрема, й невдалим («Арарат», 1973-й). Знайшовся в Лобановського й інший козир – глибина складу. Навіть відсутність Конькова врешті-решт не завадила. На підсилення гри спрацювали обидві динамівські заміни, причому Колотов з’явився на полі вперше після операції апендициту.
Але вирішальним фактором стало повернення Олега Блохіна. Дуель двох капітанів – Блохіна та Дегтерьова – була найяскравішим контрапунктом битви за трофей, справжньою її окрасою. У середині першого тайму воротар блискуче зреагував на удар нападника в ближній кут. За кілька хвилин – у падінні не дав переграти себе після виходу віч-на-віч. На початку другої половини основного часу відбив іще одну спробу Олега, з кількох метрів, буквально впритул.
Однак на 55-й хвилині Блохін домігся-таки свого. Гол поєднав у собі високу індивідуальну майстерність автора з чіткістю колективних дій, став логічним втіленням ігрової переваги киян і такою собі дзеркальною відповіддю на влучний удар Старухіна.
Бережний реабілітувався, прекрасним пасом за спини захисників кинувши у прорив Онищенка. Той випередив П’яних і по високій дузі навісив на дальню штангу, куди мчав Блохін. Передача була зручною для партнера й, навпаки, складною для суперників – Дегтерьова й Кондратова. Тим лишалося тільки розгублено спостерігати, як Олег м’яко виконує ідеальний удар головою – знов-таки за недосяжною траєкторією. 1:1! Почерк справжньої зірки, справжнього голеадора!
● 55-а хвилина фінального матчу. Олег БЛОХІН забиває свій перший гол
«Рахунок зрівняний. Новий поворот у сюжеті, – змальовував перебіг подій у другому таймі С.Шмітько. – Тепер гірникам, аби не розпрощатися з надією на успіх, треба було вирівнювати серйозний крен у грі. Але за рахунок чого? Динамівці виглядали в цьому матчі фізично більш переконливо, ніж суперник, та й більш злагоджено з позицій колективних дій. Повністю зрівняти гру «Шахтареві» так і не вдалося. Додати швидкості в русі гірники виявилися не в змозі.
На 72-й хвилині у «Шахтаря» виник, мабуть, єдиний реальний шанс вирішити боротьбу на свою користь. Кинувшись на перехоплення м’яча, захисники київського «Динамо» Балтача і Решко зіштовхнулися і впали. М’яч опинився перед Рєзником. Той забарився. Старухін вирішив пробити замість нього, але вдарив неточно, хоча ніхто йому в цій ситуації завадити не міг. Ніхто... Крім спортивної справедливості. Прикро було б, і не тільки для динамівців, якби в такій ситуації, коли один захисник травмував іншого, був забитий вирішальний м’яч».
Осічка... У найвідповідальніший момент... Той самий випадок, коли Фортуна тримає бік сильнішого? Чи, може, щось інше, що змусить констатувати одного з найкращих донецьких журналістів Марка Левицького: «Рівно і потужно виступаючи останніми роками, «Шахтар» проводить вирішальні ігри не кращим чином».
У своєму звіті для газети «Соціалістичний Донбас» Марк Юрійович заглибиться в аналіз невдалих дій помаранчево-чорних: «Як показав фінальний матч, кияни зробили розумні висновки з двох попередніх поразок від «Шахтаря», дуже вміло побудували й організували гру, передбачили ситуації, які можуть виникати в ході матчу. Судячи з усього, «Шахтар» такої цілеспрямованої підготовки не провів. Жодних новинок у запасі гірників не виявилося».
Утім, кожна команда грає так, як дозволяє їй суперник. «Динамо» зробило все, щоб виснажити опонента.
«Досконально вивчивши сильні й слабкі сторони «Шахтаря» і його гравців, ми вирішили застосувати пресинг, – коментуватиме гру наставник уже новоспечених переможців Валерій Лобановський. – Однак застосувати не наосліп, коли кидаються на кожного суперника, що володіє м’ячем. Насамперед прагнули скувати ініціативу тих гравців середньої лінії та лінії оборони, які здатні на конструктивні дії. Після перерви ситуація зажадала доповнити пресинг іншими засобами тактико-стратегічної властивості. Й команда зуміла здійснити задумане».
● Кришталевий трофей – у капітана київського «Динамо» Олега БЛОХІНА
У другому таймі значно додали в активності фланги в особі Бережного та Лозинського. На повну продовжував діяти прес середньої лінії. Упіймав кураж Блохін, чиє чергове осяяння співпало з раптовим затьмаренням Дегтерьова.
Щойно розпочався овертайм, як киянин, не знайшовши інших шляхів продовження атаки, вирішив пробити метрів з 25.
«Його удар застав воротаря «Шахтаря» зненацька, – читаємо у матеріалі Сергія Шмітька. – Той помилився, але зовсім не випадково і не раптом: надто вже багато хвилювався за своїх гравців у цьому матчі, нервував, підказував. І коли Блохін, отримавши м’яч далеко від воріт і ніби вловивши, що голкіпер стежить за ним упівока, пробив, Дегтярьов зреагував із затримкою. М’яч ударився в землю перед воротами й «обдурив» воротаря, перестрибнувши над ним у сітку.
Прикрий промах капітана «Шахтаря». Але в матчах такого високого напруження завжди є місце тим епізодам, що згодом визнаються безглуздими випадковостями. І хоча залишалося ще 20 хвилин гри, всім стало ясно, що другий гол Блохіна визначив нинішнього володаря Кубка. У «Шахтаря», втомленого і виснаженого, просто вже не було сил для того, щоб іще раз змінити сюжет фіналу».
Наполегливість, цілеспрямованість і невтомність капітана київської команди Олега Блохїна стали вирішальними аргументами для оглядачів, які майже в один голос відзначили: «Динамо» зіграло як у найкращі свої дні, не залишивши й тіні сумнівів у правомірності свого тріумфу.
Донеччанам і їхнім прихильникам залишалося лише визнати це. Попри розпач від упущеного шансу. Як і в 1963 році, відкривши рахунок у фіналі, «Шахтар» упіймав облизня. Однак віддати належне переможцеві в обох випадках означало підтримати й своїх улюбленців – за те, що билися, що зробили все від них залежне.
Отже, «Динамо» вп’яте завоювало Кубок країни, ставши єдиним радянським клубом, який здобував його на трьох різних московських стадіонах. Зміна поколінь у команді Лобановського тривала, хоча це жодним чином не позначалося на завданнях колективу. За підсумками сезону-1978 біло-сині поклали в кришталевий трофей срібні нагороди, випередивши той-таки «Шахтар». У 1979 суперники поміняються місцями на п’єдесталі. А ще за рік в унісон здобудуть лаври: кияни – чемпіонські, а гірники – як володарі Кубка. Утім, про це – в наступній главі нашого циклу...
ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1978
Воротарі: Віктор ЮРКОВСЬКИЙ, 23 роки (8 матчів, 7 пропущених м’ячів); Юрій СИВУХА, 20 (1, –1).
Захисники: Олександр БЕРЕЖНИЙ, 20 (8 матчів, 2 голи); Михайло ФОМЕНКО, 29 (8, 1); Володимир ЛОЗИНСЬКИЙ, 23 (8); Стефан РЕШКО, 31 (6); Сергій БАЛТАЧА, 20 (5); Валерій ЗУЄВ, 25 (2); Олександр БОЙКО, 23 (1, 1).
Півзахисники: Володимир БЕЗСОНОВ, 20 (8, 2); Леонід БУРЯК, 25 (8, 4); Анатолій КОНЬКОВ, 28 (8); Володимир ВЕРЕМЄЄВ, 29 (7); Віктор КОЛОТОВ, 29 (7); Йосип МИКУЛАНИНЕЦЬ, 19 (1).
Нападники: Олег БЛОХІН, 25 (8, 5); Володимир ОНИЩЕНКО, 28 (6, 3); Олександр ХАПСАЛІС, 20 (5, 1); Юрій ЦИМБАЛЮК, 25 (3, 1); Сергій МАЛЬКО, 24 (1).
Старший тренер – Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ, начальник команди – Михайло КОМАН, тренер – Анатолій ПУЗАЧ.
Юрій КОРЗАЧЕНКО, «Футбольний клуб»
