Свій останній переможний «дубль» на футбольній арені СРСР київському «Динамо» довелося оформляти під неймовірним пресингом «доброзичливців» із Білокам'яної. Це не завадило Валерію Лобановському та його підопічним вкотре вказати Москві її місце. Перемоги та рекорди стали вагомим внеском у здобуття Україною незалежності.
Друга половина 1980-х у радянському футболі, як і в інших сферах життя, ознаменувалася перебудовними ритмами. Утім, у вихорі змін серед багатьох змінних константою залишався лідерський статус київських динамівців та їхнього наставника.
Нехай у роки, що йшли за тріумфальним сезоном-1986, у союзних першостях перебували прудкіші «Спартак» та «Дніпро». Натомість представники столиці України продовжували гідно нести повноважний тягар першочергової відповідальності за виступи збірних. «Срібло» чемпіонату СРСР 1988-го стало доповненням до європейського віце-чемпіонства, а перемога олімпійської команди Анатолія Бишовця на Іграх у Сеулі навряд чи відбулася би без Олексія Михайличенка, визнаного того сезону найкращим футболістом країни. За рік кияни рапортували не лише про бронзові медалі, а й про свій вирішальний внесок у здобуття путівки на фінальний турнір чемпіонату світу.
До італійського форуму найкращих збірних планети знову, як і чотирма роками раніше, готувалася вся «основа» київського «Динамо», в якій уже два сезони соло мали Олег Протасов та Геннадій Литовченко. Їхній перехід із «Дніпра» став подією резонансною, яка далеко не всім до душі припала. Однак і дніпропетровці зрештою опинилися на коні, в перший же рік без своїх лідерів вигравши «золото», і блискучий атакуючий тандем отримав якісно нові умови для професійного зростання, що й підтвердилося в матчах Євро-88.
«Дніпро» та «Динамо» раніше за інших радянських колективів перейшли на рейки госпрозрахунку та самоокупності. У Києві було втілено давню мрію Валерія Лобановського про професійний клуб. Звичайно, про західну модель у тих радянських реаліях не йшлося, але й те, що було втілено в життя, багатьма в СРСР сприймалося як дивина. А деякими – як… небезпека.
Тим паче, коли кияни стали на чолі руху за легалізацію професіоналізму в усьому радянському футболі, виступили ідеологами створення Спілки футбольних ліг. Боротьба між об'єднанням професіоналів та Федерацією футболу СРСР у 1990 році стала головним протистоянням, на тлі якого навіть суперечка за чемпіонський титул виглядала не такою інтригуючою.
Утворений у червні 1989 року, СФЛ задекларувала претензії на право проведення чемпіонату, першостей та кубкових змагань у СРСР. Союзний спорткомітет, який спочатку нібито благословив починання, потім круто змінив свою позицію.
За новими розкладами суть об'єднання професіоналів зводилася до структурного підрозділу Федерації футболу СРСР, що отримала всю повноту футбольної влади у країні після скасування Управління футболу та хокею Держкомспорту СРСР. Фактично співробітники апарату Управління просто змінили вивіску – щоб «реорганізована» федерація з формального органу стала справді керівною, їм навіть не довелося залишати свої кабінети.
На установчій конференції, яка обрала головою федерації В'ячеслава Колоскова, було заявлено про недоцільність створення Спілки футбольних ліг, а діяльність керівництва останнього кваліфікувалася як «спроба розколу футбольного руху в країні».
Посаду президента СФЛ займав відомий у минулому форвард Віктор Понедельник, який попутно керував у якості редактора тижневиком «Футбол–Хокей». Той чимало місця на своїх сторінках приділяв проблемам становлення першої в СРСР професійної спортивної організації, що також обурювало чиновників. Їхнім завданням було, з одного боку, створити видимість якомога більш широкомасштабних змін, з іншого ж – залишити все, як і раніше, і самим утриматися біля щедрої «годівниці».
● Намагаючись реформувати радянський футбол, Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ часто спрямовував вогонь на себе
Валерій Васильович багато реформаторських думок озвучував через свого багаторічного однодумця Олега Базилевича, віце-президента СФЛ. Сам наставник київського «Динамо» також часто виступав на задану тему з різних трибун, лобіюючи ідею на всіх доступних йому рівнях – аж до ЦК КПРС. Опонувати йому персонально на той момент не взявся би ніхто. Не тільки через переконливість аргументів, що висловлюються, а й через «імунітет» Лобановського як головного тренера збірної Союзу, яка готувалася до чемпіонату світу.
«Час реваншу» для тих, хто ненавидів Лобановського і все, що з ним пов'язане, настане пізніше: коли збірна не вийде з групи в Італії, коли «Футбол-Хокей» припинить існування, а його місце в кіосках займе вісник Федерації футболу СРСР, що залишив лише першу частину назви, коли все більш реальний сенс будуть мати розмови про футбольну незалежність України...
На відміну від 1986-го, плани підготовки до сезону київського «Динамо» та першої збірної практично збігалися. Після клубного збору в західнонімецькому Руйті 11 гравців та головний тренер побували з національною командою на Апеннінах, потім – у США, провівши кілька спарингів та поживши на тренувальній базі в італійському Чокко – місці дислокації радянської дружини на період світової першості.
Відзначаючи повернення до динамівського строю Анатолія Дем'яненка та Павла Яковенка, які пропустили значну частину минулого сезону через травми та складні операції, Лобановський констатував: в основному складі «знайомі всі обличчя».
Натомість солідне поповнення отримав резерв колективу. Замість тих, хто розійшовся по інших командах, – Канчельскіса та В.Онопка («Шахтар»), Горілого («Зеніт»), Ковтуна («Гурія»), Беженара («Дніпро»), Ю.Нікіфорова («Чорноморець»), Погодіна («Зоря») та Корнійця (запорізький «Металург») посилювати конкуренцію в боротьбі за місце серед визнаних майстрів були покликані: Ковалець («Поділля»), Б.Деркач («Металіст»), Алексаненков («Динамо» М), Анненков («Іскра»), Грицина («Зоря»), Беца («Металург» З) та вихованець динамівської школи Зав'ялов.
«Хочеться сподіватися, що всі ці приходи-уходи не знизять, а підвищать на найближчі роки ігровий потенціал київського «Динамо», незважаючи на те, що всі наші новачки – молоді хлопці, а ті, що пішли – вже здебільшого зрілі гравці, які заявили про себе», - ділився головний тренер передстартовими думками з репортером тижневика «Футбол-Хокей».
Справді, з «дублерів» цілком можна було б сформувати кістяк боєздатної команди елітного радянського дивізіону. Деякі з цих гравців за кілька років опиняться у провідних європейських клубах, виростуть у справжніх зірок. Та й ті, хто прийшов їм на зміну, свою кваліфікацію, безперечно, підвищили в перший же сезон.
■ 5 березня. «Памір» Душанбе – «ДИНАМО» Київ 1:1 (Мухадов, 85 - Безсонов, 4).
■ 9 березня. ЦСКА Москва - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Корнєєв, 84 - Протасов, 60). ДК: Чанов, Безсонов, Заєць, Кузнєцов, Шматоваленко, Рац, Лужний, Литовченко, Саленко (Яремчук, 62), Протасов, Яковенко.
■ 17 березня. «ДИНАМО» Київ - «Арарат» Єреван 1:0 (Протасов, 45, з пенальті).
■ 1 квітня. «Чорноморець» Одеса – «ДИНАМО» Київ 0:3 (Кузнєцов, 16, Литовченко, 71, Протасов, 88).
■ 5 квітня. «ДИНАМО» Київ - «Динамо» Москва 0:1 (С.Деркач, 80).
Внутрішні змагання киянам доводилося розпочинати першого дня березня виїзним поєдинком 1/8 фіналу Кубка Союзу проти тбіліського «Динамо». Однак необхідність їхати до столиці Грузії відпала: і тамтешні «біло-сині», і «Гурія» з Ланчхуті на кілька днів раніше заявили про те, що не планують брати участь у турнірах, що проводяться Федерацією футболу СРСР.
Приклад грузинських колективів незабаром наслідував і «Жальгіріс», остаточно зламавши календар чемпіонату. При цьому вільнюсці встигли програти свій стартовий матч в Одесі, лише потім залишивши учасників союзної першості в кількості чортової дюжини.
Здається, пам'ятаючи про позамежні навантаження попереднього сезону чемпіонату світу, у київському «Динамо» не особливо переживали з приводу усічення турніру. З тих-таки 1985-86 рр. Лобановський та його штаб навчилися заповнювати вимушені паузи в першості міжнародними товариськими поєдинками. По-перше, ігровий тонус підтримується, по-друге, потрібний досвід майбутні учасники єврокубкових баталій набирають.
Зіграти спаринг із киянами в ті роки вважали за честь багато поважних клубів Старого Світу. А відколи зірки радянського футболу стали поодинці та групами переїжджати на Захід, до лав бажаючих прийняти в себе «Динамо» додалися й ті, хто вів переговори про трансфери того чи іншого виконавця з української столиці.
І Безсонов, який відзначився в Душанбе у свій день народження, і головний ударний форвард киян Протасов, який зі старту почав регулярно засмучувати суперників, і Кузнєцов з Литовченком, які зачинали розгромну перемогу над «Чорноморцем», – всі вони були в полі зору закордонних скаутів, тренерів та менеджерів.
● Київське «Динамо» виходить за черговою перемогою. На передньому плані Володимир БЕЗСОНОВ, Геннадій ЛИТОВЧЕНКО, Олег ПРОТАСОВ та Віктор ЧАНОВ
Але, поки суд та діло, потенційним легіонерам належало якнайкраще підготуватися до чемпіонату світу в чемпіонаті СРСР, де коло фаворитів, на думку журналістів, формували московські «Спартак» та «Динамо», дніпропетровці та кияни.
Зовсім несподівано до цієї когорти вже після перших турів прибилися армійці, які щойно повернулися до вищої ліги. На старті вони розгромили з рахунком 4:0 «Шахтар», який не програвав з таким рахунком із 1985 року, а потім розійшлися миром і з підопічними Лобановського. Щоправда, Протасов, відкривши рахунок на московському манежі, практично відразу міг забити і другий м'яч, що, очевидно, зняло би питання про переможця. Але, ледь не самотужки перегравши оборону господарів, Олег все ж таки дав заблокувати удар.
Нічийний результат дуелі, що пройшла в задушливому й тісному спорткомплексі, навряд чи дав достатньо поживи для далекоглядних роздумів та висновків. Звичайно ж, гостей не міг не збентежити той факт, що у другому матчі поспіль вони дозволяли суперникам відігратися на останніх хвилинах – втрачаючи ініціативу та концентрацію. Втім, і два очки в такій незручній виїзній «спарці» виглядали дуже цінною здобиччю.
Домашнє подвоєння балансу після гри з «Араратом» викликало питання в естетів. Мовляв, перемога не перебила враження, що якось надто академічно діє «Динамо» на старті – «тихою сапою». Протилежним прикладом в устах критиків стало московське дербі «Спартака» та ЦСКА, що відбулося напередодні. Перебравшись у просторіший зал спорткомплексу «Олімпійський», ті повеселили публіку дев'ятьма голами: ведучи в рахунку, а потім поступаючись, «червоно-білі» все ж таки взяли гору в цій «перестрілці» – 5:4.
Дві перемоги – київська в товариському матчі збірних СРСР та Нідерландів (2:1) та з великим рахунком чемпіонатська над «Чорноморцем» – адептів видовищного футболу трохи заспокоїли. У День сміху кияни кваліфіковано розібралися з одеситами на їхньому полі без травмованих Безсонова, Дем'яненка та Михайличенка, без Саленка, який залишився в запасі, що оглядачі розцінили як ознаку здорової конкуренції в колективі.
На жаль, повернення Олексія Михайличенка збіглося зі втратою очок у зустрічі з московськими одноклубниками, яких очолював... один із перших тренерів Міхи – Анатолій Бишовець. Перегравши суперника по суті, господарі влучити у ворота Уварова так і не спромоглися, натомість самі пропустили зі штрафного, реалізованого захисником Деркачем, який вийшов на заміну.
● Поразка від московського «Динамо» стала для киян єдиною втратою очок у домашніх матчах того сезону
Те, що біда часто приходить не сама, підтвердив подвійний перелом щелепи, отриманий у зустрічі Ахриком Цвейбою. Центральний захисник, який ще будучи гравцем тбіліського «Динамо» спробував сили в національній збірній у Лобановського, перебрався до Києва рано навесні й дуже впевнено посів місце в «основі» нового клубу. Вимушені перестановки в оборонних лавах не пройшли безслыдно – і в наступному матчі, у Дніпропетровську, підопічних Лобановського чекала невдача.
■ 13 квітня. «Дніпро» Дніпропетровськ - «ДИНАМО» Київ 1:0 (Сон, 31).
■ 21 квітня. «ДИНАМО» Київ – «Шахтар» Донецьк 2:0 (Протасов, 38, з пенальті, Шматоваленко, 60).
■ 29 квітня. «Металіст» Харків – «ДИНАМО» Київ 0:2 (Кузнєцов, 31, Яремчук, 34).
■ 6 травня. «Спартак» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:3 (Шмаров, 21 - Саленко, 56, Яремчук, 58, Протасов, 69).
■ 13 травня. «Ротор» Волгоград - «ДИНАМО» Київ 0:0.
Позитивне тло від перемоги у півфінальній зустрічі Кубка Союзу над ЦСКА (4:2) затьмарила важка травма Павла Яковенка. Просто якоюсь фатальною датою стало для півзахисника 17 квітня. Рівно за два роки до того зазнав серйозного пошкодження в Алма-Аті, залишившись без чемпіонату Європи. Наступного року цього ж дня травмувався на тренуванні – і нове лікування. Цього разу, тільки-но оговтавшись і повернувши місце у складі, знову вибув надовго.
«1991-го чекав 17 квітня з жахом, – згадував Яковенко в одному з інтерв'ю. - Закрився вдома, вирішив нікуди не виходити - так ні з того, ні з сього температура підскочила. Просто містика якась!..»
У Валерія Лобановського, незважаючи на всі його професійні прикмети та забобони, до ірраціональностей у тренувальному та ігровому процесах ставлення було дуже скептичним. Причини "невдачі" в "Динамо" усунули досить швидко, і до фінального поєдинку Кубка СРСР кияни підійшли у відмінному настрої, після двох "сухих" перемог над "Шахтарем" та "Металістом".
У вирішальній суперечці за кришталевий трофей із московським «Локомотивом» на авансцену в усій красі вийшов Олег Саленко. Його хет-трик, доповнений влучними ударами Михайличенка, Раца та Литовченка, забезпечив «Динамо» дев'ятий в історії клубу кубковий тріумф, який став шостим для Валерія Лобановського.
«Уболівальники, які уважно стежать за виступами київського «Динамо» цього сезону, мали звернути увагу на те, що команда, як ніколи раніше, створює безліч небезпечних моментів біля воріт суперника та занадто мало їх реалізує, – аналізувала «Спортивна газета» перемогу з рекордним для фіналів рахунком 6:1. – Так було, наприклад, у домашній програній зустрічі з московськими одноклубниками, у матчі з «Дніпром» на виїзді. Ті матчі залишали відчуття гри через силу. Куди тільки поділося воно у кубковому фіналі!»
● У цей кубок восени будуть покладені золоті медалі. Чотири переможні «дублі» залишаться вічним рекордом радянського футболу, як і 13 чемпіонських титулів
В оглядачі московської газети «Труд» Юрії Ваньяті завсідник вирішальних матчів Кубка Союзу придушив давню та стійку ворожість автора до киян та особисто до Лобановського. Звіт для тижневика "Футбол-Хокей" вийшов у досвідченого журналіста патетичним та навіть поетичним.
«Минулої осені, на цьому ж полі, «Спартак», вирвавши на останніх секундах перемогу у киян, наздогнав їх за чемпіонськими титулами. За півроку динамівці відповіли тим, що нагнали спартаківців за кількістю фінальних вікторій: в обох суперників стало їх по дев'ять. А Лобановський є рекордсменом серед колег із виграних фіналів», – написав Ваньят, згадавши й іншу видатну людину із співзвучним прізвищем.
«Наш великий математик Лобачевський сказав: «Час – це рух, який служить для виміру іншого руху». Наш великий тренер Лобановський, який закінчив свого часу технократичний виш, гадаю, чув про це. Оскільки його команда, коли вона в оптимальній формі, дуже вміло поєднує час та рух».
Оцінюючи гольову феєрію киян у «Лужниках», оглядачі в один голос відзначали зірковий час Саленка, який в атаці «Динамо» перехопив естафету у своїх тезок-голеадорів – Базилевича, Блохіна та Протасова. Олег повторив рекорд московського динамівця Михайла Семичастного, який у далекому 1937-му у фінальному поєдинку провів три м'ячі у ворота одноклубників із Тифлісу.
Вважаючи, що забивному нападнику практично гарантоване місце у складі збірної на ЧС-1990, багато хто подумки повертався на півтора роки тому, коли перехід гравця з ленінградського «Зеніту» супроводжувався неймовірним галасом.
Сам футболіст, з роками згадуючи ті події, казав: «Реально зростати, удосконалюватися на той час можна було або в Києві, або в московському «Спартаку». Але Москва як місто мені ніколи не подобалася, та й стиль «Динамо» був значно ближчим...»
● Олег САЛЕНКО в поєдинку з «Локомотивом» був нестримний
Але! З'явився новий привід звинуватити киян у всіх смертних гріхах. Спочатку намагалися піднести ситуацію навколо Саленка як «розбещення малолітніх» (за футбольними мірками, звичайно), трохи пізніше – як крадіжку нареченої, наприкінці приписавши українському клубу мінімум захоплення та викрадення стратегічного бомбардувальника.
У Києві знайшли, що на це відповісти. Та й із вуст самого Олега на сторінках «Спортивної газети» пролунало на всю країну: «Мені дуже не хочеться цього робити, але якщо до 27 березня я не отримаю офіційного дозволу грати за київське «Динамо», то звернуся із судовим позовом на керівні футбольні органи держави».
То вже був прецедент. Швиденько оцінивши обстановку, у федерації футболу ухвалили соломонове рішення, озвучивши його від імені вищої інстанції – Управління футболу та хокею Держкомспорту СРСР. Спираючись на нормативні акти самої Ради Міністрів, від київського «Динамо» як компенсацію за Олега Саленка вимагали 37 тисяч рублів. Це була перша в радянському футболі ринкова угода купівлі-продажу гравця.
Нападник, який пропустив початок того сезону, довго адаптовувався в новому колективі. Зрештою, навесні 1990-го його прорвало. «Кришталевому» хет-трику передували два м'ячі Саленка у півфінальному матчі з ЦСКА, а остаточним свідченням досягнення форвардом потрібних кондицій став його перший гол у чемпіонаті – у ворота «Спартака», який очолює Олег Романцев.
«Вдруге протягом п'яти днів футболісти київського «Динамо» продемонстрували в Москві, що наближаються до піку форми, – писав у звіті для «Спортивної газети» спеціальний кореспондент Ігор Трофименко. – Як мінімум, фізичні кондиції більшості кандидатів до збірної починають вражати. А те, що гості змушені були відіграватися, дозволило ретельніше оцінити гру, подивитися на те, як діє київська команда в екстремальних умовах».
Багатьом навіть здалося, що гол Шмарова, який на мить залишився без опіки у штрафному майданчику «Динамо», знову, як і в «золотому» матчі чемпіонату-1989, може стати вирішальним. Однак після перерви на полі повністю домінували гості. Протягом трьох хвилин, після ударів Саленка та Яремчука, кияни повернули перебіг гри назад. Протасов залишив за собою право на «контрольний постріл», який звільнив поваленого суперника від страждань.