Після тріумфальних 1974-го та 1975-го років команда Валерія Лобановського та Олега Базилевича взяла річну паузу, щоб після знову показати, хто є законодавцем футбольної моди в СРСР. При цьому сезон-1976 вийшов насиченим не рядовими та неоднозначними подіями як для київського клубу, так і для всього радянського футболу.
На догоду головній команді, яка мала розриватися між поєдинками чемпіонату Європи та монреальської Олімпіади, спортивне керівництво вирішило розбити сезон на дві частини та провести роздільні чемпіонати країни – весняний та осінній.
«Динамо», чиї гравці разом із тренерами складали кістяк збірної, довелося вирішувати непросте завдання. Одній і тій самій групі футболістів треба було боротися відразу в п'яти турнірах: крім згаданих, ще в чемпіонаті, Кубку Союзу та Кубку європейських чемпіонів. Тому на весняну першість кияни відрядили свою молодь, яка зрештою показала себе досить гідно, провівши без основи дві третини поєдинків та фінішувавши на восьмому місці.
До старту осінньої першості команда підійшла вже у бойовому складі, що дозволяло вболівальникам сподіватися на черговий комплект золотих медалей. Але справдитися надіям не судилося. На тлі невдач збірної (до фінального турніру чемпіонату Європи не пробилася, а в олімпійських змаганнях посіла третє місце), у київському клубі вибухнув... бунт. Приводом стало рішення тренерського дуету розлучитися з Володимиром Трошкіним та Віктором Матвієнком.
«Час змінює людей. Я не виняток. Тепер я добре розумію деякий екстремізм нашого рішення, багато в чому помилкового, бо ситуація, що склалася (на Олімпіаду ми їхали тільки перемагати, а «взяли» лише бронзу, начисто програли першу половину сезону), абсолютно не вимагала вживати таких заходів, у результаті яких два гравці збірної опинилися раптово не лише поза збірною, а й поза клубом, – розповідав ВВЛ у своїй автобіографічній повісті «Нескінченний матч», написаній у співавторстві з Олександром Горбуновим (книга побачила світ у 1989-му, а робочою її назвою була «Єдність та різноманіття футболу»). – Напевно, цілком можливим був варіант, приміром, переведення обох футболістів на якийсь період до дублюючого складу.
Ця помилка стала завершальною в ланцюзі багатьох, скоєних і нами, і футболістами. Вольтова дуга замкнулася.
Вечірнє тренування у неділю (за два дні до чергового календарного матчу з «Дніпром» у Києві) команда проводила без Трошкіна та Матвієнка. А наступного дня у повному складі з'явилася вранці до республіканського спорткомітету. Футболісти заявили, що не бажають більше з нами працювати, і поїхали на базу до Кончі-Заспи продовжувати підготовку до зустрічі з дніпропетровцями, попередивши, що якщо ми там з'явимося, то вони поїдуть. «Готуватись, – сказали вони, – ми будемо самі. Самі визначатимемо склад, вирішуватимемо, як грати, і відповідатимемо за результат».
Ультиматум гравців – іншим словом те, що сталося, не назвеш – вплинув, і вперше за останні два з половиною роки під час матчу з «Дніпром» нас з Олегом не було не тільки в роздягальні, а й на стадіоні. Вперше на київському стадіоні були прибрані лавки, що стояли біля поля, на яких під час гри зазвичай сидять запасні, тренери, лікарі. Прибрані, мабуть, для того, щоб глядачі не виявили відсутності тренерів і не подумали, що в команді щось недобре відбувається.
Цей матч (він був програний 1:3) ми з Базилевичем дивилися вдома по телевізору. Переживали так, ніби сиділи на лавці, обмінювалися за звичкою репліками, зовсім забувши про те безглузде становище, в якому опинилися. Щойно пролунав сигнал на перерву, я рефлекторно встав, щоб піти до роздягальні, і… все згадав.
До матчу і в наступні дні відбулася серія зборів, нарад, покликаних якимось чином врегулювати конфлікт, «спустити» його на гальмах, примирити «сторони». На одному із таких зборів – шестигодинному – ми почули на свою адресу все, що думали про нас футболісти, і висловилися самі. На іншому – більш короткому – було оголошено цілу низку рішень та оргвисновків. Ми, наприклад, із Базилевичем, а також Мунтян отримали партійні стягнення. Умовної дискваліфікації зазнали Трошкін, Звягінцев, Матвієнко, Мунтян. Багато гравців отримали догани та суворі догани».
У довгостроковій перспективі підсумки побутового конфлікту ризикували стати воістину катастрофічними: під загрозою опинилася ідеологія, завдяки якій лише роком раніше «Динамо» дісталося небачених досі європейських висот. Ідеологія, втілювати яку, як наголошував Лобановський, належало лише у спільній творчій праці гравців і тренерів.
Вихід із глухого кута був знайдений оперативно. Компромісом став відхід із команди Олега Базилевича.
«Напевно, після того, як був звільнений із посади Базилевич, я теж міг грюкнути дверима та піти з київського «Динамо», – згадував Лобановський. – І вчинок цей нікому б не видався дивовижним, навпаки, казали б: дивіться яка солідарність. Необачне рішення завжди прийняти легше. Важче – розумне, оптимальне. Ми дійшли тоді висновку, що на користь справи мені необхідно залишитися. Від відходу постраждав би не я – справа, якій ми віддали стільки сил, у правоті якої були впевнені й яку треба було продовжувати найсерйознішим чином на тому ґрунті, на якому вона давала вже добрі сходи».
«Випустивши пар», динамівська машина знову запрацювала на максимальних обертах із мінімальними збоями. Різко додавши на фініші, кияни взяли «срібло» осіннього чемпіонату-1976, а також впевнено вибороли путівку до весняної частини Кубка чемпіонів. Показово биті були югославський «Партизан» (3:0 та 2:0) та грецький ПАОК (4:0 та 2:0), а у чвертьфіналі найпрестижнішого клубного турніру Старого Світу на підопічних Лобановського чекали старі знайомі з «Баварії» – на той момент чинного володаря трофею. Зустріч із мюнхенцями і відкривала сезон 1977 року.
Старт ознаменувався мінімальною виїзною поразкою. Зустріч у відповідь розпочалася з вельми скромної, але значної церемонії: найкращому футболісту Європи-1975 Олегу Блохіну був нарешті вручений «Золотий м'яч». Чекати на приз так довго не доводилося жодному з його власників. Схвильований «іменинник» втратив шанс відзначити подію, не зумівши переграти Зеппа Майєра з 11-метрової позначки. Проте форвард реабілітувався, на 81-й хвилині заробивши ще один пенальті, реалізований Леонідом Буряком. А за п'ять хвилин Петро Слободян провів і вирішальний гол.
До фіналу залишалося лише два кроки, а останньою перешкодою жереб назвав інший німецький клуб – грізну в ті роки менхенгладбахську «Боруссію». Двоматчева дуель стала дзеркальним відображенням попереднього динамівського раунду, щоправда, тепер уже самі кияни опинилися в шкурі поваленої ними тоді «Баварії». Гол Володимира Онищенка забезпечив мінімальну перевагу, яку підопічним Удо Латтека вдалося досить швидко ліквідувати на своєму полі. А під завісу зустрічі у відповідь Вітткамп поставив переможну точку. Півфінал так і залишиться для радянських клубів найвищим досягненням у Кубку чемпіонів. Самі динамівці через десять років повторять його, а другим до цього раунду дістанеться навесні 1991-го московський «Спартак».
■ 2 квітня. «ДИНАМО» Київ - «Карпати» Львів 1:1 (Мунтян, 33 - Чорба, 60, з пенальті).
■ 15 квітня. «ДИНАМО» Київ - «Зоря» Ворошиловград 1:1 (Блохін, 45 - Семенов, 36).
■ 3 травня. «ДИНАМО» Київ – «Дніпро» Дніпропетровськ 4:0 (Матвієнко, 18, Буряк, 68, з пенальті, Слободян, 69, Онищенко, 89).
■ 22 травня. «ДИНАМО» Київ – «Крилья Совєтов» Куйбишев 0:0.
Природно, єврокубкові баталії відсунули в тінь старт «Динамо» в ювілейному 40-му чемпіонаті СРСР, де свою реальну силу київський колектив продемонстрував лише в першому травневому матчі, розгромивши «Дніпро» навіть без гравців збірної країни, які отримали перепочинок. Її виступи у відбірному турнірі чемпіонату світу не додавали ритмічності до внутрішнього календаря. У період з 24 квітня по 18 травня керована Микитою Симоняном головна команда провела чотири поєдинки проти Угорщини та Греції. Вдома обидва суперники були обіграні з однаковим рахунком – 2:0, однак на своїх полях і ті, й інші реваншувались. У результаті радянська команда посіла у групі лише друге місце, вперше у своїй історії припинивши боротьбу за світову корону вже після групового відбіркового етапу.
Як і роком раніше, за виступи збірної по повній програмі дісталося... київському «Динамо» та його наставнику. Мовляв, Лобановський, очолюючи збірну, припустився помилок у складанні її календаря. А його підопічні, всупереч настановам Симоняна – «за звичкою»! – грали у Будапешті та Салоніках так звану «виїзну модель».
Хто винний? Невістка!.. Віце-чемпіонам інкримінували те, що їхній прагматичний стиль виступів у гостях стали копіювати надто багато учасників чемпіонату СРСР, і це, мовляв, позначилося на видовищності та результативності турніру, на безлічі безбарвних нічиїх. Критики, щоправда, забували згадувати про те, що через відсутність виконавців відповідного рівня суперники «Динамо» на внутрішній арені використали неповноцінну копію тактичного винаходу київського клубу. Акцент здебільшого робився лише на масовану оборону та перепасування в центрі поля, а ось вміння провести блискавичний випад за рахунок швидких крайків та форвардів наслідувачам не вистачало.
Іноді глуха оборона була єдиним способом набрати очки для аутсайдера. Саме завдяки такій тактиці «Крилья Совєтов», що замикали турнірну таблицю, героїчно відстояли всією командою свої ворота у травневому поєдинку в Києві.
«Атакуючі намагалися добитися свого і так, і так: порожній клопіт! Не допомогли ні прострільні передачі з флангів, ні удари здалеку, ні дрібний розіграш м'яча в неймовірній штовханині, що виникала біля воріт волжан», – був вражений раптово відродженій «волзькій защіпці» у виконанні футболістів «Крил» кореспондент «Радянського спорту».
Несподівано складний матч із аутсайдером був лише розминкою перед майбутньою смугою перешкод, підготованою календарем команді Лобановського. За два з половиною тижні мали провести п'ять ігор, причому четверо майбутніх суперників (донецький «Шахтар», московські «Локомотив», «Торпедо» та «Динамо») розташувалися на момент початку серії вище за наших «біло-синіх» у таблиці. А останні двоє, поряд із тбіліським «Динамо» та самими киянами, вважалися головними претендентами на медалі.
27 травня «Динамо» навідалося до московських одноклубників. «Динамо» з Тбілісі та «Кайрат», які виграли свої зустрічі, напередодні відтіснили підопічних Олександра Севідова з першого на третій рядок, що, безумовно, додавало господарям мотивації. Втім, свої плани були й у гостей, які швидко повели у рахунку. На четвертій хвилині Анатолій Коньков, прийнявши м'яч на груди після передачі з флангу Володимира Веремєєва, відпасував під удар Матвієнку, який набігав і вразив ворота господарів.
Москвичів, які кинулися відіграватися, чекали в організованих редутах. Слабину оборона гостей дала лише одного разу, але цього виявилося достатньо Гершковичу, аби відновити рівновагу. Друга половина зустрічі видалася неймовірно напруженою, проте рахунок на табло більше не змінювався.
Очко, здобуте на виїзді у боротьбі з одним із головних конкурентів, цілком влаштовувало команду Лобановського. Через чотири дні вона додала собі в скарбничку ще один пункт, розійшовшись миром із сусідом за таблицею «Локомотивом».
Дуже скромним у плані результату став і перший тайм домашньої гри із ЦСКА. Проте після перерви оборонні порядки армійців були буквально зметені. І другу свою перемогу в чемпіонаті (при п'яти мирних результатах) кияни здобули з рахунком 4:0. Гольовим дуплетом відзначився Олег Блохін, обійшовши в історичному списку снайперів «Динамо» Віктора Каневського та очоливши цей реєстр. Після невиразного попереднього сезону бомбардир знову був у своїй стихії.
«Важко було Олегу Блохіну, мабуть, як ніколи раніше, – згадував після закінчення чемпіонату капітан колективу Віктор Колотов. – Насамперед тому, що нині поле його діяльності значно розширилося. Блохіна можна побачити в будь-якому секторі поля – від воріт до воріт. У цьому полягає, звичайно, і відомий тактичний задум, але є і елемент вимушеності - пошук оперативного простору та втеча від надто настирливих переслідувачів. Сила цього форварда загальновідома. І варто м'ячу опинитися у Блохіна, перед ним моментально виникають два, трапляється, що і три суперники. Поводяться вони з Олегом часто більш ніж безцеремонно. Головний наш бомбардир все ж таки знову опинився на висоті. Але я знаю, якою ціною це йому дістається, не позаздриш».
Приклав Блохін ногу і до нічиєї з «Торпедо», у потрібному місці позначивши своє прагнення поборотися за черговий титул найкращого союзного снайпера з одноклубниками, що лідирували на той момент - тбілісцем Давидом Кіпіані та москвичем Андрієм Якубиком. Неабиякою мірою завдяки точним ударам лідерів своїх атак обидва колективи за підсумками 10-ти турів очолювали таблицю. Грузинський колектив мав у своєму активі 14 очок, а московський – 13, поряд із залізничниками та автозаводцями. Кияни, які здобули аж ніяк не чергову перемогу над «Шахтарем», йшли слідом за квартетом, відстаючи на два пункти та маючи гру в запасі. Виходячи з міркувань турнірної стратегії, всі три виїзні нічиї в Москві могли вважатися виконанням завдання.
■ 27 травня. «Динамо» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Гершкович, 39 - Матвієнко, 4).
■ 31 травня. «Локомотив» Москва - «ДИНАМО» Київ 0:0.
■ 5 червня. «ДИНАМО» Київ – ЦСКА Москва 4:0 (Блохін, 47, 76, Слободян, 61, Бережний, 72).
■ 10 червня. «Торпедо» Москва - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Хлопотнов, 17 - Блохін, 75).
■ 14 червня. «ДИНАМО» Київ – «Шахтар» Донецьк 2:0 (Коньков, 28, Веремєєв, 43). Вилучення: Горбунов («Шахтар», з лави запасних).
Гірники вельми впевнено почували себе у групі претендентів на нагороди, і лише зайва «схильність» до нічийних підсумків не дозволила їм зайняти на фініші призове місце. Досить сказати, що у 17-ти матчах, зіграних «Шахтарем» у період з 5 липня по 6 листопада, підопічні Володимира Салькова підписали мирову 14 разів! Восьмиматчева нічийна серія на фініші так і залишилася всесоюзним рекордом.
Миролюбством вирізнявся і «Зеніт». Із 10-ти своїх матчів, що передували візиту ленінградців до Києва, вісім принесли нічийні результати! Кияни цю статистику не втратили можливість підкоригувати, вперше зі старту піднявшись на четверте місце. Щоправда, потім і підопічні Лобановського зробили свій внесок у «нічийність» 40-го чемпіонату Союзу. Втім, виїзди до Баку та Алма-Ати (тим паче спарені) рідко для когось були легкими, і два очки цілком могли вважатися здобутком. Незважаючи навіть на те, що обидва рази гості з Києва вели у рахунку.
А от кубкова поразка від московських одноклубників виглядала й справді якоюсь алогічною. Зрозуміло, що у турнірі на виліт не піти гра у конкретному матчі може у будь-якої команди. Але поступитися з рахунком 0:3 було схоже на холодний душ. Лише вдруге у сезоні (і востаннє) кияни пропустили в одному поєдинку більше одного м'яча. Перший випадок було відзначено у дюссельдорфській зустрічі Кубка чемпіонів із «Боруссією», де також було зафіксовано одну з чотирьох поразок сезону-1977. Одна поразка «Динамо» назавжди залишиться рекордом для чемпіонату, який проходив у форматі 16-ти команд.
У світлі наступних турнірних подій союзної першості кубковий струс відслужив підопічним Лобановського хорошу службу. Але перш ніж вирватися в лідери марафону, їм довелося вислухати порцію критики за програний спринт. Так, оглядач тижневика «Футбол–Хокей» Валерій Винокуров визнав, що кияни спробували відстояти нічию, фактично відрядивши в оборону всіх польових гравців.
«Якщо не знати, що це матч кубковий – гра без нічиєї, то можна було подумати, що знову гості розраховують лише на очко, – писав репортер. – Ніхто б не повірив, що у них у складі три форварди, бо Блохін і Слободян, та й Онищенко старанно займалися лише оборонними обов'язками. Втім, так само, як і всі інші гості... Нелегко подолати подвійну заслінку, яку створили десять висококваліфікованих майстрів».
На думку журналіста, москвичі виграли заслужено, зламавши «бетон» опонента. Кияни так і не змогли зняти «оборонний мундир».
«Так, різні можна обирати шляхи до перемоги у матчі, в якому не може бути нічиєї, – резюмував автор. – І кожен знаходить те, що шукає. Одні шукають цей шлях в атаці, інші, як стало модним говорити, «від оборони»... Спираючись на результат одного, нехай навіть показового матчу, чи можна протиставляти різний підхід до гри різних клубів? Так ось: останні три сезони одноклубники зустрічалися шість разів, у москвичів чотири перемоги при одній нічиїй і одній поразці. У цих матчах кияни забили москвичам лише один гол із гри (і ще два з пенальті), це зробив ударом метрів із 18-ти захисник Матвієнко. А москвичі забили киянам вісім голів і всі з гри».
Товариш Винокуров свої висновки заснував, на жаль, на не зовсім повній інформації. Вирвав їх із контексту. У досліджений ним період київське «Динамо» стало переможцем повноцінного чемпіонату і здобуло два європейські трофеї, московське, не несучи такого навантаження на міжнародних фронтах, виграло усічену весняну першість 1976-го, ту саму, в якій Київ брав участь дублем.
Лобановський із розумінням ставився до нерозуміння деякими учасниками футбольних процесів відмінності у стратегії та тактиці проходження турнірної дистанції. Про це він напише у книзі «Нескінченний матч».
«У 1974, якщо не помиляюся, році нам висували претензії: чому ви не виграли у кишинівського «Ністру», як ви могли програти такій команді? Ганьба! Але ми не ставили перед собою локальної мети – виграти саме у «Ністру». Завдання наше в тому сезоні було дещо іншим – перемогти у чемпіонаті та Кубку СРСР. До чого тут «Ністру»? Кишинівці були одним із численних наших суперників, їм вдалося винятково добре підготуватися до матчу з київським «Динамо» – наддратівник! - і виграти 1:0. Потім, щоправда, коли все закінчилося, з'ясувалося, що ми зі своїм загальним завданням впоралися, а «Ністру», вирішивши локальне, вирушило до першої ліги, маючи в активі перемогу «аж над самим чемпіоном».
Вже найближчі матчі це сповна підтвердили. Але, перш ніж подолати екватор літа та чемпіонату, вважаємо не зайвим відволіктися на ще одну подію, яка сталася того ж самого «чорного» для «Динамо» кубкового дня. У першому юнацькому чемпіонаті світу, що проходив у Тунісі, перемогла збірна СРСР, обидва голи якої у фіналі проти Мексики забив київський динамівець Володимир Безсонов. Основний час принесе нічию 2:2, а в серії пенальті гору візьмуть підопічні Сергія Мосягіна. Серед них, крім Безсонова (на фото вище стоїть крайній ліворуч), визнаного найкращим на тому турнірі, буде його одноклубник Сергій Балтача (сидить по центру), а капітанську пов'язку носитиме Андрій Баль із львівських «Карпат» (сидить другий ліворуч). Лише за кілька років без цієї трійці просто неможливо буде уявити київське «Динамо», а Безсонов свою першу дорослу золоту медаль отримає вже восени.
■ 22 червня. «ДИНАМО» Київ - «Зеніт» Ленінград 2:0 (Блохін, 24, Буряк, 26, з пенальті).
■ 1 липня. «Нефтчі» Баку - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Рахманов, 62, з пенальті - Слободян, 26).
■ 5 липня. «Кайрат» Алма-Ата - «ДИНАМО» Київ 1:1 (Новіков, 83 - Мунтян, 77).
■ 14 липня. «ДИНАМО» Київ – «Арарат» Єреван 3:0 (Блохін, 16, Онищенко, 51, Бережний, 88).
■ 18 липня. «ДИНАМО» Київ – «Динамо» Тбілісі 2:0 (Блохін, 17, 85). ДК: Юрковський, Коньков, Матвієнко, Фоменко, Лозинський, Трошкін, Мунтян (Решко, 46), Бережний, Буряк (Слободян, 76), Веремєєв, Блохін.
■ 23 липня. «Крилья Совєтов» Куйбишев – «ДИНАМО» Київ 0:1 (Коньков, 23).
Завершувати першу половину чемпіонату киянам довелося домашніми зустрічами з «Араратом» та тбіліським «Динамо». Єреванці, які значно омолодили склад, дуже жваво розпочали сезон. Однак до столиці України вони прибули у ролі середняка і в дуелі з фаворитом виглядали непереконливо.
«У матчі з «Араратом» ми побачили київську команду такою, якою звикли бачити її останніми роками, – енергійною, винахідливою, повною ігрового оптимізму, – захоплено писав у звіті для «Радянського спорту» екс-форвард київського колективу Віталій Хмельницький. – Граючи у своєму улюбленому рваному темпі, динамівці то заколисували пильність суперників, то раптовими вибухами наступальної активності на різних ділянках поля вносили до їхніх лав розгубленість».
У чудовому тонусі підійшла команда Лобановського до дуелі з тбіліськими одноклубниками, яка стала битвою двох лідерів першості.
«Нодар Ахалкаці, який прийняв у 1976 році тбіліське «Динамо», мав вирішити низку складних завдань, і, перш за все, створити з індивідуально сильних футболістів боєздатну команду, осучаснити її гру, не порушивши при цьому національний колорит – артистизм, темперамент, імпровізацію, неймовірну тягу до чужих воріт усіх гравців (крім воротаря) та багато іншого. Надзавдання полягало в тому, щоб футболістів, які люблять і вміють грати, змусити ще й працювати, що грузинські та й взагалі південні команди робити не любили, – характеризував суперника киян літописець радянського футболу Аксель Вартанян. - Але судячи з того, як тбіліські футболісти, у тому числі й нападники, при втраті м'яча відразу вступали в боротьбу, відходили на свою половину поля, а за необхідності і до власних воріт, тренер із поставленим завданням впорався. І результат довго чекати на себе не змусив. Вже у перший рік співпраці з новим тренером тбілісці двічі здобули бронзові нагороди та вперше виграли Кубок.
Перед новим сезоном грузинську команду відносили вже до безперечних фаворитів. Так воно і сталося. Тбілісці почували себе досить впевнено не лише вдома, а й у гостях, не фальшивили, не тулилися до своїх воріт, якщо тільки суперник їх до цього не примушував, і глядачі у всіх містах із задоволенням відвідували матчі за їх участю».
І справді, 72 тисячі глядачів, які зібралися на трибунах київського Центрального стадіону, залишилися задоволені запропонованою їм виставою. Тим паче, що перемогу в ньому святкували їхні улюбленці, які очолили турнірні перегони!
