2 травня 1986 року київське «Динамо» на «Стад Жерлан» у французькому Ліоні обіграло мадридський «Атлетико» (3:0) та завоювало другий у своїй історії Кубок Кубків.
Захисник Олег Кузнєцов, який відіграв у тому турнірі всі матчі без замін, зокрема й у фіналі, згадує знаковий матч для клубу та себе особисто.
- Особливих спогадів немає – виграли, та й усе. Напевно, перед грою було якесь хвилювання, особливо з огляду на силу суперника, який вважався фаворитом у вирішальному поєдинку. Та й більша частина вболівальників на трибунах – як іспанці, так і місцеві французи – уболівали за мадридців. Але ми досить швидко, уже на 6-й хвилині, забили гол, завдяки якому додалося впевненості. Хоча, іноді переглядаючи моменти тієї гри, розумієш, що нам трохи пощастило, оскільки у іспанців також були хороші нагоди.
- Володимир Безсонов, навпаки, особливих моментів біля воріт «Динамо» в тому матчі й згадати не зміг...
- Стовідсоткових моментів як таких дійсно практично не було. Але іспанці набагато більше володіли м'ячем та створювали передумови для небезпечних атак. Ми же добре зіграли в обороні, руйнуючи всі потуги суперника, активно застосовували пресинг, який сповідували в 1980-х роках, що й допомогло нам забити ще двічі.
- Футболісти «Атлетико», з огляду на рахунок не на їхню користь, не провокували вас, не грубили?
- У всякому разі, по відношенню до мене нічого не було (сміється). Як на мене, суперник абсолютно гідно прийняв поразку, і після гри ми потиснули один одному руки. Можливо, грубість у якихось моментах і проскакувала, але відвертого хамства – плювків, укусів – точно не було. Напевно, трохи надломив їх швидко пропущений м'яч – мадридці явно не очікували такого повороту подій. Адже всюди в пресі писали, що вони фаворити, вони мають атакувати, тому футболісти, напевно, й повірили в те, що читали та слухали. Думаю, якби пропустили ми першими, і нам було б важко. Але добре, що все склалося на нашу користь.
- Упевненість у тому, що перемогу не втратите, прийшла вже після першого м'яча?
- Та ні. Напевно, лише коли Блохін забив другий м'яч на 84-й хвилині, тоді стало легше. А перший м'яч на підсумковий результат особливого впливу не мав. Він був, так би мовити, для психологічної впевненості. Якби рахунок залишався 0:0, то обидві команди грали би обережніше, фактично вичікуючи помилку одна одної. Тут же вийшла цікава гра, яка, впевнений, сподобалася і глядачам, незалежно від клубних уподобань.
- Після гри спілкувалися з суперниками? Можливо, казали щось вам, вітали?
- А якою мовою, іспанською? (сміється) Це зараз на матчах єврокубків стоїть коридор із журналістів після ігор, а тоді все по-іншому було. Як на мене, з Радянського Союзу взагалі нікого не було, тому все якось буденно пройшло: на полі підняли кубок, покричали-покричали, зайшли до роздягальні, випили шампанського, покричали-покричали – та й сіли в автобус, на якому ще годин шість, а то й більше, їхали до аеропорту в Парижі, приїхавши туди лише під ранок.
- З огляду на звістки про трагедію на Чорнобильській атомній станції, додому до рідних поспішали більше, ніж зазвичай?
- У тому то й справа, що людей дванадцять із нашої команди додому відразу не потрапили, а після прильоту до Москви відразу вирушили до розташування національної збірної готуватися до чемпіонату світу в Мексиці. З огляду на те, яке ставлення було до нас у Москві, то особливо ніхто й не зустрічав нас в аеропорту. Тим же хлопцям, які добиралися до Києва на поїзді – Чанову, Балтачі, Балю, ще, можливо, комусь – на батьківщині влаштували просто неймовірний прийом прямо на вокзалі.
- Могли подумати, що завоювання Кубка Кубків у 1986-му стане поки що для «Динамо» останнім тріумфом на європейській арені?
- У нас у команді було багато молоді – я, Паша Яковенко, Ваня Яремчук, Саша Заваров, Вася Рац. По суті справи, ми були в юному віці, нам було по 23-24 роки. Та й хлопцям досвідченішим – Андрію Балю, Толі Дем'яненку, Вові Безсонову – було не набагато більше, по 26-27 років. Звичайно, підсвідомо думали, що можемо ще «навести галасу» в Європі, але не склалося.
