Абрам Лерман - видатний захисник «Динамо» 40-50-х і тренер, який залишив свій слід у низці вітчизняних команд.
У спогадах сучасників і учнів Абрам Лерман лишився добродушним хитруном, тренером, який умів давати результат і при цьому ставився до світу та справи з веселою усмішкою. А от на нападників післявоєнного футболу він справляв зовсім інше враження – його, просто кажучи, боялися. Складали «чорний список» тих, кого він «зламав». Розповідали, що якщо Лерман ішов на перехоплення, то або м’яч вилітав за межі поля, або – суперник.
І хоча властивість легенд – перебільшення й прикрашення дійсності, навіть за ними проступає постать великого, епохального захисника київського «Динамо». Він був серед найкращих в клубі за ціле десятиліття, а потім плідно працював у восьми вітчизняних клубах аж до своєї смерті на 57-му році життя. Яким він був, Абрам Лерман?
Абрам Лерман народився 17 жовтня 1922 року в Києві. Дитячі роки його припали на тяжкі часи, освіти був невеликої, проте футбол любив всією душею й хотів займатися саме ним. Ще до війни почав грати спершу в юнацькій команді «Динамо», потім у клубних резервних складах. У передвоєнних чемпіонатах 1940-41 років уже був у обоймі першої команди, причому, спочатку подавав надії як футболіст.
Воєнне лихоліття пережив, як і більшість динамівців, на службі, на відповідальних постах. З кулеметом супроводжував потяги, брав участь у зенітній обороні. Забезпечував евакуацію майна та громадян, брав участь у налагодженні нормального життя. А за першої нагоди, вже з 1944 року, повернувся в «Динамо», за яке грав ще біля десяти років. Деякий час був капітаном команди. Став віце-чемпіоном СРСР 1952 року, володарем Кубка УРСР 1946, 1947 та 1948 років і кандидатом у збірну (входив у тренувальний табір разом із одноклубником Голяковим перед поїздкою в Хельсінкі на Олімпіаду-52). Загалом, у чемпіонатах СРСР у складі «Динамо» (Київ) провів 182 матчі, забив 6 м’ячів.
Лерман був своєрідним гравцем. Як справжній футбольний самородок, все, що знав, пізнавав на практиці – використовував фізичну міць, спортивну хитрість і примножував це на виняткову жорсткість і непоступливість. Ось як гру Лермана характеризували сучасники: «Був стрижнем оборони команди в післявоєнні роки - початку 50-х. Фізично сильний, відрізнявся сміливістю, швидкістю, витривалістю, тактичної грамотністю. Добре грав головою. Нав’язував суперникам силову боротьбу».
«Динамо»-1941 — Лерман стоїть зліва в верхньому ряду
Лерман був бійцем на полі – лицарем без страху та докору. Причому, найкращі свої футбольні якості – колективізм, надійність, порядність – переносив і в життя. Коли в розквіті сил Абрама запрошувало московське «Динамо», київські вболівальники вже були готові прощатися з провідним гравцем – після війни лише столичним командам дозволялося грати міжнародні матчі, звідти легко брали в збірну, тоді як з інших союзних республік треба було бути на дві голови вищим від москвичів. Але, навіть розуміючи ці очевидні переваги, Лерман відмовився й дограв до кінця виступів за київське «Динамо». До речі, поруч із ним мужнів ще один центральний захисник – Віталій Голубєв. Грали вони поруч: «двієчка» та «трієчка», а після завершення виступів Абрама Віталій взяв його №3.
Непоступливість Лермана в грі ставала причиною легенд: так, за легендою в матчах з ЦДЧА він «вирубав» відразу двох провідних форвардів московських «армійців» ‒ Боброва та Федотова. Нібито «м’ясник Абраша» навмисно «зламав» бомбардирів на замовлення всемогутніх спецслужб. І кого хвилювало, що в деяких матчах, де травмувалися його «жертви», він навіть не грав, а, за дослідженням скрупульозних істориків, насправді фолив зовсім інший гравець – Махиня? Головне – красиві казочки, ось і складався в Лермана образ «убивці на полі», хоча він, будучи непоступливим, не шкодував і себе – та й загалом не був уособленням зла, яким малювали його вже в пізніші роки московські футбольні журналісти.
А от що було – так це курйози. На це багатою була кар’єра Абрама Лермана. Зі спогадів великого «воротаря республіки» Олега Макарова: «В одному з матчів проти «Спартака» за нічийного рахунку Гаврилюк готувався виконати пенальті, проте з глибини поля вискочив Лерман з криком «Іду!», але лише колупнув носком землю під м’ячем, підбив фонтанчик ґрунту й прикотив м’яча до воротаря Леонтьєва. «Мерсі», ‒ розсміявся суперник».
Або з матчу проти ВПС (Москва): «Коли ніщо не передвіщувало біди, вона прийшла нежданно-негаданно. За нічийного рахунку, отримавши м’яча, я викотив його рукою Лерману, на якого кинувся гравець ВПС. «Віддай наазд», ‒ крикнув я своєму центральному захиснику, та він чомусь вирішив продемонструвати техніку – піти фінтом від переслідувача. Але той виявився здогадливим і точно визначив, коли буде виконано фінт. У підсумку суперник виявився з м’ячем, а Лерман ‒ без. Врятувати вже було не в моїх силах, матч програно».
А скільки ще «фірмових» автоголів було в Абрама! Макаров їдко резюмував: «По-моєму, Лерман навіть установив рекорд у цій справі…»
З часом відбулася історія, про яку не надто широко розповсюджувалися футбольні люди, але натяками та скупими фразами її підтверджували великі динамівці того часу. Був у Лермана конфлікт з Віньковатовим, який розділив «Динамо» на певний час на ворогуючі угрупування «за захисника» та «за нападника». «Загострені стосунки, зайва нервозність гравців і тренерів призвели до того, що команду покинув її головний «стоппер» Лерман», ‒ резюмував Олег Макаров у своїй книзі «Воротар», одному з головних мемуарних свідчень про футбол післявоєнних років.
Лерман сидить четвертий зліва
Словом, у неповні 33 роки Абрам Лерман завершив виступи. Грати деінде, окрім як у найкращій команді республіки, не вважав за потрібне. А розлучатися з футболом не дозволяла велика любов до Гри. Так Абрам Давидович став тренером. У 60-70 роки в УРСР було їх кілька, колишніх динамівців, які плідно працювали в клубах України – Лівшиц, Лерман, Жилін, Богданович… «Народними тренерами УРСР» називали їх гострослови, і віддаючи належне продуктивності цієї роботи, і натякаючи на «літунство», тому що часто ці тренери змінювали команди, заповнюючи ніби своїми мітками географічну карту республіки.
Тренер-Лерман поєднував здобуті знання в футболі з дивовижною інтуїцією та життєвою мудрістю. Вмів створити в команді хорошу атмосферу, цінував працю людей – не лише футболістів, а й представників скромних футбольних професій. Життєвий практицизм направляв на службу футболу – «вибивав» на прийомах у високих чинів транспорт і фінансові умови для команди, знаходив можливості вирішити житлове питання для співробітників клубів, постійно був на контакті зі своїми підлеглими, знав, що кого турбує і як це вирішити. Ніби звучить просто – а для того часу проблемою було встановити телефон, відремонтувати машину, закупити хорошу форму. Лерман, маючи школу такого маестро, як Рафа Фельдштейн, скрізь налагоджував, як механізм, цю роботу.
За добродушність і лукаву хитринку А.Д.Лермана любили навіть суперники. І слід, який він встиг залишити в футболі як тренер, також викликав повагу. Приймаючи «сирі», наново створені колективи, він, здебільшого, суттєво покращував їхнє турнірне становище, а часто створював підґрунтя для великого прогресу. Недарма досить молодим, уже в 1963 році, Абрам Давидович отримав звання заслуженого тренера УРСР.
Починавши працювати в 33 роки в київському «Локомотиві», вже невдовзі він отримав можливість очолити черкаський «Колгоспник». У 1958-59 і 1962 роках під його керівництвом розкрилися такі відомі особистості, як Іван Терлецький, Дмитро Городецький, Ігор Кобилочний. В «Арсеналі» (Київ) в 1961-62 роках Абрам Давидович зробив свій внесок у розвиток таких гравців, як Ігор Балаба, Сергій Богачек, Леонід Кабанець, Валентин Левченко, Віктор Лукашенко. В запорізькому «Металурзі» в 1963-65 роках ‒ Григорій Вуль, Віталій Коваленко. У миколаївському «Суднобудівнику» в 1965-67 роках ‒ Анатолій Азаренков, Леонід Колтун, Євген Кучеревський, Григорій Мазараті, Анатолій Бокатий, Євген Дерев'яга. У кропивницькій «Зірці» в 1969 році ‒ Борис Петров, Віктор Ступак, Валерій Бровченко. У вінницькому «Локомотиві»/«Ниві» в 1972-74 роках ‒ Павло Богодєлов, Анатолій Веретинський, Янош Габовда, Володимир Дзюба, Михайло Прозоровський, Тарас Шулятицький, Ігор Гатауллін, Анатолій Кудя, Олександр Снітко. З вінничанами Лерман став срібним призером фінального турніру української зони класу «Б» 1970 року.
У 1976-79 роках Абрам Давидович очолював чернівецьку «Буковину». Команда вимальовувалася такою ж сильною: Петро Кобичик, Іван Гакман, Валерій Богуславський, Володимир Мельник, Володимир Сакалов, Роман Угренчук, Ігор Заводчиков, Ігор Калита, Василь Мудрей, Сергій Простімкін, Валерій Сарафінчан, Юрій Гій, Сергій Мурадян, Віктор Хлус... Поєднання молоді та досвіду показувало, що вже невдовзі тут буде гаряче. Проте 1 квітня 1979 року Абрам Лерман помер у віці 56 років, залишивши нереалізованими в повній мірі свої тренерські задуми.
Його учні та колеги часто пригадували «перли» від Лермана. Як, проїжджаючи міст Патона, він міг сказати: «Їдемо на міст Плутона». Як, кажучи гравцям «зустрінемося в фестивалі», він мав на увазі «в вестибюлі». Герман Зонін, який навчався в Вищій школі тренерів разом з Лерманом, згадував: «Навчався на тренера. Пише слово на дошці - не поміщається. Йому кажуть: «Перенеси». Він бере дошку і переносить. Йому кажуть: «А в квадраті», «Б в квадраті». Він бере обводить букви квадратом. Цирк!». Це можна сприйняти як безграмотність, невігластво, а можна навпаки захоплюватися, як такий самородок пробився в футбол, грав на інтуїції – тонкому відчутті гри, а знання здобував практичним шляхом – і нема сумнівів, багато що дав своїм учням, недарма серед колишніх підопічних Абрама Давидовича багато майбутніх сильних тренерів. Вони-то ніколи не скажуть про Лермана зі зневагою чи зверхністю – тому що багато від нього перейняли, і добре – якщо саме ту душевність і людяність, з якою й важка, невдячна робота йшла веселіше.
