Віталій Голубєв був унікальним гравцем оборони – можливо, найбільш артистичним в історії вітчизняного футболу.
Іменний фінт, прокачаний скілл удару через себе, вміння обіграти з місця та на просторі – це все не про форварда, як можна було б подумати. Віталій Голубєв, захисник «Динамо» 50-х, славився віртуозним поводженням з м’ячем і часто був технічнішим за нападників, яким доводилося протистояти. Ким був найбільш артистичний захисник динамівських команд? Про це – в розповіді про улюбленця столичної публіки 50-х.
Віталій Голубєв народився 19 березня 1926 року в Москві. Його батько, Михайло Голубєв, був футболістом. При цьому походив із досить освіченої, заможної родини – до революції, а потім до закінчення НЕПу, родина Голубєвих утримувала власне мануфактурне виробництво. При цьому футбол у родині був на чільних місцях – батько підтримував прагнення сина грати.
Від 13 років Голубєв почав грати в краснопресненській дитячій команді, причому, відразу вподобав амплуа захисника. Тренери, зважаючи на атлетизм і техніку Віталі, пробували його на інших позиціях, проте він незмінно повертався в оборону. Можливо, Голубєв відбувся б у московському футболі – тим більше, був інтерес до юнака, проте його кар’єру перервала війна. Старшокласник рвався на фронт, у підсумку приєднався до бойових дій, пережив поранення в шию в Угорщині, у званні сержанта повернувся на батьківщину й почав грати за армійські команди.
Ще звучали останні канонади, коли почав повертатися в життя радянських людей футбол. Віталій Голубєв у перші післявоєнні роки встиг пограти за команду Групи радянських військ у Болгарії, ворошиловградське «Динамо» та Окружний будинок офіцерів Києва. У столиці України захисник проявив себе в усій красі, так що відразу кілька клубів звернули на нього увагу. Найспритнішим виявилося київське «Динамо» ‒ 25-річний Голубєв потрапив у команду Вищої ліги, оминувши дубль, що було безпрецедентним випадком для тих часів.
«Відразу ж у основний склад, обминувши дубль ‒ на той час для найкращої команди республіки це було нечувано, Голубєв був єдиний такий, але це рішення мало причину. Мій батько уже мав пропозицію із рідної Москви. Гонці із «Спартака» вже називали точну адресу будинку, де Голубєву виділялася квартира. Але в цей же вечір до нього звернулися динамівці Києва й запропонували квартиру на Хрещатику біля кінотеатру «Дружба». Тато порадився з мамою й прийняв рішення залишитися у Києві», ‒ згадував пізніше син Віталія, Олег Голубєв.
У складі київського «Динамо» Віталій Голубєв провів найкращі роки своєї футбольної кар’єри. У 1951-59 роках він провів у Вищій лізі 167 матчів. Став віце-чемпіоном СРСР 1952 року та володарем Кубка СРСР 1954 року. В 1955 році з «Динамо» (Київ) викликався в збірну СРСР, зігравши один матч (перемога 3:0 в товариському матчі в Індії), до того кілька років був у другій збірній і збірній УРСР (бронзовий призер Спартакіади народів СРСР 1956 року). У 50-х роках був капітаном «Динамо».
«Один з найсильніших захисників в історії «Динамо» (Київ). Фізично сильний, стрибучий, впевнений в собі і холоднокровний, діяв в єдиноборствах сміливо, часом ризиковано, відбиваючи м'яч в акробатичних стрибках. Володів високою технікою володіння м'ячем, добре поставленим ударом», ‒ характеризували Голубєва сучасники. «Геніальний центрбек, справжній артист, фаворит-улюбленець києводинамівської публіки», ‒ захоплено писала українська преса пізніше.
«Вражала оманливість його зовнішності: плечистий, широкогрудий, що нагадував штангіста, Віталій в грі перетворювався, виявляючи чудеса спритності і пластичності, виробляючи з м'ячем таке, що глядачі мимоволі зривалися з місць. Найбільш невловимі для приборкання м'ячі, немов з катапульти, летять в метрі-півметра від землі, він, граючи, або зупиняв «намертво», або відбивав точно за адресою. А і без того ефектний удар «ножицями» в його виконанні супроводжувався такою багатою гамою скоординованих рухів, що вже тільки на це видовище варто продавати квитки», ‒ пригадував Андрій Біба. Олександр Щанов: «Зараз четверо захисників не справляться з тією роботою, яку виконував Вітасік! Михайлович самотужки справився б і нікого не пропустив».
«Він прославився на всю країну не тільки грою, а й акробатичними трюками. Був справжнім артистом! Мав дві «коронки». Перша — «фінт Голубєва»: м’яч на землі, він оббігає довкола нього, а потім зовнішнім боком стопи дає пас назад або вбік. Друга — удар через себе, т.зв. «бісіклета». На мою думку, після нього такою манерою виконання цього складного прийому ніхто у світі не оволодів. Як заведено бити «ножицями» через себе? Футболіст не йде на кулю, чекає, коли вона до нього прилетить, падає на спину і так б’є. Голубєв робив інакше: стрибав на м’яч, злітаючи в повітря, й уже там змінював положення корпусу на горизонтальне», ‒ розповідав син Олег.
Юрій Войнов зазначав: «Я не бачив таких сміливців, як Голубєв!» І це правда. Для Віталія не існувало м’ячів, які не можна дістати. Голубєв вивів на новий рівень такий елемент гри, як підкат, який виконував винятково чисто та технічно, часто відразу ж починаючи зворотну атаку. А в боротьбі не уникав зіткнень – чого варте зіткнення з Борисом Пайчадзе, який бутсом влучив в око Голубєву! Одного разу після зіткнення нога Віталія настільки розпухла, що довелося надрізати бутс, щоб всунути її назад, і в такому стані Голубєв дограв матч! Ноги великого захисника були в шрамах – це багато в чому й зумовило те, що за «Динамо» Віталій зіграв не все, що міг і мав би.
У 1960 році, в часи оновлення команди Соловйовим, Голубєв перейшов у хмельницьке «Динамо», вінницький «Локомотив», а через рік завершив виступи в сумському «Авангарді». Що цікаво, якраз того сезону, коли київське «Динамо» вперше стало чемпіоном СРСР… То була перемога вже наступного покоління, але зростало воно саме на Голубєвській грі, тож Віталія дуже поважали динамівці.
В 1962 році, після завершення виступів, Віталій Михайлович розпочав роботу в школі підготовки команди майстрів київського «Динамо», де працював 15 років. Під його керівництвом юні динамівці стали переможцями Всесоюзних юнацьких змагань 1965 року (за цю перемогу Голубєв був удостоєний звання «Заслужений тренер УРСР». Серед його найкращих вихованців – В’ячеслав Семенов, Сергій Морозов, Володимир Булгаков. У парі з Леонідовим Голубєв брав участь у підготовці групи, де виділялися старші й молодші ‒ Блохін, Кондратов, Дамін, Зуєв, Гороза, Гатаулін, Нестеренко, Шельменко.
На жаль, травми та ендартериїт – хвороба судин – призвели до ампутації спершу однієї, потім і іншої ноги. Веселий, сповнений сил чоловік змушений був попрощатися з футболом, покинути своїх обдарованих учнів і оселитися вдома на правах інваліда, що було дуже й дуже важко в СРСР… Кажуть, що до останніх днів СРСР, коли динамівські команди ветеранів приїжджали на товариські матчі в глибоку провінцію, не дуже обізнані вболівальники, по добрій пам’яті, запитували: «А де ж Голубєв?» Жаль тільки, що в пізні роки інвалід не міг бути поряд зі своєю командою, хоч як серце не хотіло.
Залишилися яскраві спогади – як Голубєв Кубок СРСР у 1954 році «викрав», на прохання друзів повіз його «обмивати» до когось додому – мав право, адже в фіналі виносив м’яча з порожніх воріт. Як розігрував суперників, одноклубників і навіть чиновників. Наприклад, коли один функціонер прийшов на тренування «Динамо» й закурив обабіч поля, пробігаючий «Вітасік» попросив затягнутися й тут же з «двійничка» запустив у ворота. Ходила легенда – тільки через «аерофобію» Голубєва, який у часи війни ледве не загинув під час турбулентності літака, він не потрапив у склад збірної СРСР на Олімпіаду-56 в Мельбурні…
Почуття гумору та доброта – унікальне поєднання. Голубєв не «травив», і жартував. Не «підколював», а іронізував. Хто ще міг відповісти на вимогу «Дай пас врозріз» ‒ «На, не поріжся»… Хто ще міг бути автором знаменитого вислову «В футбол не працюють, а грають»? Дійсно народний футболіст – хай і не визнаний «чинушами», адже так і залишився до кінця життя майстром спорту, тоді як багато ровесників при аналогічних досягненнях мали «змс»… Віталій Голубєв виховав хороших, розумних дітей – син його, Олег Голубєв, зокрема, майже до самої смерті працював у футболі, був спортивним директором ПФЛ. Також вирізнявся порядністю та професіоналізмом.
Помер Віталій Михайлович Голубєв 25 березня 1991 року в 65-річному віці. Його пам’ять вшановували щорічним Меморіалом Віталія Голубєва – спершу серед дорослих, потім – серед дітей.
